Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 52
- Предыдущая
- 52/70
- Следующая
З вершин повіяв свіжий вітрець і схвилював молочне море туману. Воно гойднулось і почало спадати, один за одним почали з’являтись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкриті туманом.
Усе нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він нарешті і біля берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи в пишній зелені Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.
– А що це за гора? – спитав Армен, показуючи на мінливу на півночі срібну вершину. – Така висока – вища за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.
– Або Казбек, – сказав Камо. – Вони не дуже далеко одна від одної.
– Можливо й Казбек. – Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. – Ні, це Ельбрус. А де гора Двал, дідусю? – звернувся він до старого.
– Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога до Степанавана з її поворотами.
Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.
– Дорога до Степанавана? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, – сказав Армен.
– Невже та сама? – запитала Асмік. У неї загорілись очі. – Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?
– Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи до Арзрума, – сказав Ашот Степанович.
Армен мрійливо дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній. І хлопчик несподівано, з почуттям продекламував:
Кавказ підо мною. Один в вишині,
Стою на краю снігової стрімнини,
Орел, із далекої знявшись вершини,
Ширя непорушно зі мною врівні…
Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним і сумним блиском.
Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом. Першим опам’ятався Камо.
– Пізно, ходімо, – заквапив він товаришів.
Вони вернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера.
Геологи залишились на вершині, продовжуючи свої записи. їх цікавила будова, структура цих гір.
Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними барвистими східними килимами: так багато було на них квітів.
Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, що плескалися в водах озера. Ніким не лякані, вони ніби й не помічали присутності людей. Армен сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.
Асмік помітила, що в Армена від хвилювання тремтить рука. Підморгнувши товаришам, дівчинка зашепотіла:
– Тссс…
Але Камо, не церемонячись, потяг Армена за рукав:
– Ану, що ти там написав? Прочитай нам, Армене! Я певний, що в тебе вийшло прекрасно. Адже все, що треба поетові, тут є: озеро, квіти, гірський вітерець і, нарешті… – Камо лукаво глянув у бік Асмік і посміхнувся.
Армен зашарівся і хотів сховати свій твір, але Грикор підскочив і швидко вихопив аркуш у нього з рук:
– Ну, чого ти ламаєшся? Давай почитаємо!
Виробляючи всякі гримаси, Грикор став на коліна перед Асмік. Одну руку він міцно притис до серця, в другій були Арменові вірші.
Аркуш з віршами Грикор тримав догори ногами, і те, що він почав «читати», одразу ж сам складав. Наслідуючи народних співців-ашугів, Грикор удавано жалісливим голосом продекламував вірші:
О газель моя, фея! Ти – в серці одна.
Про красу твою ніжну співа хай зурна!
Ти вогнем запалить мою душу змогла,
І тепер моє серце, мов факел, пала.
Воду всю у Севані я б випив, либонь,
Щоб у серці моїм не горів більш вогонь…
Кинусь я у Севан, зашиплю я тоді,
Як гарячий метал, що гартують в воді.
Дочитавши, Грикор віддав аркуш Асмік і, підстрибуючи на одній нозі, побіг до озера. Одягнений, у чому стояв, кинувся у воду.
Хлопці сміялися до упаду.
Грикор виліз із води і, викручуючи мокрий одяг, сказав:
– Ось тепер я розумію, чому маги обливає холодною водою квочок, – у мене зразу весь запал пройшов.
З веселими вигуками хлопці оточили Ас-мік. А Камо вихопив з її рук аркуш з віршем і з пафосом прочитав:
В озері чиста вода виграє,
Хвилями бризка, у берег плескає.
Чую, як в шумі твоїм прибій б’є,
Вдача юнацька, і пісня дзвінкая.
– Браво! Браво! – закричали всі і побігли розшукувати Армена, який, засоромившись, сховався десь за камінням.
А не сховатися він не міг, тому що й на звороті аркуша було кілька рядків, які Камо, не пожалівши товариша, прочитав теж вголос:
Ти, мов лілея в ясні дні:
Чиста, ніжна твоя красота.
Хто ти? Манливе видіння у сні,
А може, мрія весни золота?…
– Кому присвячені ці рядки? – запитав, посміхаючись, Камо і погрозив пальцем Армену.
Всі, наче змовившись, глянули на Асмік. Дівчина зашарілась і, вирвавши у Камо аркуш паперу з віршами, побігла геть.
БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА
– Хлопці! – гукнув Камо, входячи в роль командира. – Ми, тобто юні натуралісти села Лчаван, за участю старого натураліста діда Асатура і під керівництвом наукових співробітників Академії наук Вірменської РСР, вирушили в похід, щоб обстежити це озеро і встановити, чи нема зв’язку між ним і озером Гіллі. Наші геологи повідомили мені, як вашому керівникові, про наслідки геологічних досліджень цього озера. Вони мають таку думку, що вода озера просякає через його дно. Так, Ашоте Степановичу?
– Безумовно. Дно озера утворено з вулканічної лави, та й взагалі вся ця гора вулканічного походження. Тому вона пориста, і вода легко може проникати в її надра. Далі!
– Крім того, – продовжував Камо, – ми знаємо, що на дні Гіллі є джерела, багатоводні, як ріки. Ми знаємо, що на схилах цієї гори було Велике Джерело. Пам’ятаєте, про нього сказано в написі, зробленому в глечику? Ми також чули, що кийок кума Мукела упав у озеро, а виплив у Гіллі. Отже, можна думати, що вода стікає звідси вниз, проходячи під схилами гір, під нашими полями… Тому нам треба негайно розпочати роботу…
Він замовк і задумався. Добре сказано – «розпочати роботу»!
Але з чого почати?…
Камо цього ще не знав.
– Треба вивчити дно озера, – пошепки підказав йому геолог.
– Так… так! – зрадів Камо. – Роздягайтеся. Почнемо вивчати дно озера.
– Та хто полізе в таке холодне озеро! – заперечив Грикор. – Де це озеро, а де Гіллі!… Вигадав.
– Нічого не вигадав, – втрутився Армен. – Ви тільки подивіться, скільки води прибуває в це озеро. Раз, два, три, чотири… Вода з чотирьох річок, крім дощів. А сніг? Адже увесь сніг на гребенях тане і теж стікає в озеро.
– А й справді! – сказав Камо. – Скільки води, а непомітно, щоб рівень озера підвищувався. Та воно б і не вмістило її.
– Може, випаровується? – висловила думку Асмік.
– Ні, тут холодно, великого випаровування бути не може, – заперечливо похитав головою Ашот Степанович. – Тут, звичайно, є десь отвір, куди витікає вода, бо інакше кратер наповнився б по самі вінця і вода переливалася б через край. Адже з усіх озер Вірменії витікають ріки і річки: і з нашого Севану, і з озера на вершині Алагьозу, і з озера Айгер-лич, і з озера Арпа, і з озера Ганли-гьол на вершині Ахмахану, і з озера гори Капуджух. Ці озера ми бачили на власні очі. Всі вони – проточні. В природі є певна закономірність. Якщо це озеро не проточне, значить, закономірність якимось чином порушена. От нам і треба з’ясувати чому.
- Предыдущая
- 52/70
- Следующая
