Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 65
- Предыдущая
- 65/70
- Следующая
Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що зібралися унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяти товаришів. Вони вже спускалися вниз вузькою, що губилася серед ущелин, стежкою.
– Ох, вже цей Грикор! – сказав хтось унизу. – Світ ще ніколи не бачив такого базікала і насмішника…
Але тут і справді здригнулись і захитались Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом – вішапом виповзла з «Воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонце. І раптом з гуркотом, громом, дзвоном ринула в ущелину вода…
Вирвалась вона з чорної пащі «Воріт пекла», з своєї похмурої багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, в ущелину. Це був, напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З недосяжної височини мчав могутній потік холодної світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок, що яскріли на сонці…
Важко передати захоплення колгоспників. В першу мить вони ніби втратили мову і безмовно, палаючими очима дивились на доріжку, що несподівано з’явилась на чорному тлі скелі, – живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни… Потім мовчанку порушило громове «ура». В повітря полетіли шапки. Люди ставали на коліна, припадали до води, торкаючись до неї, ніби цілуючи губами…
Люто гавкав Чамбар на спадаючу в міжгір’я воду. Чи то радість, чи то здивування виявляв він – адже зовсім-зовсім ще недавно бігав він тут по сухих і гострих камінцях!
Несподівано на краю печери з’явилась постать хлопця з ломом у руці. Знизу вона здавалась зовсім маленькою. Це був Камо. Він стояв на кам’яному виступі, в самому куточку гладенької кам’яної «губи», яка вперше розповіла Арменові і Араму Михайловичу про те, що колись, кілька століть тому, звідси стікав водяний потік.
Обличчя хлопця сяяло. З почуттям глибокого задоволення дивився він на холодний потік звільненої ним і його товаришами води, і серце його завмирало від безмежного щастя. З очей Камо текли сльози, але він не помічав їх: це були сльози радості, великої, невимовної.
Товариші, колгоспники махали йому шапками, щось кричали захоплено, а його рябий коник, прив’язаний до розбитого блискавкою дуба, бив копитами, іржав і здригався од бризок холодної води, що падали на нього.
Коли Камо зійшов униз, його зустріли й обняли спочатку батьки, потім товариші, колгоспники, голова колгоспу Баграт. Його сьогодні не можна було впізнати – так він сяяв.
Вийшов наперед і гаряче обняв свого відважного внука і старий мисливець дід Асатур. Поклавши руку на руків’я довгою кинджала, дід повернувся до колгоспників і промовив:
– Ось воно як, люди… Виходить, що ніякого пекла не було і нема. Наші онуки розумнішими за дідів виявились… Де ти, куме Му-кел? Вийшов би ти з могили та й подивився б, що наша молодь знайшла у твоєму «пеклі», що одержав народ!
Але діда майже ніхто вже й не слухав. Всі гарячково працювали, звільняючи дорогу воді. Дзвеніли заступи; з-під кирок, що пробивали кам’янистий грунт, летіли іскри…
Вирвавшись з ущелини, водяний потік, спрямований колгоспниками, підступив до стародавнього гирла каналу, що починався там, де недавно стояв «водяний бог», якого забрали вчені в Єреван. Звідси, звернувши на схил Далі-Дагу, вода впадала в канал, відбудований колгоспниками, і, весело вируючи, побігла до колгоспних полів. Вона несла їм життя, і назустріч їй, жадібно вбираючи вологу, радісно підіймали свої голівки стомлені спекою колоски.
Вода розбігалась по полях, напуваючи грунт, тихо і мелодійно дзюркочучи. Біля корінців рослин надимались і з ледь чутним тріском лопались крихітні повітряні бульбашки. Здавалось, оживаючи, земля щось шепоче і солодко-солодко зітхає: «О-ох… о-ох… о-ох… Ще… ще…»
Невеликим розгалуженням каналу вода добігла до самого села, влилась у висохле річище джерела, а потім наповнила став, викопаний школярами.
Асмік дуже зраділа. Вона побігла на ферму, відкрила ворота і погнала до ставка своїх захирілих вихованців. Гуси, качки, водяні курочки, шумно б’ючи крилами, кинулись у воду, їх радісне гелготання і крики весь день стояли над селом. Ожили не тільки пташенята, але й бджоли. Вони вилетіли з вуликів і за-дзижчали над ланами.
Радісно і шумно було цього дня в селі Лчаван. Не брав участі в загальних веселощах лише один «водяник», який протягом століть лякав селян своїм грізним ревінням. Він раптом замовк, і ніхто в селі не помітив цього.
…Увечері на сільській площі зібрався мітинг, присвячений радісній події. Героями дня були, звичайно, юні натуралісти – Камо, Армен і їхні товариші.
Арам Михайлович, вітаючи їх від імені партійної організації, сказав:
– Маючи таких дітей, як ви, наша велика Радянська Країна завжди буде переможницею!
ЧОМУ ЗАМОВК «ВОДЯНИК»
Якщо стати на східному березі Севану спиною до озера і глянути на поля села Лчаван, може здатися, що там, під ніжним гірським вітерцем, м’яко виграє друге, золотисте озеро, – озеро пшениці, що так пишно розрослась.
Комбайни з приємним хрускотом зрізають і обмолочують колосся.
Коли бригадир Овсеп піднімає угору руку і каже: «Гоп!» – це означає, що бункер комбайна повний і його треба випорожнити. Підходить автомашина, забирає золоте зерно і відвозить його в колгоспне зерносховище.
Після однієї з таких погрузок Сето і Артуш підійшли до бригадира Овсепа.
– Дозволь мені і Артушу, – сказав Сето, – піти в село, нас викликає секретар комсомольської організації.
– Який секретар? – насупився Овсеп.
– Секретар нашої організації, комсомольської – Камо.
Лице Овсепа прояснилось:
– Камо? Ну, ідіть, коли Камо кличе, – він без діла від роботи не відірве. Щось важливе…
На терасі у Камо зібрались юні натуралісти села Лчаван. Коли до них приєднались Сето і Артуш, Камо сказав:
– Ну, тепер усі зібралися, ми тільки вас і чекали. Нам сьогодні доведеться вирішити важливе питання: чому замовк водяник озера Гіллі.
– Ай справді, – здивувався Артуш, – щось його зовсім не чути…
– Та хіба він, боячись нас, обізветься?… – похвалився Грикор.
– Нам зараз не до жартів, – зупинив його Камо. – Ми, юні натуралісти села Лчаван, сьогодні повинні розкрити таємницю озера Гіллі і покласти край усяким вигаданим «чудесам», а також і таємниці «Воріт пекла», яку ми викрили… Ми розділимось на два загони. Один піде на Чорні скелі, другий – на озеро Гіллі.
– Ну що ж, мовчить – тим краще, що його не чути. Чого ж нам турбуватися? – здивувався Сето.
– Як це «тим краще?» – удавано обурився Грикор. – Люди від народження слухали його приємний голос, а він, як бачите, раптом замовк… Всі звикли до його голосу. Усім зараз не по собі без нього…
– Повинні ж ми з’ясувати, що викликало це ревіння? Як ви думаєте? – запитав Камо.
Хлопці загомоніли:
– А як же ми це з’ясуємо?
– Це таємниця нашого вченого, він не бажає нам її довірити, – сказав Камо.
– Ні, поки я не дізнаюсь, як саме ти хочеш з’ясувати таємницю озера, я нікуди не піду, – озвалась Асмік і, ображена, пішла на другий бік тераси. – Все якісь таємниці, загадки… Цей Армен завжди тримає нас у тривозі.
Армен посміхнувся:
– Чому це моя таємниця? Хіба не Арам Михайлович дав нам ключ, щоб розв’язати це питання? – як завжди червоніючи, сказав він. – І хіба не зрозуміло все? Скажіть, хто з вас чув, як реве водяник відтоді, як ми випустили з печери воду?
– Ніхто…
– Я багатьох питав – ніхто не чув… Невже ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях, і водяником озера Гіллі?
Асмік обернулась.
– А, зрозуміла, зрозуміла!… Яка ж я дурна!… Ходімо швидше, ходімо!…
– Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому ж він, цей водяник, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, – сказав Армен.
– Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, – скомандував Камо. – Тільки не забудь – найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бригадира Овсепа віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажте на віслюка і візьміть його з собою – ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!… Я, Асмік і дідусь Асатур підемо на озеро… Ще одне, візьміть з собою Артуша, він сміливий і сильний хлопець.
- Предыдущая
- 65/70
- Следующая
