Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 66

• Предыдущая
• 66/70
• Следующая

Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.

– Про найважливіше ми не домовились, – сказав Армен. – Камо, коли ти повинен бути на озері?

– А як по-твоєму? Коли мені треба бути?

– Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?

– Близько п’яти.

– Близько п’яти? Ну, а якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Отже, рівно о третій тобі треба бути з фотоапаратом на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з водяника. Зупинишся там же, палець – на спуску затвора. Не прогав, одразу ж клацни!

– Страшенно інтересно!… – згоряючи від цікавості, крутилася на місці Асмік. – Ходімо, чого ж ми чекаємо?

Незабаром Камо і Асмік вийшли з села. Дорогою до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазух›, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодів.

Вони підійшли до берега найкоротшої в світі річки.

– Річка наче зміліла. Що ти скажеш, Камо?

Камо посміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.

– А як же інакше, дідусю? Адже ж у нас серпень місяць?

– Що ж, що серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не спадала, – наполягав на своєму старий.

Камо знову загадково посміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.

– І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? – нетерпляче вимагала вона.

– Що ж мені казати, чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?

– Так, дійшов.

– Коли ми зробимо це тепер, то гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.

– Як це, хлопче? – здивувався дід Асатур.

– От нетямовитий народ! Зрозуміло ж усе. Гас потрапляє у водяний потік, що витікає з «Воріт пекла», звідти в канал, а з каналу – на наші поля, в сільський струмок, у ставок…

– Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! – захоплено сказав дід, нарешті зрозумівши, що відбулося… – На що вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не втямив би…

– І кум твій Мукел теж, мабуть, не второпав би, – пожартував Камо.

Заливисто засміялась Асмік. її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура авторитетом. Кум Мукел був тим невичерпним джерелом, з якого старий мисливець повсякчас черпав приклади життєвої мудрості.

На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.

– Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? – запитала Асмік Камо.

– Аякже, пам’ятаю, – кивнув головою Камо. – Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився з хиткого плавучим, цей наш острівець?… Як багато качок, дідусю, але вони чомусь не літають. Дай-но рушницю, – простягнув він руку, – я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята голі, чи що?

Качки пробудили в Камо мисливський запал. А Чамбар, висолопивши червоного язика, скавучав і нетерпляче рвався з човна.

– Дивна річ – на воді жодної качки, всі в очеретах! Мабуть, каченята, – висловила гадку Асмік.

– Дай мені рушницю, – ще раз попросив Камо.

Але дід не дав рушниці.

– Не можна, – сказав він. – Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, міняють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростають і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна – турбот немає, може і про себе потурбуватись.

Ось вони й добралися до хиткого острівця. Дід і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.

***

Розлучимось ненадовго з Камо й подивимось, що робить другий загін юних натураліс тів. який пішов на Чорні скелі.

Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і мотузяною драбинкою спустилися в печеру – просто у воду, то звідти виливалася.

Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями- така холодна була ця вода, народжена талим снігом гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтаря.

Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перешкоди. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі з голови до ніг, вони нарешті потрапили до другої печери і, побачивши тут острівець сухої землі, зупинилися, щоб перепочити.

– Розумно ми зробили, Армене, – зауважив Грикор, – що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, дивишся вперед.

– Ви розширили? – спитав Артуш. – То ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір і піде?

– Так, за багатьма прикметами ми давно в цьому переконалися, – серйозно, тоном справжнього вченого відповів Армен.

– Але я не з тих, хто залишається в полоні! – продовжував своє Грикор. – Я б заткнув цю дірку собою, вода наповнила б печеру й викинула б мене силою… як шампанське – корок.

– План чудовий, але трохи запізнився ти з ним, – тим же серйозним тоном промовив Армен.

А Сето сказав сміючись:

– Вилетів би разом з водою – і головою з прірву!

– Ого, стрибок був би чудовий, та іде без парашута… Ну, почнемо, вже час. Бо Камо довго чекатиме нас, з нудьги на щось задивиться – знову по шию вгрузне в болото.

Вони підійшли до гирла потоку. Вода, що вибігала з гірського озера, з вершин Далі-Дагу, з страшною силою вдарялася об стіни басейну, утвореного вибухами амоналу і динаміту, шалено кружляла, вирувала, збиваючи піну, і, вирвавшись на поверхню, швидко мчала до виходу з печери.

Такий гуркіт був у цьому темному підземному світі, такий таємничий гул лунав з усіх катків печери, що хлопцям стало якось моторошно. Чи то вир цей страшний поглине їх, чи, не витримавши жахливих струсів, розсиплються скелі й поховають їх під собою…

Поклавши на каміння мішки з соломою, хлопці сиділи на них і при тьмяному світлі електричних ліхтариків дивились на воду, що шалено вирувала.

– Ну, що ж ми повинні робити в цьому пеклі? – не без остраху спитав Сето.

Армен підвівся, підійшов до басейну і, освітивши ліхтариком одну з його стінок, сказав:

– Бачите цей закладений отвір? Раніше вода бігла в нього, а потім в глибину гори. Після того як Камо востаннє висадив у повітря тут скелю, вода змінила течію і пішла так, як тепер. Потім з колгоспу прийшли майстри й зацементували цю дірку. Зараз ми повинні знову її відкрити і знову спрямувати воду її попереднім шляхом.

– Висушити канал?! Позбавити село води?… Та що ти!… Що скажуть про нас?

– Про це ми вже домовилися з товаришем Багратом. Зараз вода колгоспу не потрібна. Сьогодні обійдуться, а завтра дірка буде знову зацементована.

– Так, але отвір цей вище рівня води. Вона не піде в нього більше, – сказав Артуш.

– Ну, це пусте. Ми закладемо камінням вихід з басейну, вода в ньому підніметься і піде в попередній стік, знову пройде під горою і поллється в Гіллі, а там на неї чекатимуть Камо з апаратом в руках, – нарешті відкрив товаришам таємницю їхнього походу на Чорні скелі Армен.

– А коли вода піде не в Гіллі, а зовсім в інший бік? – спитав Сето.

• Предыдущая
• 66/70
• Следующая