Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 29

• Предыдущая
• 29/117
• Следующая

– То як, громадянине начальнику, поведете чи довірите самій дійти до «ворона»?

– Не вперше? – зло зіщулив очі Андрій.

Флора опустила очі і мовчки пішла до виходу, охопивши плечі руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.

Андрій з подивом дивився їй услід, відчуваючи себе так, ніби образив малу дитину. Він крутнув головою, намагаючись відігнати від себе це кепське відчуття, а більше, щоб утвердитись у своїй правоті, пригадав, як вчив його Олексій Петрович, що зло завжди є злом, у якій би привабливій обгортці воно не було. І ще віц. подумав, що, мабуть, не розуміє всього і що його зла іронія щодо дівчини була не проявом праведного гніву, а дріб'язковою злістю.

* * *

З глибини сну виринула свідомість, і слух одразу вловив звук, схожий на дзижчання пилки по металу. Дзик-дзик… Відчуття підсилювалося ще важким биттям серця в такт дзижчанню.

Фроська міцно затулила вуха і спробувала розліпити довгі вії. Через вікно спокійно вливався день – похмурий і сірий. Відчуття реальності остаточно повернулося до неї, і різкий звук, що збудив її, зменшився до розмірів човгання материних капців по підлозі та брязкоту ножів і виделок, які мати різко жбурляла у металеву миску.

Фроська знову закрила повіки…

Вчора Крук запропонував їй руку і серце. І зробив це з шиком – стоячи на колінах, підніс золоту обручку. П'яна компанія спочатку завмерла від несподіванки, а потім вибухнула цинічним реготом і вигуками: «Давай, Фроська, не пошкодуєш!», «Гірко!»

Раніше б Фроська з радістю ухопилася за такого шикарного жениха, а вчора… Вчора вона, немов уперше, з огидою дивилася на цю вакханалію, на Крука з його дешевими вихватками і залізною фіксою. І до того ж їй стало так тоскно, що вона, навіть не подякувавши Крукові, повернулася і вийшла з кімнати.

Залишок цього вечора вона провела у мовчанні, сам на сам із своїми думками. І ніхто не наважився порушити її самотність. Потім Фроська так же мовчки піднялась із свого кутка, розшукала у купі пальт свій кожушок і вийшла у морозяну ніч. Мало не вперше за всю історію свого знайомства з Круком та його компанією вона була абсолютно тверезою.

Що зупинило її? Чому Фроська не відповіла на пропозицію Крука? Адже вона точно знала про міру своєї влади над ним і його любов. Може, в ній раптом заговорив жіночий інстинкт, Що не дозволив назавжди зв'язати своє життя з брудом і постійним страхом, а може, ще щось… Вона не могла відповісти на ці запитання. Та й, до речі, не задавала їх собі, а просто Фросьці було і вранці так само тоскно й огидно, як минулого вечора.

– Скільки можна говорити, щоб не вешталась біля мене? – роздратовано гримнула вона на матір, повертаючи голову на подушці.

– Продерла вже очі, потворо? Вставай, бодай би ти вже ніколи не піднялася з цього ліжка!

Голос матері деренчав набридливо і різко. Вона сердито махала ганчіркою, більше здіймаючи, ніж витираючи пил з пошарпаних меблів.

– Ну, поїхала… – Фроська скинула з ліжка величезного кота, що вмостився під боком, і встала, розтираючи зім'яте від сну обличчя. – І довго буде продовжуватись цей виховний момент?

– Я тобі дам «момент», шльондра! – закричала мати і замахнулася на неї ганчіркою. – Понаучувалася від цього ворюги всіляких слів і думає, що може матір зневажати!

Фроська вхопилася за ганчірку і смикнула її на себе так, що стара впала на ліжко, зарившись носом у сіре зібгане простирадло.

– Мало тобі перепадає від цього злодюги! – зле сказала Фроська і вийшла, грюкнувши дверима і не звертаючи уваги на материн вереск:

– Ой, людоньки добрі, рятуйте, вбивають!…

Вона постояла у коридорчику, відчуваючи підошвами босих ніг холод немитої підлоги, пошукала очима, у що б взутися. Згадала, що тапочки залишилися у кімнаті, махнула рукою і влізла у модні ботинки на хутрі – подарунок Крука.

Підійшла до іржавого умивальника і відкрутила воду. У тьмяному дзеркалі, що висіло над краном, відбилася її скуйовджена голова, зім'яте обличчя з підпухлими повіками, сухі, потріскані, майже чорні губи. Фроська підставила голову під льодяну цівку, що пахла свіжістю і чомусь кавунами, і довго стояла так, повертаючись то однією, то другою щокою, доки по тілу не побігли мурахи ї не забило дихання. Потім розтерлася вафельним рушником і прислухалася. З кімнати чулося настирливе виття, що мало означати жалісний плач. Огида і лють підступили до Терця, і вона крикнула:

– Замовкни!

З кімнати донісся зойк на вищому регістрі, г у квартирі нарешті запанувала тиша. Але вона нагадувала Фросці тишу могильного склепу, і, не заходячи до кімнати, дівчина нашвидкуруч пригладила свою буйну гриву, одяглась у перше, що трапилося під руку, накинула на плечі гуцульський кожушок і вискочила на східці. – У ніс звично вдарив міцний котячий сморід, і Фроська, намагаючись дихати через рот, швидко збігла дерев'яними розсохлими східцями.

Лють вирувала в її душі, і, щоб якось вгамуватись, Фроська широко крокувала вулицею, хлюпаючи модними ботиками по танучому снігу і не помічаючи сердитих очей забризканих нею людей. Нарешті серце почало битися рівно, і Фроська підняла очі.

Сірий день подивився на неї заклопотаними обличчями перехожих, чорними від мокрого снігу стовбурами дерев, незайманою сніжною цілиною Стрийського парку.

На розі приліпився молочний кіоск, і Фроська попрямувала до нього. З віконечка визирала добра, кругло-червона фізіономія тьоті Мані.

– Добридень, тіточко! – чемно привіталася Фроська.

– О, доброго здоров'ячка, дівчино! – Тітчина фізіономія від здивування стала схожою на букву «о». – Чого це ти вискочила з непокритою головою? Застудишся!

Тьотя Маня зняла з голови одну з своїх численних хусток і хусточок і простягла Фросьці:

– На ось, запнись. Знову, либонь, з матір'ю посварилася…

Фроська задерикувато підняла підборіддя і сунула руку в кишеню, намацуючи гроші. Але в кишені було пусто.

– Що, їсти хочеться? – помітила тьотя Маня її жест. – Ет, небого…

Тітка щезла з віконця, а замість неї на невеличкому прилавку за мить з'явилися по черзі пляшка молока і кусень чорного хліба, загорнутого в чисту ганчірку.

– Ой, тьотю! – сплеснула руками Фроська і, схопивши хліб, міцними зубами відкусила мало не половину.

– За молоко мені заплатиш! – раптом скрикнула тітка Маня.

– Чого це ви? – здивувалась Фроська.

– Ой, лишенько… – заголосила тітка. – Кіоск якісь нелюди пограбували, а мене звинуватили, що то я навмисне так зробила, щоб нестачу покрити… Ой, господи, за що мені така кара!

– Нічого, тітонько, – з повним ротом сказала Фроська, байдужим поглядом проводжаючи перехожих, – господь далеко, а міліція поруч, розберуться.

Раптом її очі виділили у негустому денному натовпі височенну фігуру. Вулицею назустріч їй йшов той самий красивий і небалакучий хлопець, який тільки вчора допомагав міліції вгамовувати їхню п'яну компанію.

– Все… спасибі… тіточко… – швидко допиваючи молоко, сказала Фроська і, хутко застебнувши кожушок, пішла до нього.

Андрій зупинився біля вітрини книжкового магазину, роздивляючись виставлені новинки. Раптом хтось легко посмикав його за рукав пальта. Різко обернувшись, він натрапив на впертий погляд глибоких очей і мимоволі зробив крок назад.

Фроська весело зареготала, сплеснувши змерзлими руками:

– Ви що, боїтесь мене?

– Краще б свої очі, добродійко, ви використовували замість стоп-сигналу… – похмуро сказав Андрій. – Вам щось потрібно? – запитав він, у глибині душі проклинаючи і свою незграбність, і її веселий настрій.

– А я до вас у вельми важливій справі!

Андрій зацікавлено глянув на неї.

– Хочу дякувати вам за вчорашній вечір, вірніше… за ніч, коли ви… коли завдяки вам… – все її нахабство раптом кудись зникло під уважним поглядом тем них очей, але Фроська перевела подих і відчайдушне закінчила, – не відправили мене у «холодну»!

• Предыдущая
• 29/117
• Следующая