Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 5
- Предыдущая
- 5/117
- Следующая
– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.
– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.
– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.
Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?
Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.
– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…
– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.
– Добридень, товаришу Коварж, – у тон йому відповіла Ірина. – Здається, я не помилилась і мені немає потреби навіть говорити, що «птахи, які летять зі Сходу, мріють про теплі краї»?
Старий Коварж і Кабардіна з секунду зацікавлено дивилися одне на одного.
– Так, і мені теж, здається, треба відповісти другу частину пароля тільки для годиться: «Ми радіємо їх вільному польоту». – Радий вітати вас, пані, на нашій прекрасній, але такій нещасній землі! – Коварж жестом запросив Ірину до круглого столика, на якому стояли якісь страви. – Поки що пропоную вам поснідати. Гадаю, що пе вам не завадить, чи не так? – Він наповнив келихи собі й Ірині. – У дядька Палічека чудове вино. За ваше прибуття до нас!
– Спасибі, – тихо відповіла Ірина і піднесла до губів свій келих.
– А тепер, коли ви снідатимете, я розповім про цей не зовсім зрозумілий для вас прийом і про нас, грішних. – У священика була така ж блискуча посмішка, як і в сина.
– До речі, а куди подівся ваш син? – спитала Ірина.
– О, він ще повинен відвезти гірське сіно для конюшні гера оберштурмбанфюрера, хай йому грець! – відповів Коварж. – Так от, пані, – продовжував він. – Я очолюю, як вам відомо, місцевий партизанський центр. Ми тримаємо міцний зв'язок з нашими друзями в горах… Їм довелося стати свідками загибелі літака, що летів зі Сходу. Товариші зробили цілком логічний висновок, що це саме той літак, пасажирку якого ми й чекаємо. Чи не так? – Коварж розміреними кроками походжав по невеличкій кімнаті з щільно зачиненими вікнами, сплівши пальці рук, немов під час проповіді. Ірина у відповідь тільки мугикнула повним ротом.
Священик схилив голову і повів далі:
– Отже, поспішили у район, куди впали його залишки. Товариші намагалися прийти туди раніше, ніж там опиняться фашисти. Хоча в цьому не було нагальної потреби, бо вони бояться гір, мов чорт ладану, а особливо вночі! – І він знову посміхнувся до Ірини. – Але ми подумали, що друзі, якщо вони залишили літак до того, як він вибухнув, можуть потрапити у скрутне становище і їм потрібна буде негайна допомога… Уже на світанку товариші знайшли залишки літака. Це випадок, що вони не натрапили на вас одразу. Але так вже сталося…
– Так, під час вибуху мене відкинуло далеко вбік, – Підтвердила Ірина. – А потім я втратила свідомість і не могла керувати спуском на парашуті. От мене і віднесло… Як взагалі приземлилася, не розумію… – І Ірина зітхнули, як людина, котру щасливо обминула небезпека. – Але чому ви вирішили, що саме я і є та людина з літака?… І як дізналися, що я піду саме в бік Склабіна?
Коварж підійшов до столика.
– Вирішити це було не так і важко. Ми розсудили, що тому, хто приземлився не в умовленому місці, необхідно буде встановити своє місцезнаходження. У горах, це зробити неможливо, і хоч це небезпечно, він буде змушений вийти на дорогу. У тій місцевості тільки одне шосе, що з'єднує Склабін і місто Мартін. Далеко від місця катастрофи пішки відійти неможливо, тому ми в обох напрямках від приблизного місця, де можна вийти на шосе послали своїх людей. Завдання ускладнювалося тим, що зустріти вас на дорозі треба було раніше, ніж це зробили б німці. Іржику, як бачите, пощастило-більше, ніж фашистам. Він раніше знайшов нагоду познайомитися з вами і запропонувати нашу допомогу.
Коварж схилився до руки Ірини:
– Я буду ще щасливішим, якщо ми зможемо і далі вам чимось допомогти.
– Я просто не знаю, – розгубилася Ірина. – Ще вранці я була у відчаї, а зараз… Чим зможу віддячити вам?
Коварж, не відпускаючи руки Ірини, уважно подивився їй в очі.
– Магдо, я не знаю мети вашої появи тут і, звичайно, не наважусь розпитувати. Гадаю, що це не тільки ваша таємниця. Але я знаю, що ви летіли зі Сходу, де так само ллється кров, як і на нашій землі. І ворог у нас з вами спільний. Я вважаю своїм святим обов'язком допомагати всім, хто прагне звільнення від фашистського гніту. І вдячність тут ні до чого.
Старий посміхнувся самими очима і підняв келих янтарним вином:
– За успіх вашої місії, за нашу спільну перемогу!
– Чую дзвін келихів і тост, до якого не можу не приєднатися! – почувся за їхніми спинами голос дядька Палічека, і за секунду він сам вкотився до кімнати. – Не заважатиму?
На Ірину дивилися тепер уже не сердиті і насторожені очі хазяїна кафе, а дві смішинки, що потонули у рожевих щічках.
– Ні-ні! – замахала руками Ірина.
– Навіть вчасно, – підтвердив Коварж – Магді необхідна наша допомога, і саме зараз вона розповідатиме, чим саме їй можна зарадити. Не виключено, що саме ви, дядечку, і зможете стати в нагоді.
Хазяїн кафе одразу ж посерйознішав.
– Я слухаю!
.Ірина потерла кінчиками пальців скроні:
– Перш за все мені треба дістатися до Братіслави. Чи це можливо? – звернулася вона до Коваржа.
– Треба подумати… – замислився той.
. Ірина з тривогою подивилася на священика. Якщо вони не віднайдуть спосіб переправити до міста…
– Я розумію, як це важко. Але моя затримка у дорозі може коштувати мені життя, не кажучи вже про інше… – стиха сказала вона, подивилася на співчутливі обличчя цих людей і тільки тепер остаточно збагнула, що вона не самотня, що її нові друзі – це та сама підтримка й опора, яку забезпечили їй товариші на далекій Батьківщині.
Вона глибоко зітхнула й сказала:
– Мені потрібно не пізніше цього тижня бути у Братиславі. Я їду з окупованого Києва, маючи особистий дозвіл військового коменданта генерала Ебергарда, в Париж до свого батька, який залишив Росію ще під час революції… Понад двадцять років ми не бачилися, і от, завдяки «благородству» генерала Ебергарда, – в очах її заіскрилися смішинки, – я маю можливість зустрітись із своїм рідним батечком.
Ірина навмисне розповідала їм свою легенду, вирішивши перевірити її ще раз у зовсім іншій обстановці. Адже вона мала розповідати свою історію всім стрічним – мало не кожному солдафонові, який може причепитися до неї в дорозі. Вона розповідала своїм новим друзям те, що могла, а сама згадувала, як важко було дістати у Ебергарда цей дозвіл. Вона добре пам'ятала, як хвилювалися і полковник Микитенко, і Олексій, не маючи повідомлень з окупованого Києва. Під загрозою була вся операція! І все-таки товариші з підпільної чекістської групи Івана Кудрі, що діяла у Києві, дозвіл дістали. І справжній, виданий самим Ебергардом!
– Як ви самі розумієте, – продовжувала Ірина, – я повинна потрапити у Париж залізницею. Але як це зробити?
Ірина з надією подивилася на присутніх. На якусь мить у кімнаті запала тиша. Її порушив дядько Палічек:
– Люба пані, все буде гаразд! Слухайте мене уважно: тільки цієї ночі на дорозі неподалік від Мартіна – вузлової станції, звідки поїзди прямують на Братіславу, – наші хлопці влаштували такий фейєрверк, любо було дивитися!
– Ми допоможемо вам дістатися до Мартіна, – додав Коварж, – а звідти ви самі, розповідаючи всім, як ледве врятувалися від цих клятих «збройників», так у нас називають партизанів, без будь-яких перешкод прибудете до Братіслави. А далі шлях для вас буде відкритий.
- Предыдущая
- 5/117
- Следующая
