Опівнічні стежки - Канюка Михайло - Страница 6
- Предыдущая
- 6/117
- Следующая
Ось так! – І хазяїн кафе, розвівши руками, присів у не дуже граціозному реверансі.
Всі троє дружно розсміялися і підняли келихи.
– За Батьківщину!
– Хай живе Чехословаччина!
– За перемогу!
Відхилення
Сер Елвіс Рочестер, як завжди, відкрив очі рівно о сьомій ранку. Щоб упевнитися в цьому, йому навіть не треба було дивитись на годинник. Найкращим годинником була звичка, вироблена роками.
Полковник обвів свою спальню ще сонним поглядом. Стіни, пофарбовані у жовтий колір, у передранковій пітьмі відбивали теплим світлом, що навіть у найпохмуріші дні, на які так щедре це місто, нагадувало проблиски сонячного проміння.
Сер Рочестер щойно повністю відремонтував свій будинок на Кінгс Уей. І коли дружина запитала, у який колір пофарбувати його спальню, він роздратовано стенув плечима: «У жовтий, звичайно!» Полковник свято вірив у те, що такі дрібні побутові деталі, як приємний колір стін, не пролита на блюдечко кава, завжди запалений камін мають великий вплив на психіку людини, настроюють на врівноважений лад, а це, у свою чергу, створює позитивні умови для більш продуктивної праці.
О; Елвіса Рочестера ніхто не міг назвати. ледачим чи неробою, його працьовитості позаздрив би кожен, хто задумав зробити кар'єру. Але сер Елвіс був не тільки роботящою, але й розумною людиною. У хвилини самоаналізу, як це інколи траплялося з ним, він говорив собі, що нагадує гончака під час полювання, який завжди тримає ніс за вітром.
Двадцять п'ять років тому, тобто ще на початку своєї діяльності, коли він працював дрібним клерком у юридичній конторі, Рочестер зрозумів, що в цьому світі більше платять тим, хто вміє обходити закони. А хто має солідний рахунок у банку, той більше й цінується. Тому з самого початку він твердо вирішив набути якнайвищої ціни і підпорядкував досягненню цієї. мети все своє життя.
Рочестер завжди робив ставку тільки на потрібних, як на його думку, людей, тобто на тих, хто мав змогу допомогти йому у досягненні жаданої мети і для кого він не гребував нічим. Ці здібності молодого Рочестера не могли не привернути уваги осіб, про яких у широкому світі, як правило, говориться дуже мало і завжди з винятковою обережністю і повагою. Коротше кажучи, Елвіс Рочестер став професійним шпигуном і тільки тоді відчув, що нарешті натрапив на вірну золоту жилу, і з успіхом почав її розробляти.
Природа, набіливши Рочестера такими рисами, як працьовитість, наполегливість і невибагливість у виборі засобів, трохи пожартувала над ним, подарувавши ще й неймовірну гординю, яка йому, синові дрібних буржуа (його батько був простим крамарем), аж ніяк не личила. Провівши кілька вдалих операцій на Ближньому Сході та у Європі, що осяяли славою його розвідницьке ім'я і принесли неабиякий капітал, Рочестер вирішив стати… родовитим. Чому ж бо й ні, якщо врахувати, що при бажанні титули можна було купувати, як речі на аукціоні. І згодом він із задоволенням наказав прибити на дверях свого будинку табличку з написом: «Сер Елвіс Рочестер, барон».
Отже, на початку другої світової війни полковник мав усе, про що мріяв у юнацькі роки. Та й війна, слава богу, йому не завадила. От тільки.!.
Сер Елвіс потягнувся і рвучким жестом скинув з себе атласну ковдру. Але настрій, незважаючи навіть на споглядання жовтавого кольору, який завжди заспокоював його, не ставав кращим. Полковник точно знав, коли він втратив рівновагу і з таким трудом здобуту впевненість у собі. Це сталося недільного дня у Парижі, сталося після того, як він зустрівся з одним агентом. Так-так, саме того недільного дня…
Полковник Рочестер з огидою подивився на своє відображення у дзеркалі. Витягнута фізіономія, невиразні, якісь олов'яні очі, рідке, линяле волосся… «Не обличчя барона, а пика тюремника!» – подумав сер Елвіс.
Початок дня полковник перетворив на своєрідний ритуал, якого свято дотримувався: півгодинна гімнастика, гарячий душ, старанне гоління і легкий сніданок, двадцять хвилин на дорогу, і рівні} за п'ять хвилин до дев'ятої він уже відчиняв двері свого офісу на Пальмер-стріт.
– Доброго ранку, місіс!
– Доброго ранку, сер!
Мабуть, ніколи він не зможе звикнути до неї. Щоразу, як бачить її, відчуває тихий поштовх у груди. Такий саме, як і того недільного дня у Парижі, коли побачив її вперше…
– Пошта, сер!
– Дякую, місіс. Дзвонив хто?
– Так, майор Террі просив дозволу прийти до вас о дев'ятій. Що йому відповісти?
– Так-так, нехай заходить. Він мені конче потрібний… – І Рочестер з полегшенням зачинив двері кабінету. Єдиним, що бавило його самолюбство, була думка, що ця горда і красива жінка, графиня Кабардіна – його підлегла і цілком залежить від його волі. І в той же час він ненавидів себе за ці думки й таку непорядність і… нічого не міг з собою вдіяти…
– Я чекав на вас, майоре! – Рочестер замість привітання подивився на годинник, який показував три хвилини на десяту. – Мені необхідні відомості про готовність деяких наших підопічних.
– Кого ви маєте на увазі, сер? – Террі так і залишився стояти біля дверей кабінету, не наважуючись підійти до столу.
– Мене цікавлять Булась і Смерека. Чи багато вони встигли? – Рочестер сухо запросив майора сісти.
– За ці півроку Смерека став добрим радистом. Булась же, як ви пам'ятаєте, ще у 1947-1949 роках пройшов поширену програму підготовки: вивчав організацію мережі агентів, методи здобуття відомостей, авто- і фотосправу. Тепер він тільки поновлює свою форму. Ми надали йому можливостей вивчити також нові види зброї і засоби їх використання. Крім того, обидва були піддані відповідній психологічній обробці. Зараз і Булась, і Смерека перебувають за містом на полігоні для стрибків з парашутом.
– Сподіваюсь, – перебив майора Рочестер, – вони переодягнені у форму англійських військових частин?
Террі спалахнув.
– Шеф, здається, мені, вашому заступникові, зайве нагадувати про такі дрібниці. – І майор зухвало подивився у вічі Рочестерові. Террі достатньо вивчив усі слабкі сторони свого начальника і знав, що цей новоспечений барон дуже ревниво оберігає свій титул і не любить, коли, звертаючись до нього, опускають слово «сер». Очі Рочестера звузились, і це впевнило майора, що шпилька досягла мети.
– Ви гадаєте, майоре, що їхню підготовку можна вважати завершеною?
– Так, сер. Обидва готові до переходу кордону.
– О ні, – Рочестер посміхнувся, – про перехід говорити ще рано.
Террі здивовано подивився на полковника: що той уже надумав?
– Саме для того, щоб внести деякі корективи у підготовку цих агентів, я й хотів бачити вас, містер Террі. Але про це трохи згодом. А зараз… – полковник підвівся з-за столу і майже впритул наблизився до Террі, заглядаючи йому в очі, – ми з вами працюємо разом уже не один рік, і я гадаю: ви встигли помітити, що я не люблю повторювати своїх наказів.
Террі відвів погляд. Він добре розумів, до чого вів полковник.
– Так, сер. Я не забув вашого наказу. Але…
– Що «але»? Ви розумієте, що я не можу довіряти будь-кому, якщо не знаю навіть про те, який сорт кави йому до вподоби?
– Сер, ви не цінуєте своїх працівників…
– Якби я перестав вас цінувати, майоре, ви давно б уже мали змогу ознайомитися з більш віддаленим куточком земної кулі, ніж це місто…
Побачивши, що Террі помітно перелякався, Рочестер почав потроху відходити.
– Ну що там у вас?
– Агент з Бонна повідомив, що знайшов нарешті архіви, вивезені з Києва під час відступу німецьких військ. Самі розумієте, яких зусиль коштувало йому виявити їх.
– Ну-ну, без ліричних відступів, – нетерпляче перебив полковник.
– «Де-ікс» зможе передати відомості, які вас цікавлять, під час наступного сеансу зв'язку. Якщо встигне, звичайно.
– Коли ж наступний сеанс?
– У п'ятницю, сер, в нуль годин.
Рочестер помовчав, про щось замислившись.
– Через три дні… Це було б дуже вчасно… У неділю, містер Террі, ми з вами, місіс Ірен, Булась і Смерека летимо на один острів. Там до нас має приєднатися людина від пана Багрія… – полковник зазирнув у якийсь папірець на столі, – і не вимовиш! – Романівський. Та ви його прекрасно знаєте!
- Предыдущая
- 6/117
- Следующая
