Ярославна - Чемерис Валентин Лукич - Страница 64
- Предыдущая
- 64/113
- Следующая
А зозулі кували. Іноді й до неї на вали залітали – барвисті, як намальовані: ку-ку та ку-ку… Питала: скільки літ їй та її милому жити в цьому світі?…
Ключниця якось сказала:
– Не побивайся, княгине, Явдошка тобі допоможе… Явдошка була відьмою. Це всі в Путивлі знали. Як і те, що вона на світанні літає на мітлі чи помелі і знається з нечистою силою – теж усі знали. Вона була доброю відьмою, Явдошка. Коли в кого яке лихо – до неї за поміччю зверталися – нікому не відмовляла і плати за те не брала.
Явдошка й справді їй допомогла.
– Ось тобі, княгине, тирлич, – казала.
– А що се таке – ти-тирлич?
– Відьомське зілля. Нам, чесним відьмам, воно допомагає, пособить і тобі. Вип’єш зілля, заснеш і уві сні побуваєш там, де захочеш.
– І на Дону великому? У Половеччині?
– І на Дону великому, і в Половеччині, якщо у тебе така забаганка.
– Зигзицею полечу?
– Можеш і зигзицею… Тіло твоє зоставатиметься в Путивлі, у хоромах княжих, а душа твоя зигзицею полетить до Дону великого, щоб побачити князя.
Сказала і зникла – як наче б мить тому її й не було біля Ярославни. Як у повітрі розчинилася…
Надходив вечір. Від випитого зілля, що дала їй Явдошка, Ярославна була сама не своя. Все щось наспівувала… Співала і плакала, співала й тужила.
– Полечу, – казала, – зигзицею понад Доном, бобровий рукав омочу в річці Каялі (якась Каяла, половецька річка, їй вже була знана – звідки?) і на княжім білім тілі кров отру, рани йому зцілю…
У теремі своєму, що згодом стане окрасою «Слова», вже бачила Каялу…
І полетіла тієї ночі – на Дон великий, у степи половецькі до річки Каяли, зигзицею полетіла…
Хочте вірте, хочте… перевірте. Бо коли б не літала у половецькі степи, звідки б вона знала, що річка зветься Каялою, і що біля неї битва клекотіла, та нещаслива битва русичів з кочівниками, знала, що була тоді спека, і русичі потерпали без води, що вітер дув з боку половців, посилюючи лет їхніх стріл, що князь уже був поранений, і його, закривавленого, схопили половці… І бачила це вона згори, з піднебесся, і звідти голос подавала, що його й почув Ігор… А літала не вона, літала її душа – в образі сизокрилої зозулі…
Каялу, повернувшись до Путивля, княгиня благала на міському валу:
Простягала руки з високих валів до незримої далини, за якою десь у чужій стороні бігла Каяла-Сюурлій, що забрала у неї ладо її.
Чули городяни, як княгиня і пізно увечері, і рано-вранці на валу благала половецьку річку:
Чи задумувались ми коли: де ми буваємо нашою свідомістю у наших снах?
Мудреці запитують: чи завжди душа, що усвідомлює себе спресованою в нашому «Я», поєднана із сонним тілом, що ледве дихає розслаблене, і невіддільна від нього? Великий Платон говорив: тіло – тюрма для душі. «Ми ув’язнені в тіло, як молюски в мушлю». Думка про те, що всередині нашого щільного фізичного тіла перебуває якась інша розумна сутність, що має істинну владу над життям і смертю, і має більший вік, як тіло, ця думка хвилювала давніх людей, хвилює нас і сьогодні. Астральний світ реально існує (у Біблії він називається Раєм і Пеклом), психологи ж його називають областю сновидінь психіки. Астральний світ є однією із позачасових площин ноосфери. Те, що нам звичне, коли ми не спимо, не підходить до астрального світу. Як і потік часу із теперішнього в минуле, як і протилежності матеріального та ідеального.
Астральний світ – це «прикордонна зона» між фізичним вакуумом і ідеальним світом мислеформ. Вже доведено, що саме до астрального світу ми переносимось під час сновидінь. В астральному світі живуть не фізичні тіла, а їхні інформаційно-енергетичні копії-моделі, що називаються фантомами. А фантомні двійники людини були відомі ще давнім ацтекам, індусам, єгиптянам та іншим народам. У людини, яка живе, двійник виходить з тіла під час сну, хоч ми цього не усвідомлюємо і не пам’ятаємо проснувшись. Натренована людина (або в стані великого психічного збудження, горя-печалі) може замовляти свої астральні подорожі в стані штучно викликаного трансу. Вихід душі з тіла в астральний світ під час трансу чи сну здійснюється при вищих психічних процесах – пам’яті й уяві. У сні ці процеси діють вільно. В астральному стані людина здобуває незвичайні властивості, у ньому відбувається заміна фізичної дії, людина здобуває незвичайні властивості – її «Я» може відділятися від тіла, виходити з нього, як звір виходить з клітки, і мандрувати в ірреальному світі. Правда, ця подорож може закінчитися сумно, душа «Я» може не повернутися в тіло, і людина уві сні помре… Але уві сні людина здатна жити творчо, адже астральний світ – це не просто сон, а паралельна нам інша реальність, але реальність як ніби навпаки. Тобто дзеркальний фізичний світ.
Здатність мандрувати в астральному світі можна розвивати й тренувати. Цим і займаються в американському інституті Монро на курсах парапсихології і екстрасенсорики. Людей навчають методам входження в астральний психічний стан і мандрувати в ньому туди, куди багне ваша душа.
Помандрувати душі Ярославни на Дон, де билися руські війська її милого, і допомогла Явдошка, звана в Путивлі відьмою…
Проснувшись вранці, Ярославна лежала з широко розкритими очима і ніяк не могла збагнути: де вона? У Путивлі, в княжім теремі чи в донецькому степу біля швидкої Каяли, де в битві полягло руське військо?…
Біля неї стояла Явдошка, звана в Путивлі відьмою.
– Чи допомогло тобі, княгине, моє зілля? – питала.
– Ой, допомогло, паніматко, допомогло.
– Чи літала ти зигзицею туди, де твій князь із військом перебуває?
– Ой, літала, паніматко, зигзицею сизокрилою літала. Князеві та дружині його довгі літа віщувала.
– Що ж ти бачила там, княгине, що чула?
– Там степи чужі, не наші, ворожі, безводні. Там сонце половецьке русичів пече, спрагою їм дозоляє. Там вітри, онуки Стрибогові, на моє ладо з військом хмарами стріли несуть, там Ігоря мого з кривавими ранами в полон вели – сонце померкло в моєму житті. Не жити мені більше без лада мого, світу білого не бачити.
– Князь повернеться – чекай і сподівайся. А все те, що ти побачила біля річки Каяли – правда-правдонька гірка і сумна.
Заплакала-затужила Ярославна у Путивлі-граді рано-вранці. До вітрів зверталася, до сонця, до Дніпра… І всі дивувалися: звідки княгиня те знає, перебуваючи у Путивлі на валу? А коли звістка про розгром русичів прилетить і в Путивль, всі дивуватимуться – звідки про те раніше знала княгиня? Невже й справді вона, як співає на валу, літала сизокрилою зигзицею до річки, до Каяли?…
Співаючи, тужачи, Ярославна чекала своє ладо з походу. А чекаючи, співала:
- Предыдущая
- 64/113
- Следующая
