Відродження - Кінг Стівен - Страница 1

• 1/88
• Следующая

Це художній твір. Будь-які відсилання до історичних подій, реально існуючих особистостей або місць використовуються в художніх цілях. Усі назви й імена персонажів є витвором авторської уяви, а будь-яка схожість із реальними подіями, місцями або персоналіями, сучасними та історичними, є цілком випадковою.

Щонайменше в одному наше життя справді схоже на кіно. Головний акторський склад — це ваші родичі та друзі. Серед акторів другого плану — сусіди, колеги й випадкові знайомі. Також є епізодичні ролі: касирочка з прегарною усмішкою в супермаркеті, приязний бармен у місцевому шинку, хлопці, з якими ти займаєшся в спортзалі три дні на тиждень. А ще тисячі інших — людей, які течуть потоком крізь кожне життя, неначе вода крізь сито, стрічаються вам раз — і більше ніколи. Підліток, що гортає комікси у книгарні «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дістатися до журналів. Жінка на сусідній смузі на світлофорі, котра скористалася моментом, щоб підфарбувати губи. Мама, що витирає морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбіччі, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахісу на бейсбольному матчі.

Та іноді в житті з’являється людина, що не вписується в жодну з цих категорій. Це джокер, який вистрибує з колоди через довільні проміжки часу протягом багатьох років, і частенько — у кризові моменти. У кінематографі таких називають «п’ятими персонажами»[1], або ж ініціаторами змін. Коли він вигулькує у фільмі, ви знаєте, що він там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарії наших життів? Доля чи випадковість? Я хочу вірити, що останнє. Я хочу цього всім серцем і душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза — свого «п’ятого персонажа», свого ініціатора змін, свою відплату, — мені нестерпно навіть уявляти, що його присутність у моєму житті була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всім цим жахливим подіям — цим страхіттям — судилося статися. А якщо це так, то не існує ніякого світла, і наша віра в нього — тупа ілюзія. Якщо це так, ми живемо в пітьмі, мов тварини в норі чи мурахи в глибинах мурашника.

І ми тут не самі.

На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.

Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі — з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.

Тобто я.

— Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, — пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. — Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…

— Саме так, — відповів Террі. Йому було вісім. — Я скупердяга старший брат. — Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.

— Ану годі, — приструнчила нас мати. — У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.

— Ну от, — продовжила Клер, — я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. — І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.

— Мені дуже подобається! — Я притиснув скриню до грудей. — Мені буде подобатись цілу вічність!

Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) — пральною машиною, яка вічно ламалася.

— Ціла вічність для Джеймі — це, типу, п’ять днів, — підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.

— Молодець, Конраде, — сказав наш тато. Він був одягнений у робоче — чистий комбінезон із вигаптуваним золотими нитками іменем (РИЧАРД) на лівій нагрудній кишені та написом на правій кишені «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». — Я вражений.

— Дякую, татусю.

— Твій гострий язичок здобув тобі приз — допомогти матері прибрати після сніданку.

— Сьогодні черга Енді!

— Була черга Енді, — виправив тато, поливаючи сиропом останній млинець. — Бери рушника, Гострий Язичок. І старайся нічого не розтрощити.

— Ти його розпестиш, — пробурчав Кон, але рушника взяв.

Конні не так уже й помилявся щодо того, як я розумію вічність. Уже через п’ять днів гра «Операція»[2] припадала пилом у мене під ліжком (однаково там бракувало деяких частин тіла, Енді купив її на доброчинному розпродажі в місцевому клубі «Юріка Ґранж» за четвертак). Туди ж відправилися пазли — подарунок від Террі. А Кон подарував мені «В’юМайстер»[3], і ті затрималися трохи довше, але зрештою теж загриміли в шафу і більше їх ніхто не бачив.

Від мами й тата я дістав одяг, бо мій день народження припадає на кінець серпня і того року я мав піти в перший клас. Нові штани й сорочки викликали в мене приблизно такий самий захват, як і налагоджувальний екран телевізора, але я постарався енергійно подякувати. Думаю, вони легко мене розкусили — шестирічним важко дається фальшивий ентузіазм у голосі… хоча, з сумом мушу констатувати, що більшість із нас досить швидко засвоюють цю навичку. Хай там як, одяг випрали в одоробалі, повісили на мотузку сушитися на бічному подвір’ї і зрештою сховали в шухлядах мого комода, де (хоч навряд чи є потреба це додавати) він і лежав, забутий усіма, поки не настав вересень, а отже, й час його вдягати. Пам’ятаю, був там светр, доволі симпатичний — коричневий з жовтими смугами. Коли я його надягав, то уявляв себе супергероєм: «Я Людина-Оса: стережіться мого жала, лиходії!»

Але щодо скрині з армією всередині Кон помилився. Цими гавриками я грався день у день, зазвичай на краю переднього подвір’я, де пролягала смуга ґрунту між нашим моріжком та Методист-роуд, яка в ті дні ще була ґрунтовою. За винятком траси 9 і двосмугової дороги, яка вела до Козячої гори, де розташовувався курорт для багачів, усі дороги в Гарлоу в ті часи були ґрунтовими. Пригадую, як моя мама не раз плакалася через ту пилюку, що просочувалася до кімнат у сухі літні дні.

• 1/88
• Следующая