Відродження - Кінг Стівен - Страница 2

• Предыдущая
• 2/88
• Следующая

У пообідню пору зі мною в солдатиків частенько бавилися двоє моїх нерозлучних друзяк — Біллі Пекет і Ел Ноулз, — але того дня, коли в моєму житті вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де ділися Біллі та Ел, але пригадую, що радів, бо задля різноманіття міг погратися на самоті. По-перше, не треба було ділити армію на три дивізії. А по-друге (що ще важливіше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправді здавалося несправедливим те, що мені доводиться іноді програвати, бо то були мої солдатики і моя скриня.

Коли я однієї спекотної літньої днини невдовзі після дня народження висловив цю думку своїй матусі, вона взяла мене за плечі й подивилася в очі — явна ознака того, що зараз мені вкотре дадуть урок життя.

— Джеймі, половина всіх неприємностей у світі від оцих скиглінь «моє, моє». Коли ти граєшся з друзями, солдатики належать усім вам.

— Навіть якщо ми воюємо, як вороги?

— Навіть «якщо». Коли Біллі з Елом ідуть додому вечеряти, а ти ховаєш солдатиків назад у коробку…

— Це скриня!

— Так, у скриню. Коли ти їх сховаєш, вони знову стануть твоїми. Люди можуть по-різному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корінь усієї поганої поведінки — це звичайнісінький егоїзм. Синку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш егоїстом.

Я пообіцяв, але мені так само не подобалося, коли Біллі та Ел вигравали.

Того дня в жовтні 1962-го, коли доля всього світу теліпалася на волосині над клаптиком землі, званим Кубою, я воював і за тих, і за тих, а це означало, що мені судилося перемогти так чи інакше. На Методист-роуд раніше того дня побував міський грейдер («Перекладають каміння з місця на місце», — завше бурчав тато) і скрізь лежала насипана земля. Я нагріб собі достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потім великий пагорб, а потім дуже великий пагорб, який сягав мені мало не до колін. Я хотів був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригінальним (зрештою, до справжньої Козячої гори було лише дванадцять миль ходу) і нудним. Поміркувавши хвильку, я вирішив назвати той пагорб горою Череп. Навіть спробував був проткнути в ньому пальцями дві заглибини, щоб нагадувало очні впадини, але земля була суха і заглибини посипалися всередину.

— Ну що ж, — сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. — Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. — То був один з улюблених висловів мого тата, а він уже точно мав причини так вважати — з п’ятьма дітьми на шиї. — Це в нас будуть уявні печери.

Я поставив половину солдатів своєї армії на вершину гори Череп, де вони здавалися грізною командою. Особливо мені подобалися там, на горі, мінометники. То були фріци. Американське військо я розставив на краю моріжка. Їм дісталися всі джипи й вантажівки, бо то буде круто — іти в атаку крутим схилом гори. Деякі перевернуться, я був цього певен, та принаймні декілька дістануться вершини. І переїдуть мінометників, які криком благатимуть пощади. А даремно.

— На смерть! — проголосив я, ставлячи кількох останніх героїчних американців. — Гітсмере, ти наступний!

Я посував їх уперед, ряд за рядом, супроводжуючи звуками стрільби з автомата, як у коміксах, коли на поле бою лягла тінь. Я підвів погляд і побачив, що наді мною височіє якийсь чоловік. Він затуляв собою полудневе сонце, цей силует, оповитий золотистим світлом, — людина-затемнення.

Навколо відбувалась метушня. У нашому домі щосуботи після обіду так завжди відбувалося. Енді й Кон на довгастому задньому подвір’ї під крики й сміх грали в «три летить, шість котиться»[4] із групкою своїх друзів. Клер сиділа нагорі, у своїй кімнаті, із кількома своїми подругами, крутила платівки на своєму програвачі марки «Імперіал Паті-Тайм»: «Локомоушн»[5], «Хлопчик-солдат»[6], «Парк Пелісейдс»[7]. Із гаража розлягався стукіт молотка: тато з Террі вовтузилися зі старим «фордом» тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року, якого наш тато називав Ракета Доріг. А якось я почув, як він називає його шматком гівна. Цей вислів я зберіг у пам’яті як дорогоцінний і досі ним користаюся. Коли вам хочеться покращити собі настрій, назвіть щось шматком гівна. Найчастіше допомагає.

Словом, був гармидер, але тієї миті все навколо наче зупинилося. Я знаю, що це така ілюзія, спричинена збоєм пам’яті (не кажучи вже про валізу з темними спогадами), але той спогад вельми тривкий. Зненацька стихли крики дітей на задньому подвір’ї, платівки перестали грати нагорі, у гаражі змовк гуркіт молотка. Жоден птах не цвірінькнув.

А тоді чоловік нахилився і призахідне сонце сяйнуло йому через плече, на мить засліплюючи мене. Я підняв руку, щоб затулити очі.

— Вибач, вибач, — сказав чоловік і пересунувся так, щоб я міг дивитися на нього, а не на сліпуче сонце. На ньому був чорний піджак «для церкви» і чорна сорочка з колораткою, сині джинси й потерті м’які шкіряні туфлі. Складалося враження, що він хотів бути двома різними людьми водночас. У шестирічному віці я ділив усіх дорослих на три категорії: юні дорослі, дорослі й старі люди. Цей парубок був із юних дорослих. Він сперся долонями на коліна, щоб роздивитися обидва ворожі війська.

— Хто ви? — спитав я.

— Чарльз Джейкобз. — Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

— А чому на вас цей комір із прорізом?

— Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.

— Нашим священиком був містер Латур, — сказав я. — Але він помер.

— Я знаю. Мені шкода.

— Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.

— Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

— Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.

— Ділитися — це добре, — і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.

— Ви хочете помолитися? — Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. — Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».

— А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». — І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.

— Справді?

— Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?

— Джеймі Мортон. Мені шість років.

— Ти вже це казав.

— Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.

— Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де — американці?

— Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп — фріци. Американцям треба зайняти гору.

— Бо вона в них на дорозі, — здогадався Джейкобз. — За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.

— Точно! І там головний фріц! Гітсмер!

— Творець стількох лиходійств, — промовив він.

— Га?

— Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» — це якось недобре.

• Предыдущая
• 2/88
• Следующая