Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 22
- Предыдущая
- 22/161
- Следующая
Берестовий гайок Явтух уже встиг майже привласнити — без конфіскації. Одне зараз хотів би знати Данько: де він переховує вкрадені берестки. Лук'ян же на баштані мало не заплакав з розпуки: найбільші кавунці, примічені ним ще до арешту, щезли, а весь баштан мав такий вигляд, що Лук'ян одразу уявив піратські наскоки явтушенят. Груші та яблука були також належно обнесені, вціліли тільки пізні сорти, їх явтушенята залишили до осені.
На кожному кроці Соколюки знаходили себе пограбованими коли не самим Явтухом, то його дітками, могли скаржитися зараз хіба що один одному або ж своєму дорогому дядечку в третіх Паньку Кочубею, в житті якого жодних істотних змін за час їхньої відсутності не сталося. Дядечко і далі перебуває головою, а заодно облагороджує пізніх кабанців, сподіваючись колоти їх десь перед Великоднем наступного року.
Коли Соколюки проїздили повз сільраду, на ґанок вийшов Боніфацій і привітав їх так, наче вони поверталися од вітряків. Кармеліт був вражений не так тим, певна річ, що їх відпущено, — се його мало обходило, — як тим, що їм повернуто скриню.
— Гей, а що маєте в скрині? — запитав Боніфацій, не сходячи з ґанку.
Замість відповіді Лук'ян постукався кісточками об віко, те означало, що скриня порожня. Зате на скрині маємо дівчину, — показав прозорим жестом на Даринку.
Коли вони обидва добилися до хати — один з баштана, а другий із лугу, — Даринки вже не було, а на лаві сидів Фабіян, який пилочок їм не передавав, але до Клима Синиці прохати за них ходив. Інакше кукурікати б їм у Глинську ще довго. Він присоромив їх за Даринку й сказав, що на їхньому місці притримав би це дівчисько до ліпших часів, хати воно не пересиділо б і хліба не переїло б, ще й зарібок від череди приносило б на гурт. Лук'яньо хотів було завернути Даринку, але Данько зупинив його:
— Стривай, братику, ти тут, либонь, не один…
Явтух спав, то Пріся скористалася з того, причепурилася, подалась до сусідів. Біля двору стріла Даринку.
— Що, йдеш од них?
— Іду…
— Жаль. Звикла до тебе… І хлопчикам моїм ти сподобалась. Хай би вже, думаю, вростала тут… Парубки ж бо гарні. Що один, що другий…
— Відвикнете, тітонько, — посміхнулася Даринка.
— Ого, яка ти колюча, — зауважила Пріся.
Зачеплена тим гордим дівчиськом, Пріся повернулася під грушу, постояла біля воза і, впевнившись, що Явтух спить міцно (то на дощ), тихцем відсунула дошку в паркані, відтак, поклавши її знову на місце, майнула до Соколюків.
Фабіян підстригав Данька перед купіллю, посадовивши його на маленькому ослінчику побіля віконця. Менший Соколюк порався біля печі, грів у велетенському чавуні воду для старшого. Даринка виявилася дуже здогадливою, наносила води повну діжечку, маленьке зелене жабеня плавало в ній і втікало на дно, як тільки Лук'ян зачерпував воду мідною квартою. То Даринка наповнювала діжечку вночі або ж на світанку й ненароком принесла це криничне жабеня. Загалом Даринка чудово вела хатнє господарство, все перемила, перепрала, рушники на образах немовби обновились, скрізь, де тільки можна, повтикала польові квіти, долівку стиньковано підзолоченою глиною, припічка та комина підбілено — в хаті ще довго буде пахнути Даринкою, її духом дівочим.
Уже стояли напоготові велетенські вербові ночви, в яких колись уміщалися обидва Соколюки разом. У тих ночвах випарено кілька поколінь, у тому числі й перших явтушенят, у Явтуха не відразу з'явилися свої ночви, то Пріся звикла до цих, з бляшаною латкою на днищі. Ніщо не може порівнятися з вербовими ночвами, коли їх гарненько розпарити. Купіль пахне вербою, діти підростають у ній просто на очах. Бувають ще липові, в'язові, кленові ночви, але ті оживають поволі, в цьому далеко їм до верби.
Пріся прийшла так невимушено, як, бувало, приходила колись по ночви чи по сіль, завважила, що ночви пересохли, і всілася на лаві, виставивши напоказ свої гарні засмаглі ноги в постоликах. Данько, забганий рушником, глипнув на них, посміхнувся знічев'я. Фабіян збився з голярського ладу, а Лук'яньо вкинув у піч нескрученого віхтя, і та випахнула димом на хату.
— Поможи–но йому, Прісю, — звернувся до неї Данько, і того було досить, щоб гостя схопилася з лави. Сказала, ставши до печі:
— Спровадили таку гарну дівку, а тепер і скупати вас нікому. Ха–ха–ха! Які ж ви безпомічні без нас!..
Сміялася піч, і сміялася Пріся, і Данько гиготів, аж поки Фабіян не дав йому запотиличника, аби сидів тихо і не ворушився.
— А мій Явтушок купається у ставу, він не такий пан, як ви… — навіщось сказала Пріся, хоч добре знала, що Явтушок не купається у ставу, боїться кінського волосу…
— Колись твій Явтух ще в смолі за них буде купатися, — зауважив Фабіян, опоряджуючи закошлатілого Данька.
Пріся промовчала, швиденько зогріла два банячки, наповнила третього. Ночви розпарилися, запахли вербою, в кутку від пари заплакав Микола Чудотворець. Лук'яньо побіг ще по воду — вже для себе, Явтух одсипався на возі, явтушенята качалися в лузі на полотні. Лук'яньо зачерпнув води і поніс на коромислі на гору, Явтух перекинувся на другий бік, обличчям до Соколюків.
Лук'яна Фабіян підстригав у дворі, на колоді, де рубали дрова, а в хаті Пріся купала Данька у ночвах. Терла йому спину вівсяним віхтиком, потім голову. Завважила, що Явтушок доказав на них без жодного зла, з ревнощів, потім карався, а вона, Пріся, зовсім затужила по них, хоч і не має до них інтересу, як Мальва чи хто інший… Сусідам слід жити у мирі, в злагоді, бо ж то майже одна сім'я, її оповідки про сировара Данько зустрів легеньким смішком. Для Мальви то лише мить, доки є на світі він, Данько…
Вийшов із хати розпашілий, чистий, як циган у свято, посміхаючись, сказав Лук'янові:
— Іди, братику, покупайся, та відсвяткуємо якось своє омовіння…
Омиванки злито в цеберку, а ночви вже чисті, вимиті, знову парують, Пріся прекрасна над тими ночвами, Лук'яньо ж соромиться роздягатися при ній. Вкинула якогось зілля, спитала:
— Не бачив, Явтушок мій ще спить?
— Спить.
— То купайся мерщій…
Той циган грубий, хтивий, а він, Лук'яньо, ніжний, наче юнак. Сказала йому:
— Женитися вам пора, бо так і пов'янете вічними парубками. Он мої хлопчики вас доганяють…
Данько крадькома постукав у шибку — то було попередження: під грушею прокинувся Явтушок.
Глянув на сонце, те опинилося над вітряками, либонь, переспав і за це хотів зігнати злість на дружині, заволав її. Потім згадав, що вона мала білити полотно на лузі, швиденько запріг коні, поклав на воза вила–двійчата, що до снопів, і побіг відчиняти ворота.
Що за напасть? Старший Соколюк сидів на призьбі вкупі з філософом, а менший саме вийшов із хати й поклонився сторопілому сусідові.
Той розкланявся, розгублено та подивовано, ніби ще крізь сон, а коли побачив ковану скриню на возі, то йому зовсім потемніло в очах, бо ж навіть не припускав, щоб та скриня могла бути порожня. Коли йому одніміло, кинув їм:
— Гей, чорти! З поверненням вас, в добрий час будь сказано. Щойно ви мені виснились… Тьфу на вас, добра б вам не було!
Пріся тим часом йшла з лугу, і то була для Фабіяна з усіх відомих йому чи не єдина кругосвітня подорож, котрої він не міг збагнути до кінця своїх днів. Адже ж знав певно, що вона не виходила з хати через двері. Це так зацікавило Фабіяна, що він підвівся, подався в хату, аби з'ясувати бодай для себе цей факт.
Цап спав у сінях, ліжко під віконцем було заправлене найвеличніше, з цілою горою подушок, складених, як завше, — внизу більші, а далі менші та найменшенькі, — жодних ознак похапливої втечі. Вражений філософ підійшов до все ще запітнілого Миколи Чудотворця й осінив себе хрестом, хоч досі ніколи не відзначався запобіганням перед богами, майже зцурався віри. Коли вийшов, Пріся вже сиділа на возі, запнута білою хусточкою, свіжа, чиста, незрадлива — через якусь годину–другу вони повертатимуться з поля на височенній хурі снопів, врубльованій берестком, зрубаним у чужій леваді. Явтух з тієї житньої висоти буде гордо позирати на грішну землю, а Пріся всю дорогу лежатиме горілиць і глядітиме у вечірнє небо, вискніле за день. Якщо ж через дев'ять з половиною місяців (хлопчиків, як правило, переношують) з'явиться хлопчик, то Пріся нагадає Явтушку, коли те сталося: як звозили жито з–під Чупринок, просто поля, на хурі, у надвечір'я, хіба він не пригадує, як вибрав її на хуру по віжках та як потім здогадливо внизу форкали коні. «Се того дня, як ми двічі перекинулись зі снопами», — після деякого вагання осміхнеться Явтушок, і повірить їй, і буде любити найменшого хлопчика не більше й не менше, ніж інших, а як бог дасть дівчинку, то й зовсім буде щасливий і назове її Мальвою, аби це гарне ім'я не зводилось у Вавилоні. Тут мало вірили в те, щоб Явтушок сам міг настаратись стількох хлопчиків, але Вавилон з повагою ставився до подібних надбань, знаючи, що хлопчики йому потрібні на майбутнє, що ж до дівчаток, то на них Вавилон ніколи не знав кризи.
- Предыдущая
- 22/161
- Следующая
