Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/161
- Следующая
Соколюки бучно відсвяткували своє повернення з Глинська. На гульбищі були обидва брати та обидва Фабіяни, допізна співали пісень, били в тулумбаси, за які правила затула від печі, певне, виманювали, гаспиди, Прісю з хати, але Явтух пристежив її, не дав ступити з подвір'я ні кроку. Цап од тих оргій зморився раніше за всіх, під'юджував філософа податися додому, але тут котромусь із них, либонь, Лук'янові, спала на думку геніальна річ: зачинити цапа у скрині до ранку, аби не плутався під ногами. Всі троє схопили його — цап не пручався, бо знав, що то надаремне, — і понесли до воза. Відчинили скриню на возі й кинули його на кожушки, котрі Даринка принесла у Глинськ на той випадок, якщо б Соколюків було зіслано кудись далі. Про кращу постіль цап не міг навіть мріяти, і ледь зачинилося віко над ним, як він розлігся на кожушках і забився в солодкий сон без жодної тривоги про свою подальшу долю. Якщо Соколюки вирвались із тюрми, то він уже якось вибереться з цієї скрині. До того ж у віці було кілька щілинок, і цап мав не лише свіже повітря, а й кілька стежинок визорілого неба.
Далі події розвивалися належним чином: забувши про цапа, Фабіян один подерся на Татарські вали. Це було ризиковано, бо в таких випадках його приводив додому цап, хазяїн при тому тримався за лівого рога, на якому все чіткіше проступали кільця цапового многоліття, і в такому єднанні міг дійти куди завгодно. Десь на половині дороги він згадав було про цапа, але ніяк не міг спам'яткувати, де той запропастився. Полишений підмоги товариша, приліг перепочити на моріжку, посеред гори, і заснув там безклопітно. Соколюки також дійшли краю, один опинився на лаві, а другий поринув у подушки.
Явтух цього разу пересилив Прісю, і коли в її високих грудях, які він ставив над усе, задихав сон, тихенько встав, зодягся, перехрестився до образів, що світили з темряви мертвими очима, а по хвилі вже відхилив свою дошку в паркані (кожне з них мало свій потаємний хід до сусідів, у Прісі — для позичок, у Явтуха — для боротьби з сусідами) і не без певного ризику для життя пробрався в подвір'я Соколюків.
Скриня стояла на возі, і Явтух не повірив очам своїм — за всіма припущеннями Соколюки мали б прибрати її і, певна річ, не прибрали лише тому, що на радощах забули про неї. Булава Конецпольського засяяла в його уяві всіма рубінами, а крім того, він сподівався знайти в скрині ще дещо, принаймні меч йому не завадив би ніскільки, надто тепер, коли він знову опинився віч–на–віч із сусідами. Добравшись до воза, Явтух довгенько просидів під ним навпочіпки, прибігла Мушка, полизала йому руку — з жодною жінкою він не шепотівся ще так лагідно:
— Мушко, Мушенько, це я, хіба ти не впізнала мене?..
Улестивши суку, тепер міг діяти рішучіше. Явтух виліз на воза, ще там порався деякий час, а тоді обережно підняв віко. Зі скрині пахнуло у ніздрі чортячим духом, а замість гетьманської булави, яка ввижалася йому, на Явтуха глянуло майже живе обличчя, далі з темряви випірнули велетенські холодні роги і хвіст, якого вже домалювала, напевне, його уява.
— Чорт! — скрикнув Явтух і звалився з воза на землю.
Від того скрику, а може, від струсу, прокинувся сновидець на лаві, відчинив вікно й, побачивши невідомого біля воза, заволав:
— Лук'яню, Лук'яню, нас грабують!
Заки вибрались із хати, то застали лише цапа, який потягувався у скрині.
— Як він там опинився? — здивувався Данько, а Лук'ян на те лише розвів руками:
— Взагалі починає діятися щось неймовірне, виявляється, їх було двоє, один нізащо не міг би запхати цапа до скрині.
Зняли скриню, витрусили з неї цапа, і той пошкандибав додому. Під горою натрапив на свого хазяїна, постояв над ним у цілковитому розпачі, а тоді розбудив і повів додому відомим способом.
Явтух ледь живий дістався до хати і, коли Пріся запитала його, що з ним, сказав:
— Тс–с–с! Щойно я бачив живого чорта. Геть як людина — борідка, очі, вуха і велетенські кручені роги. Жах!
Пріся перепитала:
— А то, бува, не Фабіянів цап?
— Уже ж напевне міг відрізнити цапа від чорта…
Думала собі — невже колись світ зубожіє, почнуться в нім самі Явтушки й знеплодяться такі, як Соколюки? Зараз також думала про них, про обох одразу, а мусила голубити свого рідного Явтуха, який усе ще тремтів під боком від зустрічі з чортом. Коли ж нарешті він захарчав, наче йому щойно перерізано горло, нишком виступила з ліжка, ветхість якого вже давно вимагала Фабіянового втручання, але Явтух зволікав ремонтувати ліжко до кращих часів, — усілася на лаві біля віконця, яке виходило до Соколюків; і чомусь любо було дивитися їй, як мріє в хисткому сяйві повного місяця старовинне подвір'я з возом, з клунею, з двома вікнами і з тією скринею, в якій чоловік натрапив на чорта. Тепер скриня була перекинута, з неї витрушено «чорта», той подався рятувати свого господаря, а котрийсь із Соколюків приліг досипати в подвір'ї, на кожушках, витрушених зі скрині разом із цапом.
Уже ладна була повернутися до Явтуха, коли раптом побачила двох вершників — вони їхали дорогою понад селом. Явтушок спить на возі, то вже котру ніч бачить їх, Пріся ж побачила їх уперше, щоразу, коли вони проїздили повз хату, запізнювалася до віконця.
Зачувши тупіт коней, Данько підвівся на кожушках у самій білизні, кинувся до воріт, але коні сахнулись од білого велетня і помчали вуличкою вниз, повз самісіньку Явтухову хату. У хліві заіржали Явтухові коні, ті ніколи не іржуть без причини. За хвилю і Явтух уже був на ногах.
Данько кинувся було за вершниками у вуличку, в якій ті зникли, але тут Явтух біля воріт. Данько страшний у білому, а Явтух уже був з переляком, то перехрестився зопалу й, присівши за ворітьми, зловтішно засміявся. Над чимось дуже святим сміявся Явтух, бо Данько зупинився у відчаї, а далі повалив на свого насмішника ворота, які трималися на конопляних перевеслах, і почвалав на свої кожушки.
— А добра б тобі не було! — вилаявся Явтушок і, вибравшись з–під дошок, заходився ставити ворота на місце.
Тепер Данько засміявся на кожушках, розглядаючи небо над Вавилоном. Упізнав там досвітні сузір'я, які не раз спостерігав з Абіссінських горбів. Та не лежалося йому на кожушках.
Одягся в лляну сорочку, взув нові чоботи зі скрипом, накинув на плечі кожуха, — так зодягався, коли йшов колись до Мальви на гойдалку. Лук'яньо спав тихо, несум'ятливо, як дитина, білий чуб прилип до білої подушки, Данько не став його будити, лишень тихо поцілував у спітніле чоло, бо ж не мав зараз вірнішої людини за нього.
Явтух все ще бідкався біля воріт, шукав способу, як відомстити Данькові за те, що він повалив їх так грубо, безцеремонно. Так вони можуть колись прийти і перекинути воза разом із ним, повалити хату, а там і ціле його життя. Скрип нових Данькових чобіт зачепив Явтуха за останні нерви.
«Треба боронитись од них, доки не пізно».
Він подався до хати, відклав цеглину в ковбашці й дістав зі схованки обріза, загорнутого в ганчірку. Пріся не звернула на те уваги, годувала грудьми найменшого, півторарічного хлопчика Яська, котрого не відлучала довше за інших. Врубльована хура зі снопами ночувала в подвір'ї, то Пріся вирішила, що Явтух пішов її розбирати. І все ж якась підсвідома тривога пойняла її. Пріся знала про ковбашку, мерщій метнулася туди і, вибравши цеглину, з жахом подумала про Явтуха, мстивість якого була їй добре відома. Проте не побігла, не стала його зупиняти, знала його вперту вдачу, та й сама ще хотіла пожити для діток. Явтух такий, що може бабахнути межи очі рідній дружині, у благенькому тілі дух живе злостивий та непокірний. Невже довідався, що вона їх сьогодні купала? Так то ж для того, щоб помирити їх із Явтухом. Один Господь Бог міг би простежити зараз хід думок спантеличеної жінки.
Вавилонська гора ще снила в синьому мареві, коли Данько вибирався на неї. Нагромадження білих хатин, що вночі сходились пошепотіти і ще не встигли розбігтися, ліпились одна до одної — дах над дашком, стріха над стріхою, справляючи враження чогось вічного і великого. В давнину по тих горах жили таври, потім татари та турки запанували осонням, далі з поляками прийшли євреї, котрим ці гори, напевне, нагадували їхню колишню батьківщину, але згодом усе те вивітрилося, змішалося, породичалося з буйним козацьким ґрунтом — із суміші народів та пристрастей з'явилося через віки оте гарне диво — Мальва Кожушна, що ось уже котрий годок ніби й безклопітно літає собі над вавилонським світом, бунтуючи душі багатьох чоловіків. Великий Данько зараз тьопав до неї, як останнє хлопчисько, дерся на Вавилонську гору, мов навіжений, хоч і не мав на неї ані церковного, ані якогось громадянського акта, і прийшов не яким уже й гордим Даньком. Приніс саме лише благання.
- Предыдущая
- 23/161
- Следующая
