Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 55

• Предыдущая
• 55/117
• Следующая

…На вулицях було одразу помітно автівки «захисників». На капоті в них — прапори Новоросії, а правила дорожнього руху не для них. Такі автівки літали на шаленій швидкості, перед перехрестям сигналячи як спецмашини. Місто поступово поринало в хаос. Настя часто думала про те, що Сєвєродонецьк позбувся патріотів. Багато хто покинув місто, але не всі ж виїхали, мали ж залишитися люди, які люблять свою країну, не зрадять її, не покинуть, навіть попри те, що зараз змушені терпіти наругу над своєю землею і мовчати, як мовчить Настя. Проте сьогодні на місцевому сайті вона прочитала звернення містян до депутатів. Зокрема, йшлося про те, що жителі міста не відчувають себе в безпеці і під загрозою опинилися фундаментальні права та свободи громадян. Далі йшлося про велику кількість людей зі зброєю у місті, яким Україна не надавала прав на виконання будь-яких функцій, тим паче у створенні Новоросії. «Ситуація ускладнюється тим, що в місті та на його околиці знаходиться велика кількість хімічних підприємств, — йшлося у зверненні. — Неконтрольоване використання зброї може спровокувати справжню екологічну катастрофу». Як тут можна не погодитися?!

Потому йшлося про наболіле: місто оточене блокпостами так званої Армії Південного Сходу, що є реальною загрозою для забезпечення харчовими продуктами, медикаментами та може призвести до порушення роботи банків. Населення було позбавлене права взяти участь у виборах Президента України, є інформація про переслідування громадян, залякування, зупинена робота дитячих садків і шкіл. Далі у зверненні була вимога до депутатів як до представників влади у найкоротший термін провести зустрічі зі своїми виборцями, озвучити своє ставлення до так званої нової влади та запропонувати власний варіант урегулювання ситуації. Жителі міста написали: «Якщо ви вважаєте, що Новоросія є легітимною державою і підтримуєте її створення, просимо вас відмовитися від мандата депутата Верховної Ради України, оскільки ви в такому разі не представляєте інтереси громадян України, що мешкають на території Сєвєродонецька». Настя ладна була підписатися під кожним словом звернення, її тішило те, що в місті ще залишилися справжні патріоти своєї держави. Проте вона була впевнена, що ніякої відповіді на звернення не буде.

Надвечір почався тихесенький і благесенький теплий дощик. Запилене листя дерев прийняло душ і радісно розправило зазеленіле листя. Небесні краплі тихо впали на розпечений асфальт, прибили пил, наповнили місто свіжістю. Дощик як почався тихо, так і скінчився неголосно.

Настя вийшла на балкон вдихнути свіжості. На вулиці було людно. Молоді мами прогулювалися вулицею з дітлахами, везли візочки з немовлятами, бабусі та дідусі неквапливо походжали, насолоджуючись тихим вечором, молодь ішла розважатися. Модно вбрані дівчата жартували, поглядаючи в бік гурту юнаків. Пройшлася пара закоханих. Вони зупинилися прямо під балконом, озирнулися і поцілувалися. Настя всміхнулася: молодість, кохання — вони не звертають уваги на війну.

Раптом Настя почула звук якогось незнайомого транспорту з боку площі Перемоги. Вулицею їхав броньовик із великим прапором. Вона роздивилася людей, які сиділи на бронетранспортері. Їх було п’ятеро, двоє слов’янської зовнішності, інші — бородаті, чорноволосі. У всіх автомати у руках, направлені врізнобіч, а над ними майорів прапор на три кольори: зелений, білий, червоний. Чечня! За БМП їхали дві легкові машини з прапорами Росії і людьми в камуфляжі, зі зброєю. На антенах легковиків тріпотіли «георгіївські» стрічки. Кадирівці привітно махали дівчатам руками, посилаючи їм повітряні цілунки, на що дівчата вітали їх радісними помахами рук. Один із них з виглядом господаря міста викинув на узбіччя порожню пачку з-під цигарок. Водій синього мікроавтобуса привітно помахав із відчиненого вікна свого авто, у відповідь автівки з колони озвалися до нього голосами клаксонів.

У Насті від обурення серце закалатало в грудях, кров прилила до скронь. Вона знала, що рано чи пізно побачить чужинців на своїй рідній вулиці, але до останнього сподівалася на диво, надіялася, що такого не може бути. Сталося! Вона скипіла ненавистю. Настя ніколи не мала звички клясти людей, не робила цього жодного разу, навіть коли дуже сердилася. А тут не втрималася.

— Будьте ви прокляті! — прошепотіла вслід колоні. — Горіть у пеклі! Ненавиджу! Проклинаю! Ви винні в тому, що коїться!

Здавалося, що вона не витримає такого випробування, зірветься, у гніві наробить дурниць.

— Я вас повбиваю! — кинула словом, мов каменем. — Прокляті! Тричі прокляті!

БМП зникла з очей, а в Насті сльози образи горохом покотилися по обличчю. Схаменулася, злякалася своїх слів і, ніби на виправдання, промовила:

— Бог усе бачить — винні в злодіянні будуть покарані. Швидше б!

Вона довго дивилася вслід колоні з чужими прапорами, аж поки та зникла з очей. У її місті, по вулиці, де пройшла її молодість, де гуляли її діти, де вони виросли, зараз каталися зі зброєю нові господарі, непрохані гості, загарбники. Вона ніколи не промовляла таких слів, нікого не проклинала, а тут біль вирвався з душі. Це було не по-християнськи, і Настя перехрестилася і прошепотіла: «Господи, пробач мені». Було відчуття, ніби чужинці проїхалися не вулицею, а її чутливим серцем, завдавши неймовірного болю і залишивши брудні плями від коліс.

Вона зайшла до кімнати. Валерій читав книжку. Настя розповіла про чужинців, які вже відкрито під своїми прапорами катаються вулицею.

— Нехай роблять, що хочуть, — буркнув він, не відриваючись від читання.

— Тобі байдуже? — здавленим голосом запитала Настя.

— Аби не стріляли, — уточнив чоловік. — Не було толку з тієї влади, і з цієї не буде.

Настя нічого не відповіла, знала, що марно щось доводити, сперечатися і взагалі розмовляти. Вона взяла зі столика телефон, вийшла з ним на балкон, зателефонувала Вадиму і розповіла про побачене.

— Я також бачив їх, — сказав він. — Зізнаюся, аж скипіло все всередині мене, думав, не втримаюся, схоплю камінь і пожбурю в бородаті пики. Що мені втрачати, коли найдорожче вже втрачено? А потім якийсь внутрішній голос наказав не гарячкувати. Віриш чи ні, але щось мені підказало, що я повинен жити, а не безславно загинути від автоматної черги чужинця. Якщо жити, то заради чого?

— Заради кого, — виправила його Настя. — Якщо ти відчув, що треба жити, то значить, є для кого: для свого сина.

— Ти думаєш, він живий? — голос Вадима забринів надією.

— Якщо ти відчув, то так, — впевнено сказала Настя. — Вадиме, нещодавно я стояла на балконі й розмірковувала, що буду робити, коли побачу на вулиці «зелених чоловічків». Тоді я навіть не думала, що все стане реальністю. На жаль, сьогодні сталося. Ось і ти не думаєш, що знайдеш сина, але щось тобі зсередини дало наказ жити далі. Виходить, що ти потрібний комусь. Кому? Звичайно, що Левку. Тож не втрачай надію.

— Дякую тобі.

— Пусте. Вадиме, як жити далі? Вони катаються нашим містом, як своїм подвір’ям. Це неправильно! Несправедливо!

— Насте, — Вадим зробив паузу. — Ти дуже знервована та напружена. Зараз тобі потрібно змінити обстановку.

— Так, — зітхнула Настя у слухавку, — я морально виснажена, варто кудись поїхати, це допоможе переключитися. Дякую за пораду, тепер я знаю, що мені робити.

Настя натиснула червону кнопку і набрала номер Людмили.

— Людо, я дуже стомлена морально, — сказала одразу.

— Негайно приїзди до мене, тобі потрібно змінити обстановку і відпочити, — почула вона у відповідь слова Вадима. — Чоловік поїхав до батьків, я сама вдома. Чекаю на тебе.

— Я виїжджаю завтра.

Звечора Настя повідомила Валерію та свекрусі про свій намір поїхати в Суми до Людмили.

— А якщо завтра на роботу викличуть? — запитав чоловік. — Зателефонують і скажуть, щоб виходила, то що будеш робити?

• Предыдущая
• 55/117
• Следующая