Оголений нерв - Талан Світлана - Страница 56
- Предыдущая
- 56/117
- Следующая
— На роботу? — Настя іронічно посміхнулася. — Яка робота? Хто викличе? Кадирівці чи козачки? Навколо ідуть бої, поки що зарано говорити про роботу.
— Вирішуй сама, — сказав байдуже Валерій.
— Куди тебе понесе нечиста? — обурилася свекруха. — Ще десь вб’ють по дорозі. Сиділа б уже вдома, поки стихне навколо.
— Ви ж хотіли жити в Росії? — мовила Настя навіть без зла. — Живіть тепер! Навколо російські війська, а з ними кадирівці. Можете із Семенівною взяти квіти і стелити ними дорогу своїм визволителям.
— З тобою не можна спокійно розмовляти, — зітхнула жінка, — ти стала не схожою на себе, зла, знервована.
— Отож відпочивайте без мене, — Настя пішла у свою кімнату, давши знати, що розмова закінчена.
Вона зателефонувала Іванні й попросила провести на автовокзал. Геннадій напрошувався підвезти матір, але Настя відмовилася. Вона дуже скучала за донькою, тож мала нагоду побачити її та поговорити.
Іванна чекала матір біля будинку.
— Чому ти не зайшла навідати бабуню та батька? — запитала Настя.
— А! — Іванна махнула рукою. — Потім заскочу.
— Доведеться їхати автобусом до Луганська і там брати квиток на київський потяг до Сум.
— Я в курсі, — сказала Іванна. — Міст через Сіверський Донець, яким їздили на залізничний вокзал, нещодавно зірвали. Утім, вокзал іще раніше перестав працювати.
Вони вирішили пройтися пішки до автовокзалу. Була тепла, але ще не спекотна днина. Незабаром настане жара і місто, скуте асфальтом та бетоном, перетвориться на розігріту духовку, коли навіть вітер не рятує, а навпаки, несе з собою замість прохолоди розпечене повітря. Донька з матір’ю говорила про щось несуттєве, незначне, Настя відповідала на питання не до ладу — вона воліла почути щось особисте, можливо, розкаяння за свої слова, за вчинки, але Іванна обходила неприємну для неї тему. Вже на автовокзалі Настя присіла на лавку, біля неї вмостилася Іванна. Їхні руки торкнулися, і Настя відчула знайоме тепло тіла доньки. Попри все, їй хотілося обняти, приголубити дівчину, забути всі образи і… пробачити.
— Доню, — Настя не втрималася, обняла Іванну за плечі, пригорнула до себе, як пташенятко, — я скучаю за тобою. — Іванна мовчала. — Всі ми помиляємось, говоримо дурниці, потім жалкуємо, просимо вибачення і знову патякаємо дурниці — таке воно, життя. Але ми завжди повинні пам’ятати, що ми — одна родина. Якщо трапиться з кимось лихо, ніхто не прийде на поміч, окрім рідних людей, ніхто не підставить своє плече так надійно, як члени сім’ї. Зараз нелегкі часи, і ми не зможемо пережити негаразди, штовхаючи одне одного, як більярдні кулі. Ми мусимо триматися купи. Я також не свята. Іноді буваю нестримана, втім, як усі ми зараз, але, незважаючи на все, я не забуваю, що ми всі — одне ціле.
Іванна слухала матір мовчки, поклавши голову на її плече. Дівчина спостерігала за невгамовними горобцями, які сварилися за крихту хліба, хоча кругом було повно їжі.
— Бачиш, — Настя кивнула в бік зграйки пташок, — вони схожі на нас: сваряться за шматок їжі, не помічаючи її навколо себе. Люди часто стають сліпцями, забуваючи, що поруч люди, які їх люблять.
— Мамо, — сказала тихо Іванна, — погоджуюся: люди часто не помічають, що коїться у них під носом. Вибач, але ти належиш саме до такої категорії людей. Ти вже давно перестала бачити, що нема у нас, як ти кажеш, міцної родини. Усе змінилося, ми також. Тобі зручніше вдавати, що нічого у нас вдома не трапилося, що все, як раніше. Іноді можна позаздрити сліпцям. Припускаю, що ти все відчуваєш, але досі плекаєш надію, що ми, як раніше, будемо привітно один одному посміхатися і пити чай з тортиком за одним сімейним столом, хоча серцем відчуваєш, що щаслива родина вже в минулому. Тобі легше від того, що ти закрила очі на холодні стосунки між тобою і батьком? Серце розуміє, що він тебе вже не кохає, але розум не може осягнути. Бабуня стала тобі ворогом, бо опинилася на іншому боці барикад. Геник? З нього все почалося. Вибач, але його Євромайдан приніс біду і на нашу землю, і в нашу родину. Чи можу я йому пробачити? Можливо, колись, коли він зрозуміє свою помилку.
— А ти не помиляєшся? Ти впевнена, що саме твій брат накликав біду?
Іванна відсторонилася від матері, подивилася на неї — погляд дорослої жінки, в ньому чи то розсудливість, чи холод.
— Ось бачиш, як ти реагуєш на одну лише згадку про Геника? — Іванна підвелась. — Твоя любов до сина сліпа. Шкода, що ти так нічого не зрозуміла.
— Доню, я вас люблю однаково, бо вас обох я носила у себе під серцем дев’ять місяців, народжувала в муках, однаково недосипала ночами…
— Не живи минулим, мамо, — сказала донька. — Не ти одна не спала ночами, годувала своїм молоком і так далі, але за це на ставлять матерям пам’ятники.
— Іванно, ти стала…
— Жорстокою? Ні. Справедливою і розсудливою. Я вже не маленька дівчинка, якій можна вказати, що таке добро і що таке зло, і вона легко повірить. Я сама, чуєш, сама, — Іванна навмисно зробила наголос на слові «сама», — відділила добро від зла. Зло, як я вже говорила, приніс нам твій синок з Майдану.
— А де ж тоді добро?
— У визвольній боротьбі мого народу, — мовила впевнено Іванна, — у боротьбі за незалежність від київської влади.
— Розумію, що не всім подобається нова влада, — спокійно сказала Настя. — Мене також не все влаштовує, але неможливо добитися за один день всього й одразу. Проте можна назвати багато того, що є добрим знаком. По-перше, Україна отримала запрошення вступити в Євросоюз.
— Це для таких, як Геник, — вставила Іванна.
— По-друге, створена армія, причому практично з попелу, з руїн, а це дуже важливо, — продовжила Настя, не звернувши увагу на шпильку доньки. — Накладений арешт на рахунки Медведчука і йому подібних, прийнято закон про люстрацію суддів, МВФ надає кредити…
— Досить мені читати лекцію з політекономії, — перебила її донька. — Я тобі сказала власну думку і не треба мені нав’язувати свою. Не витрачай, мамо, сили на марну працю. Нове, краще життя буде, але не в Україні, яка вже згнила, розвалилася і від неї тхне, як від тухлої рибини.
— Як ти можеш, доню? — Настя скрушно похитала головою. — Тебе зростила Україна…
— І з лона матері мене прийняла ненька-Україна, вмила вранішніми росами, виплекала, зростила, мене заколисував вітер, а моя країна годувала свою дитину запашним хлібом, вирощеним на безкраїх золотих ланах! — промовила підкреслено пафосно, без прихованої іронії дівчина. — Мамо, досить красивих слів! Уже нудить від них, від вишиванок і дурного «Слава Україні!».
Іванна не встигла договорити, як Настя, не тямлячи себе від такого блюзнірства, з розмаху хотіла вдарити доньку по обличчю, але Іванна вправно схопила її руку.
— Не вийде, мамо, — просичала їй в обличчя, — я ж попереджала, що вже не маленька дівчинка.
— Пробач, — Настя обм’якла, ніби з неї вирвали стрижень, який тримав усе тіло. Вона опустила руку. — Що ти збираєшся робити далі? — запитала чужим здавленим голосом.
— Жити.
— Зрозуміло. Скажи хоча б, що тебе тримає в подруги?
— У Жанни? Її непідробність, щирість. Якщо ти думаєш, що ми лесбіянки, то помиляєшся, хоча у нас з нею багато спільного, — відповіла Іванна і додала: — Набагато більше, ніж у нашій… у вашій родині. До речі, твій автобус підійшов.
— Дякую, що провела, — тихо, без жодних емоцій сказала Настя і подибала до автобуса.
…Настя почувалася подавленою та розбитою. Вона знала, що від себе і від проблем, які чорною хмарою нависли над її родиною, не втечеш на жодному з транспортних засобів. Наразі лише зміна обстановки могла врятувати від того стану, коли все здається безнадійним.
Перша перевірка — одразу за містом. На блокпосту на дорозі — бетонні укріплення, повсюди мішки з піском, навколо спиляні сосни, окопи. Траншеї осипаються, бо повсюди суцільний сипучий пісок, тож ополченці, як їх називають, натягали старих дверей, дощок, палиць і дерев’яних рам для укріплення стінок. «Напевно, з усіх смітників притягли мотлох», — подумала Настя.
- Предыдущая
- 56/117
- Следующая
