Покров - Дашвар Люко - Страница 55

• Предыдущая
• 55/89
• Следующая

повно, додаткові ліжка, ядучий запах йоду виїдає мозок. Їй би

заспокоїти тата, знайти ілюзію, та не брешеться…

— Привіт… — присіла край постелі, на якій лежав тато. —

Вибач, що не приходила. Майдан…

Тато виглядав усе таким же тьмяним, ще більше схуд, чорні

кола під очима, а очі шепочуть — щоби не жити… Ворухнув

рукою, дотягнувся до доньки, поклав долоню на Мар’янину руку.

— Як справи? — спитав тихо. Ані докору, ані образи.

— Погано, — видихнула. — Я тепер геть сама. Мама піш-

ла… Не знаю, до кого. Покинула нас. Грошей немає. То я бре-

хала, що поможу тобі борг віддати… А тепер не хочу брехати.

Вибач. Медсестра сказала: час тебе додому забирати, а я і гад-

ки не маю, як те зробити. Ти полеж тут ще трохи, добре? Я за

цей час спробую хоч візка інвалідного купити…

Замовкла, глянула на тата насторожено: не доконала від-

вертостями? Мовчав. Дивився в стелю, наче там відповіді.

— А ще через мене на Майдані один хлопець щез, — дода-

ла раптом, схлипнула. — Усіх перепитала — ніхто не знає, що

сталося! А мені знайти його треба!

Тато відірвав очі від стелі, глянув на доньку. Обережно

погладив її долоню.

— Я піднімуся, — прошепотів впевнено. — Обов’язково

піднімуся й у всьому допоможу. Тримайся, сонечко моє.

Ноги не тримали — от бігали, поки Поля кричала: «Мусь,

ножиці, тампон! Швидше!», а як зробила крок із Майдану

у звичайне життя, так і скінчилися сили. Сиділа біля лікарні, курила, повірила: ось зараз баба Ната пришкандибає, обніме,

мовить захриплим від цигарок голосом: «Не журися, квітко

моя, жити не страшно…»

Баба все не йшла. Вечір украв бліде сонце, санітарка, що

прибирала біля порога приймального відділення, насторожено

косувала на худеньку дівчину з глибокими карими очима: яко-

го біса тут тирлується?! Недопалків накидала…

234

— Піду… — прошепотіла Мар’яна. Добре, що від лікарні

швидкої допомоги до Воскресенки не так уже й далеко. — Ді-

йду… Хоч перепочину.

Знайома хрущовка аж ніяк не змінилася. Ті ж обшарпані

стіни, обмальовані двері під’їзду, тільки зламаний кущ бузку

хтось зрізав під корінь, щоби не нагадував про прикру подію

у святкову новорічну ніч. Мар’яна кинула оком на вікна бать-

ківської хати на п’ятому поверсі й остовпіла — у вікнах горі-

ло світло.

— Бабця? — усміхнулася. — Слава Богу, бабця!

Незчулася, як дісталася п’ятого поверху, тихо відчинила сво-

їм ключем двері, навшпиньки до вітальні: обніме бабу, а вже

потім — прости… По вітальні, по килиму, хай і не метеному,

та все ж доброму, вовняному, в блискучих лакових чобітках на

високих підборах швендяла мати. Зняла зі стіни навпроти вік-

на великий календар, кинула на підлогу, відійшла — роздив-

лялася стіну прискіпливо.

— Що ти тут робиш? — глухо спитала Мар’яна.

Ада не чула, як доня увійшла, перелякалася, смикнулася.

— А-а-а, ти… — видихнула полегшено, поправила рідень-

ке волоссячко, глянула зухвало. — Як справи, Мар’яно?

— Що ти тут робиш? — повторила Мар’яна.

Хіба Аду тим пробити? Скривилася з прикрістю, плечиками

знизала. Підійшла до столу, на якому лежав величенький па-

кунок у цупкому папері, взялася його розкривати.

— Та от… Вирішила подарунок вам зробити. На свята в нас

якось… не по-людськи все вийшло. Подумала… — дістала з па-

кунка дзеркало венеційське, вдивлялася у власне відображен-

ня. — На стіні навпроти вікна дзеркало би додало кімнаті

світла, сонця…

— Яке дзеркало?! — закричала Мар’яна.

— Дуже коштовне, до речі. Венеційське.

— Ти — сволота чи прикидаєшся?

— Фу! — Ада обурено зиркнула на доньку, підхопила дзер-

кало, понесла до стіни.

235

Мар’яна і кроку зробити не могла. Стояла у дверях вітальні,

тремтіла.

— Дзеркало?! Тато лежить! А ти хоч би раз…

— І не раз! Щодня лікарю дзвоню!

— Справді? І як тато?

— Поправляється, — Ада підійшла до стіни, приміряла до

нього дзеркало — і так і сяк. — Кажуть, візок інвалідний тре-

ба купити, але ти не поспішай. За кордоном є візки зі спеці-

альним механізмом, який сходи долає. Я замовлю при нагоді,

бо інакше Валя не зможе на вулицю вийти… — замовкла,

виправилася. — Тобто виїхати.

Мар’яна відчула — тане, розтікається. У голові гуло: як…

Як взагалі таке може бути? Ходить собі в чоботах по килиму…

Сусідка! Сусідка клята! Розмірковує про візок, дзеркало те до

стіни тулить, і ані каяття, ані жалю…

— Мамо… — прохрипіла.

— Що?

— Ти — сука! Драна підла сука! Ти не варта доброго люд-

ського слова! Не варта уваги і любові!

— Та невже? А тато наш інакше думає! І не тільки тато!

А ти… — Ада налилася гнівом, стискала в руках венеційське

дзеркало, їла доню поглядом. — Заради тебе мужчина з вікна

не вистрибне! Не в мене вдалася!

— А ти думаєш, тато через тебе собі віку вкоротити хотів?!

— Ні! Думаю — через тебе! — визвірилася Ада. — По-

чув твоє базікання дурне про мої зради, от і не схотів без ме-

не жити.

— Я зрозуміла… Зрозуміла! — Мар’яну охопило дике збу-

дження. — Ти втішалася! Раділа потайки: яка ж я неймовірна

фатальна жінка! Через мене чоловіки схиблюються і жити не

хочуть. Дурепа! Тато через гроші з вікна викинувся!

— Де в нього гроші?! — скептично кинула Ада.

— Збирав по людях на намети для Майдану, якесь падло

пообіцяло татові намети за гарною ціною. Гроші взяло і зникло.

Ада заклякла на мить. Отетеріло глянула на доньку.

236

— Що ти верзеш? — спитала розгублено.

— А тато… Він же — не ти! Йому сором жити стало…

— І… скільки грошей? — ледь чутно мовила Ада.

— Двісті тисяч.

Ада здригнулася. Венеційське дзеркало — хрясь на підлогу!

І очей на нього не опустила — пішла по битому склу, повз

тремтячу Мар’яну, до дверей, усе прикладала руку до грудей,

де розгойдувалося крокам у такт пузате золоте сердечко.

Вийшла. Дверей за собою не зачинила…

Шуляк усе не їхав. Нічого надзвичайного: іноді Славко згаду-

вав, що у нього є дружина і двійко дорослих одружених синів, часто бізнесові оборудки забирали час до ранку. Зазвичай

телефонував коханці — гуляй, Адко. А я працюватиму, аби

нам було за що гуляти. Та 12 лютого увечері, коли Ада на чер-

воній «тойоті» повернулася з Воскресенки в дім на Биківні,

пропущених від Шуляка не було. І сам затримувався.

Ада не просто чекала — стримуючи лють, дихала важко,

збуджено совала вітальнею, псувала паркет гострими підбо-

рами лакових чобітків, роззиралася. У вухах Валин голос:

«И если призрак здесь когда-то жил, то он покинул этот дом,

покинул…»

— Крісло — чуже! Не годиться! — прошепотіла оскаже-

ніло білим стінам. — Авжеж?

Ніж до рук — по шкіряній спинці.

— Диван чужий! — ножем по подушках.

Штори зірвала — у шмаття, килим узялася рвати, та не

подужала, кинула. Добралася до шафи, уже хотіла увесь но-

венький одяг в одну купу звалити, сірником чиркнути — і хай

горить до біса разом із цією чужою мертвою хатою, де ніколи

не житиме Адин привид! Ніколи!

Завмерла.

— Та ні… — брала одяг оберемками, тягала до «тойоти»,

кидала в салон, поверталася до будинку — бо ж немало на-

купила.

237

Віднайшла велику дорожню сумку, поклала в неї косметич-

ку, прикраси, усі свої документи, включно з дипломом про

вищу освіту, білизну, пару светрів, брюк. Скинула врешті

лакові чобітки, дорогий кашеміровий костюм, перевдяглася

в старі джинси, уги. Віднесла в автівку дорожню сумку, стала

біля вікна.

— Краще їдь, падло, а то дім спалю! — прошепотіла хижо.

Шуляк наче почув. За хвилину поряд із будинком блиснули

• Предыдущая
• 55/89
• Следующая