Покров - Дашвар Люко - Страница 56

• Предыдущая
• 56/89
• Следующая

фари, почувся шурхіт біля вхідних дверей. Славко увійшов до

поруйнованої вітальні — щелепа відпала.

— Йо-о-пересете! — очі вирячив. — Адко! Нас погра-

бували?

Ада зціпила тонкі вуста, дістала з кишені мобільний, зна-

йшла фото Валі. Йшла на Шуляка, показувала йому фото

в мобільному.

— Знаєш його?..

— Це той поц… Якого я перед Новим роком на двісті штук

кинув! — Шуляк вдивлявся у фотку, ще не допетрав — що до

чого. — Це він тут…

Ада закричала — аж люстра під стелею дзенькнула. Як

пожбурить мобільний Славкові в пику. Услід за мобільним до

Шуляка — вчепилася нігтями в щоки.

— Ах ти ж падло барачне! Це мій Валя! Люди гуртом гроші

на Майдан збирали! По гривні! Щоби таких, як ти, сука, не

було! — верещала, а сльози не вронила, плювалася. — Валі

моєму гроші довірили, а ти, виродку, їх украв!

Шуляк ухопив Аду за зап’ястки, відштовхнув щосили — так

і покотилася. Приклав долоню до подряпаної щоки. Зиркнув

на коханку недобре.

— Так це ти отут усе… з гівном змішала? Оце все, що я для

тебе своєю сракою заробляю?!

— А не підставляй сраку!

— А ти думаєш, тут по-іншому можна?!

— Начхати! Сам собі долю обрав — не жалійся!

— А я не жаліюся! Картку жени!

238

— Подавися! — тремтячими руками Ада дістала з бюстгаль-

тера безлімітну банківську картку, кинула Шулякові під ноги.

Зіп’ялася — хиталася, тремтіла.

Шуляк підібрав картку з підлоги, Аді в очі:

— Порожня?

— Порожня! — задьористо вигукнула Ада.

— Ти… Шістсот тисяч!

— Зараз, зараз… — Ада подибала до комода, відчинила

рвучко — діставала з шухляди готівку, рвала, кидала в Шуля-

ка. — Ось! Ось тобі! Чотириста тисяч! Жри, падло! А двісті

тисяч я забрала! Валі віддала! На Майдан!

Шуляк зірвався: підскочив до Ади, учепився в горлянку —

душив, сам хрипів.

— Ти що робиш, коза драна?! Та я тебе тут закопаю!

Ада задихалася. З останніх сил вчепилася гострими нігтями

Шулякові в руки — не витримав, відпустив.

— Добре, хоч дім на тебе не встиг переписати!

— А «тойоту» встиг… — прошепотіла Ада.

Відсахнулася, дивилася Шулякові в очі — краще не підходь!

Посунула до дверей. Він було за нею, та педантична, як німці, Ада підготувалася. Вискочила за двері вітальні, клацнула за-

сувом.

— Адко! Відчини, сучка! — кричав Шуляк. — Де кольє?!

Кольє віддай!

— Уже віддала! — розреготалася.

— Адко, приб’ю!

— Яка я тобі Адка, йолопе?! — пробурмотіла зневажли-

во. — Мене звати Аїда.

Завела «тойоту», завалену одягом, — і геть.

У ніч проти 13 лютого біля одного з блок-постів Майдану зу-

пинилася брудна червона «тойота».

— Вам чого, пані? — спитав насторожений вартовий.

Ада розчахнула двері автівки.

239

— Тут… одяг. Для жінок, які на Майдані. Зараз його не

вдягнеш: він не для битви і поту, для радості. Але потім… коли

все скінчиться… Згодиться…

Підхопила дорожню сумку, посунула геть.

— Агов, пані, зачекайте! А автівка? — гукнув вартовий

дивній жінці вслід.

— Автівка теж… для Майдану, — відповіла Ада.

Мар’яна повернулася на Майдан за добу, так і не придумавши,

як забрати тата з лікарні. Порожня занедбана хрущовка не до-

помогла побачити вихід: розтрощене дзеркало відбивало сіру

стелю, меблі припали пилом, і тільки книжки з татової бібліо-

теки не втратили вічної суті. Хоч трохи розрадили. Ошелешена

мати пішла, не зачинивши за собою дверей, Мар’яна їх —

замкнула, дістала з полиці Антонича, відкрила том навмання.

«Корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…»

«У селі на Чернігівщині, де у татових батьків була хата… На

лузі посеред квітів корови паслися… І кози з малими козенят-

ками. Вишні аж чорні. Огірки хрумкі…» — дитячі спогади спа-

лахнули і зникли. Занурилася у вірші, заснула з книгою. До

наступного вечора очей розтулити не могла, а як врешті про-

кинулася, заварила «Мівіну» в тарелі, бо більше нічого їстів-

ного вдома не знайшла — тільки й відзначила, що бабця Ната

сюди не поверталася, інакше би в холодильнику варене бу-

ло, — заковтнула липку вермішель, з підлоги зібрала розбите

венеційське дзеркало, з полиць — пил.

— Більше мені тут робити нема чого.

Набрала в рюкзак книжок, посунула на Майдан. Усе голову

сушила: що ж із татом робити? Може, підпрягти кількох дужих

хлопців з одинадцятої сотні «Ведмедя», з якими потоваришува-

ла. Щоби на руках Валю на п’ятий поверх донесли. Гоцик піді-

йшов би. І Пітер. Уявила безсилого нерухомого тата — застиг

біля вікна, тоскно дивиться на світ Божий: йому туди — зась.

240

— Пастка… Гірше, ніж у в’язниці.

Прослизнула на Майдан хитрим підворіттям повз міліцей-

ські патрулі. До Полі прямувала: Поля підкаже, як краще

вчинити. Купити інвалідного візка не вдалося: три тисячі —

найпростіший, за двадцять тисяч — більш пристойний. Ледь

домовилася про оренду візка за 25 грн на добу без застави

в 2500. Уже успіх, та тільки куди тата в тому візку?..

Попрямувала до КМДА — Поля там. Назустріч Галинка —

пухкенька полтавчанка з вічно привідкритим ротиком, наче ніс

не дихає.

— От ви де! А я вас усюди видивляюсь! — заторохкоті-

ла. — Ви Ярка ще шукаєте чи вже ні?

— Шукаю… — відповіла Мар’яна, серце в п’яти. Роззир-

нулася поспіхом. — Він де?

— Та звідки мені знати?! Ярко не з’являвся! А я згадала одно-

го класного хлопця. Він Ярка шукав, а потім я бачила, як той

красунчик із Ярком теревенив про гроші якісь. А тоді Ярко зник.

— Як той красунчик виглядав?.. Описати зможеш? Який

на зріст? У що вдягнутий був?!

— Так я що… — просяяла Галинка. Кивнула в бік сцени: —

Он він! Бачите? Стоїть біля портрета Чорновола.

Мар’яна увіп’ялася поглядом у скромно і дорого одягнутого

хлопця. Він озирнувся.

— Хотинський?! — очам не повірила.

Хотинський побачив Мар’яну здалеку. Усміхнувся розчулено,

наче отримав найгарнішу з усіх новин, заспішив назустріч. На

ходу знімав тонкі шкіряні рукавички, вільніше попустив шалик

навколо шиї, наче ось воно, повітря Хотинського, врешті на-

дихається! Уже рота розтулив…

Не дала і слова мовити. Вчепилася в груди.

— Де Ярко?! — тремтіла, сіпала. — Кажи, бо живим звід-

си не вийдеш! Де Ярко?! Ти його знайшов, нащадка Дороше-

вого, так?! Що ти з ним зробив?!

241

— Бачу, і ти докопалася! — Хотинський ухопив Мар’яну за

зап’ястки, відірвав від себе. Дивився в очі. — Заспокойся!

Давай спокійно поговоримо. Тут… — роззирнувся з відра-

зою, — є більш спокійне місце?

Знайшовся куток біля вікна в КМДА. Мар’яна сидить на

понівеченому журнальному столику, констатує подумки: рані-

ше столика тут не було. Певно, з чийогось кабінету. Хотин-

ський нервово натягує шкіряні рукавички, мить думає, всіда-

ється поряд із Мар’яною. Косує на дівчину насторожено.

— Значить, знайшла?..

— Де він?

— Однаково.

— Мені — ні!

— Ярко вже не становить ніякої цінності. Ми промахнули-

ся, Мар’яно. «Банк Монреаля» не визнає Самійлового нащад-

ка Ярослава Івановича Дороша-Раєвського. Спадок може

отримати тільки прямий нащадок Яреми Дороша.

— Не лишилося нікого після Яреми.

— Знаю… — Хотинський усміхається сумно. — Закінчила-

ся пригода, але… було цікаво.

— Про що ти з Ярком говорив?

— Про тебе. Я ж… теж без діла не сидів увесь цей час. У ре-

зультаті вийшов на ізюмський слід, дізнався, що син Надії

Дорош зараз живе в Києві. Побував у комуналці на Рибальсько-

му. Там і про тебе почув, — Хотинський дивиться на Мар’яну

• Предыдущая
• 56/89
• Следующая