Покров - Дашвар Люко - Страница 57

• Предыдущая
• 57/89
• Следующая

із захватом. — А ти настирна…

Мар’яна знизує плечима байдуже: однаково…

— Чому ти на Майдан прийшов, якщо Ярко більше не по-

трібний?

— Тебе шукав.

Мар’яна дивується щиро.

— Нащо? Дорікнути, що нащадків Дороша без того дозво-

лу шукати продовжила?

— Ні…

242

Хотинський знімає рукавички, дістає з кишені незнайому

Мар’яні засушену квітку в прозорому пластиковому футлярі.

Квітка красива і сумна — розлогі пелюстки зберегли ніж-

но-рожевий колір, та стали напівпрозорими, як тонкий папір.

Поряд із квіткою — витончена каблучка з теж незнайомим

Мар’яні каменем насиченого бордово-шоколадного кольору.

— Гіацинт, — коментує Хотинський. — Дуже рідкісний до-

рогоцінний камінь. До твоїх прекрасних карих очей, Мар’яно.

Мар’яна шаленіє.

— Ти… про що?! Це — мені?! Ти геть здурів? А як же твоя

пані?!

Хотинський дивиться на Мар’яну щиро і збуджено:

— Так далі жити не можна! Що ми робили, Мар’яно?

Я, ти… Ганялися за чужими грошима, наче би вони принесли

нам щастя. Я… зраджував тобі з некоханою жінкою, бо вона…

платила. Ніжністю, турботою, комфортом, автівкою… Тобі теж

подобалося… бути багатою за чужий рахунок. Признайся! Не-

ма сенсу брехати.

— Може, твоя правда…

— Звісно, правий! Кляті гроші! Вони принизили нас усіх: тебе, ту жінку, яка закохана в мене; мене, бо я кохав не її, а тебе…

— Ти кохав мене?

Кивнув.

— Я від свого життя не відмовляюся. Отакий я був: крутив-

ся, намагався всюди встигнути, аби тільки розбагатіти…

— Жінок для того використовував!

— Використовував! Більше так жити не хочу! Ці часи… Май-

дан… Добре, що вибухнув Майдан. Усі змінилися. Хочеться…

— …Безпонтового лайфу?

— З коханою! — замовк, глянув на Мар’яну пронизливо,

простягнув їй каблучку з напівпрозорою рожевою квіткою. —

Я кохаю тебе. Ти станеш моєю дружиною, Мар’яно?

— Ти жартуєш?.. — Мар’яна отетеріла. Знадвору гриміло

й гахкало, а вона тримала в руках прозорий витончений фут-

ляр, розгублено кліпала і все ніяк не могла повірити: це не сон.

243

— Розумію, після всіх тих вибриків я з’явився надто неспо-

дівано.

— Ні, чому, — раптом перелякалася, занервувала. — Ді-

знатися хотіла… А Ярко що сказав?.. Коли ти про мене питав?

— Що не бачив тебе від Нового року.

— І все?

Хотинський знизав плечима, кивнув.

— Годі про нього. Реальність розвіяла казку про багатства

Дорошів, і я радий! Самі побудуємо наше життя, і в ньому бу-

де все, про що ми мріяли: і дім, і сад…

— А тепер… тепер ми де жити будемо? — наче з конопель

спитала раптом Мар’яна. — У лофті?

Хотинський глянув на Мар’яну серйозно, взяв у свої руки її

долоні — разом із каблучкою, квіткою.

— Почуй мене, Мар’яно! Я пішов з чужої шпаківні! У мене

немає іншої жінки, крім тебе. Усе, що в мене є, — непогана

робота в агенції й орендована квартира на Виноградарі. Але

на цьому я зупинятися не збираюся. Ти… зі мною?

Мар’яна обережно звільнила долоні з рук Хотинського, про-

стягнула йому футляр із каблучкою і квіткою.

— Мені треба подумати.

Він усміхнувся з розумінням, повернув футляр дівчині.

— Навіть якщо не повіриш мені, не погодишся… Обручка

твоя. На згадку про мене.

Хотинський підвівся рвучко, припідняв за плечі Мар’яну —

цілував довго, пристрасно, аж попливла. Відірвався.

— Як же я скучив… — провів долонею по дівочій щоці,

пішов до виходу.

— Ти куди? — вигукнула вслід.

— Не заважатиму тобі думати, — відповів.

На Майдан насувалися чорні дні — нема коли думати, вижити

би. Медпункт, де Мар’яна вже не гірше за Полю робила ін’єк-

ції, перев’язки, зупиняла кровотечі й просто заспокоювала

244

людей, перетворився на перевалочну базу: побитим, підстре-

леним, покаліченим протестувальникам надавали першу опе-

ративну медичну допомогу, відправляли до лікарень столиці не

тільки «швидкими» — будь-яким транспортом, що траплявся

поряд. І червона «тойота» моталася туди-сюди цілодобово,

тільки би ще одне життя врятувати.

Смерть не зважала, ходила поміж людей. Думки стали ко-

роткими й жорсткими, слова — ще коротшими.

— Ти сподобаєшся моїй мамі, — гукнув Пітер Мар’яні, ко-

ли вона винесла з медпункту мішок зі скривавленими бинтами,

а він біг на Інститутську з чудернацьким фанерним щитом.

— Познайомимося, — відповіла, наче наказала: тільки ж

ти виживи.

Очі в небо — нема неба. Чорний дим. Навколо Майдану —

чорні люди. В очах почорніло — біль паралізував на мить.

Чому зараз? У спині давно кілок, нирки — два камені. Це ж

не фатально?..

— Мені зле, Полю, — ледь дошкандибала до медпункту,

скрутилася на кріслах посеред криків, метушні.

— Що?

— Нирки.

Поля приклала долоню до Мар’яниного лоба.

— Гориш.

— «Фармацитрону» заколоти, полегшає…

— Йди собі, — почула. — Сама впораюся.

Мар’яна напружила очі, придивилася — Кривошиїха стоїть.

Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Біля

Мар’яни присіла.

— Не лякайся, не помреш… Дитинки не виносиш, то так,

а сама ще побігаєш… — суху траву в сухих долонях на порох,

у папірець висипала, Мар’яні до губ піднесла. — Ковтай, не

думай. Зараз води принесу.

— Ярко де?.. — Мар’яна ковтнула води з пляшки, глянула

на бабу з надією.

245

— Не помер.

— Де він?

— Сховала.

— Ви?..

Баба насупилася сердито, поклала суху долоню на Мар’я-

нині очі.

— Спи, не гай часу. Не заснеш зараз — проґавиш Яр-

ка свого.

«Як?.. Як таке може бути?..» Сон перемішався з дійсністю,

очі злипалися. Дивну траву баба дала. Повз Мар’яну — люди,

ноші, кров капає з недвижної руки, крики, шепіт:

— Куди її? Заважає!

— То наша Мар’яна!

— А пораненим — де?

— Хлопці! Перенесіть Мар’яну на каремат до стіни.

— Вона гаряча!

— Не треба до стіни, за мною ходіть… — тріскучим голосом

наказує Кривошиїха.

— Я… не помру, — шепоче Мар’яна, провалюється в без-

межний білий простір. Роззирається — нічогісінько навкруги.

Тільки криваве сонце.

Прокинулася від страшного барабанного грюкоту. По ма-

ківці: бам-бам-бам! Очі розплющила — темно. Бам-бам! Нав-

помацки: де я? Бам-бам!

— Пий! — з темряви виринає стара Кривошиїха, подає

Мар’яні металеву кружку з гірким відваром.

— Де я?

— У підвалі біля католицької церкви.

— А хто гуде?

— Майдан гуде, — скорботно мовить баба. Озирається на

шурхіт біля підвалу. — Скоро хлопці під’їдуть. Ярка заберемо.

— Ярко… помер?! — Мар’янин голос дзвенить на ви-

сокій ноті.

Баба супиться, вказує сухим пальцем у кут темного підвалу.

246

— Ярку! — Мар’яна плазує до старенького ватяного ма-

траца, на якому лежить нерухомий Ярко, завмирає поряд. —

Ярку! — хапає бабу за руку. — Він живий?

— Зарізаний був… Двійко їх. Темні, хитрі, чужі. Таїлися…

Пильнували… У підземний перехід заманили, влаштували штов-

ханину. Зарізали… Не знають, що я його виходила. Хай не

знають, бо не відчепляться.

— За що?!

— Гроші… Нові гроші зі старих паперів спокою не дають.

— Хай би спитали! — Мар’яні сльози до горла. — Ярко не

має ніякого стосунку до тих грошей! — приклала долоню до

Яркового лоба. — Гарячий який, — і очей відвести не може:

блідий, очі заплющені, живіт у бинтах, бинти криваві.

— Краще, ніж холодний, — відказує Кривошиїха. — Ви-

живе. У селі в добрих людей сховаю. Зараз хлопці під’їха-

ти мають.

— Хай би… затрималися, — Мар’яна дивилася в заплюще-

ні Яркові очі, одні слова: живи, живи…

Прикипіла, не втомилася, усе повторювала подумки: живи…

• Предыдущая
• 57/89
• Следующая