Покров - Дашвар Люко - Страница 58

• Предыдущая
• 58/89
• Следующая

Двійко випрацьованих жилавих чолов’яг з’явилися за годи-

ну. Шанобливо привіталися з Кривошиїхою.

— Дай Бог здоров’я, Кривошиїхо, — сказав один. — Жін-

ка моя й досі за вас молиться. Якби не ви, каже, вже би хрест

на моїй могилці стояв.

— На автівці чи пішки? — суворо спитала баба.

— На «ниві».

Кривошиїха на Ярка вказала.

— Хлопця піднімайте. Разом із матрацом, обережно. Так

покладіть, щоби живим до вашої хати доїхав.

Вийшли у двір старого будинку біля католицького храму.

З Майдану — бам-бам! Мар’яна дибала вслід за чоловіками,

які несли Ярка до старенької брудної «ниви», все намагала-

ся торкнутися хлопцевої руки: живи… Чоловіки вклали Ярка

в автів ку, вскочили самі, Кривошиїха в салон полізла.

247

— А я?! — раптом відчайдушно вигукнула Мар’яна. —

Я теж поїду з Ярком!

— Хіба що на даху місце лишилося, — сказав водій.

— А ви куди? У яке село? Як я Ярка знайду?!

— Сам тебе знайде, — відказала Кривошиїха.

Поля не повірила:

— Уже на ногах, Мусько? От Кривошиїха! Що вона таке

знає?.. Як нирки?

— Ниють, — Мар’яна трималася за бік, усміхалася. —

Пусте, Полю, він живий! Ярко живий.

— Де ж він? Злякався і втік?

— Ні… Не хочу про це. Усе в порядку… буде, — Мар’яна

обійняла виснажену Полю. — Перепочинь. Я тебе підміню.

— Разом перепочинемо, бо ти щось геть бліда, — відпові-

ла Поля, пояснила: — Лікарі із заходу приїхали, тільки засту-

пили. До вечора маємо вільний час.

Пробиралися збудженим велелюдним Майданом до КМДА,

де знали заповітний тихий куток. Мар’яна насторожено спо-

стерігала, як чоловіки гуртуються навколо сотників, як бряз-

кають палицями об щити — агресивне збудження зашкалю-

вало, розбризкувалося навкруги. І ті барабани з порожніх

бочок — усе бам-бам!

— Як дядь Валя, Мусько? — Полине питання відволікло,

притлумило тривогу.

— Додому забирати треба, а куди його, на п’ятий поверх…

— А вихід який? Доведеться, — розмірковувала Поля. —

Ти тата питала, де він гроші знайшов?

— Які гроші?

— Передали в штаб гроші… Двісті тисяч. Від Валентина

Озерова.

Мар’яна зупинилася. Дивилася на Полю приголомшено.

— Ще якісь новини маєш?

248

— Пітер тебе шукав, — сказала Поля. — Він закохався

в тебе, Мусько.

— Пітер — класний, — усміхнулася Мар’яна. — Якби не

Майдан, ніколи б і не дізналась, що у світі так багато справжніх

людей.

Уже на порозі КМДА перетнулися з Галинкою — тягла дві

повні торби з продуктами. Побачила Мар’яну, розцвіла.

— Ой, ви… Добре, що перестрілися. Завтра ж свято! Так

я вас запрошую до нас, у Будинок профспілок, в одинадцяту

сотню.

— Що ж за свято?

— Шістнадцять мені! День народження, — відповіла Га-

линка з гордістю. На торби з нехитрим харчем кивнула. —

Ось… Стіл завтра накрию. Справжній!

— Яке число завтра? — спитала Мар’яна.

— Вісімнадцяте лютого…

Розділ 8

Родина

С пати, щоби не бачити так ясно, ніби щойно сталося. Нас-

ниться, мордуватиме до сліз — ридма. До скону стирчати-

ме в серці незламним колом: керуватиме думками, вчинками,

просто руками, ногами, очима, і ти вже не захочеш приховати

в тих очах гіркого горя, що воно кричатиме і за день, і за тиж-

день, і за рік, і за життя по тому.

Вісімнадцятого вдосвіта Пітер прослизнув до тихого закут-

ка в КМДА, де ночували Поля з Мар’яною, торкнувся рукою

Мар’яниної щоки: прокинься…

— Щось сталося? — сполошилася, терла кулачком очі.

— Ти запала мені в серце… — прошепотів Пітер.

— Що?!

— Вибач… Подумав… Іншої нагоди може і не бути, — усміх-

нувся, побіг геть.

— Уже час? — прокинулася Поля. Сиділа поряд із Мар’я-

ною на ватяному матраці, ляскала себе по щоках, аби скорше

до тями прийти.

— Пітер… — розчулено усміхнулася Мар’яна.

— А я казала… Вітаю!

250

— І Хотинський… — Мар’яна дістала з кишені прозорий

футляр з обручкою і сухою квіткою.

— Квітка… як із могилки, — сказала Поля.

— А я хотіла Галинці її подарувати.

— Краще віддай їй помаду свою рожеву. Ти ж нею не корис-

тувалася?

— Можна. А ти що подаруєш?

— Волонтери звідкілясь приперли купу фірмового одягу.

Я собі светрик кльовий взяла. На потім… Крутий! Зараз… —

Поля полізла до рюкзака, витягла тоненький м’який бежевий

светр. — Ось… Віддам малій. Хай покрасується перед хлопцями.

Мар’яна усміхнулася.

— День починається так… прекрасно, — мовила. «Ярко

в безпеці, — подумала. — Кривошиїха його виходить. Тепер…

усе буде добре. Усе налагодиться…»

— Нормально, — відповіла Поля. — Аби людей не калічили.

— Уже не стрілятимуть. От побачиш. Мені серце підказує.

— А нирки що говорять?

— Ниють. Доведеться лікуватися.

— І, повір мені, досить довго. З нирками не жартують.

— Ніколи раніше так не боліло, — пожалілася Мар’яна.

— А ти раніше на підлозі спала? На холодних сходах дупу

морозила? Майдан нам усім гикнеться, — Поля підвелася,

взялась вдягатися. — По каві?

— У дівчат у їдальні вчора сир лишався, — згадала Мар’я-

на. — Ходімо на розвідку?

Майданівська розвідка вже визначала маршрути того дня.

Поля з Мар’яною не встигли й відковтнути гарячої кави, коли

Полин мобільний дзенькнув: є пацієнт!

— Уже?

До вечора не вийшли з медпункту. Всі події того дня — те-

леграфно, з вуст побитих, поранених.

— Наші на Верховну Раду йдуть…

— Що там?

— Закони… Обрізати Яника.

251

— У прямому значенні?

— У повноваженнях! Але можна і в прямому значенні!

— На Грушевського хлопців б’ють! У Маріїнському парку!

Гранати світлошумові, травматика! І бойові, кажуть…

— А ви… звідки? — лякаючись власного голосу, обережно

спитала Мар’яна скривавленого хлопця з пробитою головою.

— З Інститутської…

«Пітер на Інститутській!» — жахнулася, зціпила зуби: го-

лова заважала рукам, щось треба було робити… з головою.

— Аби до вечора протриматися… — шепотіла, перев’язу-

ючи бійців. — Аби до вечора. Свято буде…

Під вечір «Беркут» відкинув добровольчі сотні до Майдану.

— Буде штурм! — котилося площею. Вже ніхто не їв, не пив,

не перепочивав — зміцнювали барикади, ладнали собі зброю

з металевих прутів, майстрували саморобні бронежилети…

— Піду… Треба допомогти! — Мар’яна рвалася назовні.

— Куди? Онде ще везуть хлопця!

Їх везли і везли — несли, тягли, вели попід руки. Ніч упала, лікарі — ні. І «Беркут» не заснув.

— Що там?

— Будинок профспілок атакують!

— Суки! Там щось горить!

— Там же люди!

— З Інститутської стріляють!

— Полю, ноші!

— Біжу!

Дев’ятнадцятого лютого після доби чергування біля покалі-

чених добровольців, похитуючись від втоми і жаху, Мар’яна

вийшла у сірий світанок. Будинок профспілок горів. На холод-

ній землі лежали люди. Вона шукала Пітера, бо чомусь поду-

мала: все те — знак! Що Пітер напередодні встиг сказати: «Ти

запала мені в серце», наче відчував — немає у нього більше

часу. Підійшла ближче — до тіл, молитов, плачу, оповивала

гірким поглядом кожного загиблого, роздивлялася — не Пі-

тер? Наштовхнулася очима на пухкенькі щічки.

252

— Галинка?..

По натовпу шепіт: одинадцята сотня «Ведмедя» всю ніч бо-

ронила Будинок профспілок. Майже вся полягла. Хто не заги-

нув, поранений, побитий. Одиниці неушкодженими лишилися.

— Галинка! — хитнулася. Було крок до дівчини, та завмер-

ла, відсахнулася: Галинку охороняли двійко… З одного боку

лежав білявий Макар. З іншого — дужий Гоцик.

• Предыдущая
• 58/89
• Следующая