Покров - Дашвар Люко - Страница 60

• Предыдущая
• 60/89
• Следующая

нула на деревину. Штовхонула вхідні двері — рипнули, при-

відкрилися.

— Мамо! — покликала Аїда схвильовано. Рвучко подалася

вперед, побігла в хату.

Мар’яна чомусь перелякался: що, дійсно, двір баби Нати,

що всередині баба мертва… Переступила поріг, роззирнулася

насторожено: кривуваті стіни зі шлакоблоків кліпали облупле-

ними віконцями, невеличка кімнатка, до якої Мар’яна потра-

пила знадвору, розгороджена завісами, — тут і газова плитка, і унітаз з іржавою ванною в куті, і передпокій, певно, бо на

гачках, вбитих у стіну, старечий одяг висить. І шапка лижна, смішна, з оленями.

— Бабцю… — очам не повірила.

257

Уздріла поряд із вішаком ще одні двері, розчахнула — вели

до більшої кімнати, квадратів зо двадцять. Устелений плетеним

пледом диван підпирав килим на всю стіну, поряд примостив-

ся журнальний столик — ніколи журналів не бачив, завалений

невеличкими пластиковими коробочками з металевою дрібно-

тою; сервант із радянських часів без кришталю — на скляних

полицях світлини: дівчина молода, красива, стиляга з тонкими

вусами, дитинка мала, молода пара — він у фуражці з зіркою,

вона в довгій спідниці й блузі з глухим коміром.

Посеред кімнати розгублена Аїда завмерла, а в куті під іконою

Божої Матері на міцному табуреті бабця Ната з цигаркою в зубах.

Мар’яна аж розсміялася.

— Бабцю! Як же я рада, що ми тебе знайшли!

— Покурити не було з ким, квітко моя? — баба посміхнула-

ся іронічно, перевела погляд на знічену Аїду. — Здрастуй, доню.

— Мамо! — Аїда бабці в ноги. Притулилася обличчям до

колін старенької, обхопила… Ридала гірко, невтримно. Ніхто

не зупиняв.

У бабці й заночували. У тиху годину не спали, чари при-

йшли — бабця гладила сухенькою долонею старі світлини:

«Оце я така гарна була. А це Едя… Глянь-но, Аїдочко, який

у тебе тато красень. А ти не в нього, ні… Курт був такий. Ні-

мець. Прадід тобі. Так ти в нього. Та і я. Бач, ми які блакитно-

окі. Твоя прабабця, а мені баба Саша призналася, що доню не

від законного чоловіка народила, від німця того. Ми такі…

Тільки від коханих діточок маємо…»

— Курт? — Аїда дістає з-за пазухи пузате золоте сердечко

з літерою «К», подає матері. — Це твоє, мамо. Після смерті

мами твоєї, баби Тасі, в бараку знайшла… Ще камінці були,

монети. Профінькала… Така вже я…

Бабця роздивляється золоте сердечко, усміхається.

— Хай Мар’янці.

— Ні, мамо. Хай хоч трохи у тебе побуде, — просить Аїда.

— Хай побуде, — погоджується баба Ната, ховає сердеч-

ко. — Подарую Мар’яні, коли заміж виходитиме.

258

Мар’яна до ранку слухає, не встрягає, голоси двох розлуче-

них долею рідних людей, почувається малою, наївною, — доня,

онука, — і тепло… Мама — про інститут, квартиру, Валиних

батьків, кляті дев’яності, вічні злидні й Валю; бабця — про

ґрати, Едіну турботу, шовковицю, що пенсії не отримує, а жи-

ве з приробітку… Підсувається ближче до журнального столи-

ка, розкладає маленькі пластикові коробочки, Мар’яна вдив-

ляється: у кожній повно металевих гачків для риболовлі.

— На ринку для рибалок біля мосту Метро торгую, — хва-

литься бабця. — Оце Валя підніметься, найкращу вудку йому

подарую.

Згадка про тата повертає на лиця журбу. Бабця погоджу-

ється: «Так, так… Дурне діло — чоловіка закрити в чотирьох

стінах на п’ятому поверсі. А давайте до мене його…» Аїда за-

перечливо хитає головою: «Куди, мамо? Будете з Валею в од-

ній кімнаті вдвох? А диван один… Унітаз поряд із газовою плит-

кою. Ні!»

— Мама не проти до села переїхати, — вперше за ніч подає

голос Мар’яна. Пояснює бабі Наті: — Татові батьки дім у се-

лі мали. І досі стоїть, напевно.

— Гарно придумали, — киває бабця.

— Тільки і ти з нами, мамо, — додає Аїда. — Без тебе не

поїдемо.

Бабця всміхається приголомшено.

— Бачив би Едя… Не покинули його Нату на самоті поми-

рати. Добре, що доню народила…

Аїда знічується, дивиться в підлогу.

— А я… такий гріх маю, що і не випросити прощення, —

мовить раптом із відчайдушною рішучістю, наче та ніч тільки

для того і є, щоби вже жодного каменя на душі не залишилося.

— Ти про коханця свого?! — питає бабця, махає рукою —

пусте. — Не рви душу, доню. Зірвалася, полетіла, а серце

додому привело.

— Не про коханця я… — Аїда підводиться, завмирає біля

облупленого віконця. — Я колись… Мар’яни не хотіла. Навіть

259

потайки на аборт пішла, та лікарі відмовили. Сказали: аборт

здоров’ю зашкодить…

Мар’яна усміхається гірко.

— Я… відчувала.

— Тільки нині… — мати дивиться доньці в очі. — Коли ти

в архів за мною прийшла… Я так зраділа… що у мене є донька.

— Не дорікай собі, мамо.

Бабця супиться — їй не подобається трагічний надрив у голо-

сах, сльози на очах Аїди, вологі очі онуки. Перериває відверто-

сті різкими рухами: підводиться, запалює цигарку, обурюється:

— Куди вас понесло?! Про що базікаєте? Хто народити не

хоче, той не народжує, хоч чим його лякай. А як і народжує —

кидає дитинку на чужі руки. — Усміхається Аїді, гладить по рі-

денькому волоссю. — Бач, як до тебе все пізно доходить, Аїдо!

Що доньку бажану від коханого маєш, що чоловіка любиш.

— І тебе люблю, мамо, — шепоче Аїда.

Сонце витравило з неба ніч, Мар’яна заснула на дивані баби

Нати. Стара вкрила онуку плетеним пледом, присіла біля донь-

ки. Обійняла.

— Йди, доню…

— Страшно, мамо.

— Йди. Побалакали, поплакали, а Валі від того легше не

стало. Він, може, від того й недужий досі, бо очі твої не бачить.

Давай… Уставай. Чаю в термос зараз заварю, котлет розігрію.

Збирайся.

— Що я йому скажу?

— А нічого не кажи. Хіба ті слова щось важать?

Валя сидів у інвалідному візку біля ліжка. Побачив дружину,

задихнувся, затулив долонями лице, завмер. Аїда перелякала-

ся. Заспішила, заметушилася, присіла поряд, приклала руку

до Валиних долонь.

— Прошу, — шепотіла стривожено. — Тобі не можна хви-

люватися, прошу!

260

Валя відняв руки від лиця, кивнув. Дивився на царівну свою,

тримав у долонях її руки. Мовчав.

— Валю… — раптом схлипнула Аїда. — Як же мені не

вистачало твоїх віршів…

Наступного дня у відділенні хірургії хребта і спинного мозку

перехрестилися: Валентина Озерова рідня врешті забрала

додому. Молода і стара повезли інвалідний візок до виходу,

зріла пані з ріденьким волоссям години зо дві мордувала ліка-

рів запитаннями про діагноз, вжиті заходи, перспективи реа-

білітації, альтернативні методи лікування і виняткові випадки

непрогнозованого, але повного одужання після травми хребта.

І хоч нічим особливо оптимістичним її не порадували, пішла не

засмученою, лиш подякувала і вибачилася на прощання.

Мар’яна з бабою Натою привезли Валентина до бабиної

халупи на ДВРЗ. Допомогли влягтися на диван, перед тим

підклавши під матрац фанеру.

— Відпочинь, тату, — сказала Мар’яна. — Хай уже мама

повернеться, тоді й посвятимо тебе в наші плани.

— У вас є на мене плани? — спробував жартувати тато.

— На всю нашу сім’ю. Без тебе не прийматимемо рішення.

Аїда з купою рентгенівських знімків чоловікового хребта

примчала ближче до опівдня, бабця насмажила картоплі, кур-

ку запекла, пляшку дістала. Валю всадовили в інвалідний візок.

— Усе життя про це мріяла, — мовила баба Ната щиро. —

Щоби отак… уся сім’я… разом…

— Тепло, — прошепотіла Мар’яна.

— Тепло, — тато розумів.

— Ми про дім твоїх батьків згадали, Валю, — Аїда рвалася

до бою. — Хочемо переїхати туди всією сім’єю.

• Предыдущая
• 60/89
• Следующая