Покров - Дашвар Люко - Страница 61

• Предыдущая
• 61/89
• Следующая

— Мені там подобалося, — підпряглася Мар’яна. — І дім —

я пам’ятаю! — гарний такий. Аж три кімнати, кухня велика.

— І літня кухня! — Аїда. — А сад… Який сад гарний!

Валя слухав ошелешено.

— Тату… Ти проти?

261

— У селі не так просто жити… — мовив розгублено.

— Твої ж батьки жили! А вони — інтелігенція. Усе життя

викладали, а не коровам хвости крутили. Хіба ми гірші? — не

здавалася Аїда.

— У селі чоловічі руки сильні потрібні… — гірко усміхнув-

ся тато.

— У селі ти зможеш рухатися! Їздити по подвір’ю, виїжджа-

ти на луки, у ліс. А що тут? Чотири стіни! — Аїда хильнула

чарочку, тому правда лилася гола.

— Так усе це… заради мене? — допетрав тато, захитав

головою. — Ні, не треба… Я і так… Ні!

— Послухай мене, зятю, — бабця підсіла ближче до Ва-

лі. — От нащо ти своїм дівчатам крила обрізаєш? Вони тут

мені вже дірку в голові пробили з тим селом. Я ж там не була, не знаю — може, і гарне. А може, і слова доброго не варте.

Хай поїдуть! А? Подивляться… Може, та хата вже завалилася

давно. А ти тут зі мною поки побудеш. Ти тещі не бійся. Жити

не страшно, зятьку, коли теща поряд. Еге ж?

Валя усміхнувся знічено. Глянув на Аїду.

— Що скажеш, Адочко?

— Ми з Мар’яною поїдемо, — загорілась царівна. —

Зав тра ж.

Назавтра не вийшло. До середини березня Аїда з Мар’яною

робили все, щоби Валя не переривав курс реабілітації, роз-

початий у лікарні: домовлялися з фізіотерапевтами і масажис-

тами, аби ті відвідували хворого в хатинці на ДВРЗ, шукали

необхідні ліки. Мар’яна самостійно робила татові уколи —

дався взнаки майданівський досвід, Аїда вперто продовжувала

працювати в архіві.

— Усе ж гроші!

Грошей не вистачало катастрофічно. Одного дня Мар’яна

навіть подумала: усе марно, злидні поглинуть їх усіх скоріше, ніж вони спробують з них видряпатися. Показала бабі Наті

каблучку з гіацинтом.

262

— У ломбард понесу.

Бабця каблучку роздивилася прискіпливо.

— Не шкода? — спитала онуку.

Мар’яна згадала Хотинського… Здивувалася: серце не від-

гукнулося щирим схвилюванням, лише розгубленим морду-

ванням — що ж з ним робити, з Хотинським, що?! І з Пітером,

хоч би живий лишився! Може, не думати про них, аж поки

Ярко не розшукає її. Кривошиїха ж обіцяла.

— Не знаю…

— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку

в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну

не дадуть.

— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і від-

кривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе роз-

повіла!

— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла

бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принес-

ла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.

— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці.

А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися

йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскре-

сенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою

тата і маминими окулярами…

Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій

цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столич-

ній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на ас-

фальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових бать-

ків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий

автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній

зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка

і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДО-

РОШІВКА, 2 км».

— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, пер-

шою занурилася в ліс.

263

Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові

хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, нама-

галася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку…

Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках

вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! На-

віть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?.. Оцим лісом?..

А рятуйте!

— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — пер-

шоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.

— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би

хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми

тут зможемо.

Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із

десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога

хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обе-

ліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із

табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі,

вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого

панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку,

і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося.

Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю

старих розлогих яблунь і груш.

Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.

— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де

колись жили Дороші.

— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих

Дорошів! — відповіла мати.

«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн —

тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб си-

вий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий

стан, підкладає вату під всохлі груди…

Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.

— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю,

в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.

264

Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила

тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.

— А ви чого до нас?

— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де

їхня хата, не підкажете?

Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх

шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли

дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки пере-

братися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх поки-

нутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися не-

можливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх

сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…

— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни

й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ят-

десят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно роз-

били, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповіда-

ла. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте.

Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.

Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні

стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері

важкі дубові.

Усередині — Мар’яні аж дух захопило, бо згадала, як ма-

лою тут бігала, — усе виглядало так, ніби хазяї лишень вчо-

ра вийшли кудись у справах. Білені стіни трохи посіріли, та не

потріскалися, піч і грубка пережили порожні роки без втрат,

підлога рипіла романтично, тихо, не гидно, посуд у шафці не

вкрився пліснявою, і тільки книги не витримали — поїдені

мишами, розвалювалися в руках.

Аїда горіла — вже розмірковувала, з чого почати порядки

наводити, радилася з Марією, як грубку розтопити, а та —

нові секрети. Виявляється, старі Озерови свого часу свердло-

вину біля дому пробили, у сараї насос має бути, тож під’єднуй

до електрики — і буде вода в хаті.

— Я і не сподівалася, що тут може бути електрика, — ви-

словила всі свої знання про село Аїда.

265

— Газу нема, то так, — відповіла Марія, — а світло є. Он

в Івана котел комбінований: може на електриці працювати,

• Предыдущая
• 61/89
• Следующая