Покров - Дашвар Люко - Страница 62

• Предыдущая
• 62/89
• Следующая

а може на дровах.

Мар’яна покинула консультаційну раду матері та Марії,

вийшла на подвір’я. Весна тільки торкнулася землі: під шаром

всохлої жовтої трави проростала зелень, дерева обіцяли вкри-

ти Дорошівку густою хмарою свіжого листя, вулиця крутилася

поміж обійсть — до пагорба, як до храму.

Пішла вулицею до руїн, наче до рідної хати: так багато вже

знала про рід Дорошів, страхи їхні, біди, радощі… Отут усе по-

чалося? Отут Ярема Дорош услід за батьком Петром і дядьком

Самійлом збирав колекцію відомостей про звитягу козаків Чер-

нігівського козачого полку. Що ж сталося з поважним Яремою,

з його родом? Чому Мар’яна й згадки про нащадків Яреминих

знайти не змогла? Ніби прокляв хто…

Дісталася єдиної в садибі вцілілої споруди. Дивна кімната…

Ніби і з’єднана з великим будинком вузьким коридором, а ніби

й сама по собі. Вікна в сад. Йшла вздовж стіни, зазирала в про-

валля, де колись стояли вікна. Визирнула й очам не повіри-

ла — старезним панським садом, який оперізував зруйнований

маєток, блукала стара Кривошиїха, шепотіла щось до дерев,

нахилялася до землі, мацала її.

— Бабо Кривошиїхо! — кинулася до старої. — Як ви тут

опинилися?

Баба темна, стара не здивувалася.

— А де ж мені бути? Споконвіку живу в Дорошівці. І баба

моя тут жила, і прабаба, і її прабаба… Ти ж теж не на Майдані

народилася.

— А Ярко де? Тут? З вами?

Кривошиїха всілася на повалену буревієм стару грушу.

— Якби я його сюди за сто кілометрів везла, холодним би

привезла.

— Де ж він?

— Не знаю. Під Броварами в добрих людей виходила хлоп-

ця та й відпустила. Полетів.

266

— А куди? Чому ж не розпитали? — до баби — побачила,

як Кривошиїха насупилася роздратовано, замовкла, бо зга-

дала: вже казала їй баба — Ярко сам її знайде. Чи вірити

старій?..

Кривошиїха зміряла розгублену Мар’яну суворим поглядом.

— Питай, — мовила дівчині. — Скажу, що найбільше зна-

ти хочеш.

Мар’яна розгубилася — сто думок бджолами.

— На Майдані… Коли в мене нирки прихопили, а ви мені

травиці якоїсь дали… Пам’ятаєте? Сказали: дитинки не вино-

сиш, — мовила, в голові картина: ось дім у тихій Дорошівці.

Татові тут добре буде, мама, може, заспокоїться, баба Ната

полуниці й малину закриватиме на зиму, а Мар’яна… вирива-

тиметься сюди, до своєї сім’ї, з якогось свого нового життя

кожну вільну хвилину. З чоловіком… І дитиною на руках. Ла-

малася картина без дитини.

— Змирися, — насупилася баба. Важко підвелася. — Ні-

коли тобі дітей не мати… — подибала до старої хатини, що

притулилася до лісу за старим панським садом.

Мар’яна дивилася бабі вслід, задихалася гнівним обурен-

ням: підла стара карга! Брешеш! У мене буде двійко дітей! Чи

троє! Верещатимуть біля твоєї хати! Вишні твої крастимуть!

Рвонула за Кривошиїхою, та нирки проштрикнуло голка-

ми — стояти! Так і заклякла… А Кривошиїха ніби чула Мар’я-

нині думки. Зупинилася раптом, озирнулася.

— До діда-баби сходи, — наказала суворо. — Чи й не ві-

даєш, де в Дорошівці цвинтар? — вказала сухим пальцем на

пагорб за руїнами. — Онде хрести. Під березами.

…Посеред доглянутих надгробків Мар’яна із соромом шука-

ла занедбані, вчитувалася в таблички з іменами покійних.

— Озеров Петро… Віра Озерова… — прочитала на міцних

дерев’яних хрестах. Здивувалася, засоромилася ще більше, бо

чиясь добра душа не дала запустінню оселитися на рідних мо-

гилах: штучні квіти під хрестами, лампадки.

267

— Здрастуй, дідусю. Бабусю… — прошепотіла. — Вибачте,

що не навідували…

Дорошівка приспала тривоги. У нескінченній тиші лісового

краю, без телевізора, новин, випадкових людей Мар’яна про-

кидалася вдосвіта, щоби до вечора драїти і драїти дім татових

батьків, готуючи його і себе до нового життя. Робота забирала

думки, мізки наповнювалися пташиним співом, шелестом де-

рев і спокоєм. На те, щоби за допомогою сусідського дядька

Івана запустити насос і встановити бойлер для гарячої води,

знадобилося більше тижня.

— Я без унітаза і ванни жити не зможу, — заявила Аїда,

і з’явилося нове діло. Дядько Іван привіз із сусіднього села

двох кремезних чоловіків — за добру ціну і вигрібну яму ви-

копали, і цеглою обклали «в клітинку», щоби всі нечистоти

в землю йшли.

На початку квітня встановили ванну й унітаз у ве ликому

закутку, який колись слугував комірчиною. Загоріла під пер-

шим весняним сонцем Ада задоволено проходжалася домом.

— У цій великій кімнаті буде кухня-їдальня. І вітальня.

В одній малій — наша з Валею спальня, а в другій малій —

мама…

— А я де буду? — питала Мар’яна.

— Хіба ти затримаєшся? — Аїда приховувала в очах три-

вогу, дивилася на доньку допитливо.

— Нікуди поки що не збираюся, — Мар’яна бігла з граб-

лями на подвір’я — згрібала старе сухе листя, палила, як не

падали дощі й без вітру. То подобалося найбільше: листя ди-

міло довго, без полум’я. Мар’яна не відводила очей від густого

білого диму, наче намагалася в ньому роздивитися своє май-

бутнє. У білому мареві виникали свята. Чомусь завжди свята,

наче після всіх втрат Майдану людям відчайдушно хотілося

звеселитися, та у веселій юрбі Мар’яна не бачила малих дітей.

Нирки викручувало: так і є…

268

— Повертайся! Домовлюся, щоби тебе обстежили нор-

мальні лікарі, — радила Поля. Телефонувала мало не щодня.

Усе про Майдан. — У медичній сотні є класний нефролог.

— Йди вже з Майдану додому, — просила Мар’яна.

— Мусь… Не можу, — признавалася Поля. — Ти про Крим

чула? Про Донбас?

— Росіяни… Не повірила спочатку.

— У це неможливо повірити. От ти — росіянка. Озерова.

І ми хіба сварилися? Чому вони прийшли в наш дім?! Майдану

перелякалися?

— Полю, шукай відповіді вдома! Що ти на Майдані й досі

робиш? Уже ж вигнали Януковича.

— Згадую…

— Пітера не бачила?

— Ні… У списках загиблих його немає.

Серце стискалося — нікуди від Майдану не втекти.

— Приїжджай до мене, Полю! — просила подругу. — Я за

тобою так скучила.

Та Поля прикипіла до Майдану, не відірвати.

— Зустрінемося, як зазвичай, біля Архистратига, — ска-

зала. — Чекатиму.

Хотинський не бажав чекати. Уперше зателефонував Мар’я-

ні ще 19 лютого вдень, коли вона, спустошена і розбита, суну-

ла Московським мостом до лікарні швидкої допомоги. Ски нула

дзвінок. І наступного дня, і за тиждень. І тільки коли зібрала

всю сім’ю — тата, маму, бабу Нату, — коли всі вони сиділи

перед нею, і всі живі, всі дихають, тільки тоді зателефонувала

колишньому коханцеві.

— Вибач… — мовила тихо. — Можна я ще трохи подумаю?..

Хотинський вів себе коректно, як ліцензована комп’ютерна

програма.

— Добре. Не тиснутиму на тебе.

Та у квітні «заглючив».

— Я сам до тебе приїду, Мар’яно.

— Ні! — перелякалася. — Я вже скоро буду в Києві.

269

На початку травня, коли Дорошівка розцвіла вишнями,

яблунями й грушами, врешті перевезли тата і бабу Нату до

вичищеного до блиску, затишного й напрочуд рідного дому

в Дорошівці.

— Я знаю, чому мені тут так добре, — розповідала Мар’я-

на Полі телефоном. — Тут родове гніздо Дорошів. А Ярко ж

— Дорош. Кривошиїха сказала: «Ярко мене знайде. От поба-

чиш, Полю! Ярко сюди по мене приїде».

За тиждень на порозі став Хотинський.

Мар’яна з Аїдою саме спостерігали, як пальці на татових

ногах ледь помітно ворушаться. Сиділи біля інвалідного візка

навколішки, Аїда плакала:

— Господи, Валю, який же ти сильний! Я би ніколи не змог-

• Предыдущая
• 62/89
• Следующая