Покров - Дашвар Люко - Страница 63

• Предыдущая
• 63/89
• Следующая

ла отак — день у день, день у день розробляти м’язи, робити

виснажливі фізичні вправи…

— Дорошівка допомагає, — сказала Мар’яна. — Таке міс-

це особливе. Як рідне. Сили дає. Правда ж, тату?

— І Кривошиїха передрекла: ходитиме! — нагадала Аїда.

То так. Кривошиїха прийшла одного разу пізно ввечері.

Пошепотіла щось над Валею, травиці залишила, рукою мах-

нула: пусте… Як пізні осінні груші попадають, підніметься… Та

Мар’яна зненавиділа стару.

— Тато ходитиме не тому, що Кривошиїха щось ляпнула!

Бо не здається.

Тато погладив по ріденькому волоссю свою царівну, усміх-

нувся комусь за спинами дружини і доньки:

— Доброго дня. Ви до нас?

Мар’яна озирнулася — Хотинський стоїть. Серце в п’яти.

Підвелася.

— До мене… — знітилася, усміхнулася Хотинському. —

Привіт.

Аїда щиро зраділа: скучила царівна за гостями. Та й гість

особливий: можливо, доня нарешті власну сім’ю створить. Ки-

нулася на стіл накривати: як же вчасно! У неї в печі картопля

270

з м’ясцем домліває, солоні помідорки холодні, бо з льоху, зі

вчора смачнючий пиріг залишився, а баба Ната зараз від Ма-

рії теплого молока принесе і домашніх яєць.

Хотинський усміхався напружено, дякував.

— Чи варто клопотати? Я ненадовго. Лише по Мар’яну…

Мар’яна мовчала. Кліпала повіками, не розуміла: а радість

де? Чому не знає, куди себе подіти.

— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Іта-

лію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На

Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за

тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до

того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визна-

ють молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі

Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном.

Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок

на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім пити-

мемо шампанське на яхті…

— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.

— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. —

Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого

нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.

Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця

приголомшено.

— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.

Хотинський почервонів, та гніву не видав.

— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!

Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.

— Можна я ще трохи подумаю?

— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.

Хотинський насупив брови, очі в підлогу.

— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку,

домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Спо-

діваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити

до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у ве-

сільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.

271

Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.

— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правиль-

ні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз

пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір

я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Ма-

рії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.

— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. —

Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.

— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відпо-

вів Хотинський.

Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному

місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі.

Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уяви-

ти, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі

з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’я-

на навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умости-

лася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала

з пачки сигарету, простягнула онуці.

— Хто приїхав? Той… блядун?

Мар’яна розреготалася тихо і щиро.

— Бабцю, та мовчи! Це ж село! В одному кінці скажеш,

а в іншому всі почують!

Розділ 9

Захований рід

Як Мар’яна не вмовляла час — не спіши! — ранок проки-

нувся з першими променями травневого сонця, взявся

полошити пташок: цвірінькали під вікном. Ще й шостої нема.

Мар’яна хлюпнула води на припухлі очі, вийшла на подвір’я:

то вже ритуал. Щоранку прокидалася раніше за всіх (щодня

дивувалася тому надзвичайному факту, бо в місті — сонь-

ко! — полюбляла таки при нагоді дрихнути до опівдня), ви-

ходила надвір, вдихала прохолодне пахуче повітря і йшла на

город. Вешталася посеред засаджених городиною грядок:

морквинки проклюнулися, бурячок червоні хвостики випус-

тив, отут чорнобривці баба Ната посадила, а ще не вилізли,

трояндовий кущ Марія дала, добра жінка. Обдивлялася го-

родину, прямувала в сад — тут груші, яблуні, вишні знаме-

ниті, що Мар’яна їх із дитинства пам’ятає. А в кінці обійстя

біля огорожі шовковиця, як той дуб. Всідалася під шовкови-

цею на стару лаву, ще татовим татом зроблену, курила першу

гірку сигарету…

І цього ранку не зрадила. Дійшла до шовковиці, клацнула

запальничкою, та почула за огорожею голоси. Визирнула з ці-

кавості, й щелепа відвалилася: на вулиці неподалік обійстя

273

Озерових біля брудного позашляховика стояв Пітер. Другого

чоловіка затуляв розлогий бузок, та Мар’яна впізнала голос

колишнього коханця.

— Як ти нас знайшов?! — тихо й хижо шипів Хотинський. —

Майдан скінчився! Забирайся у свою Канаду, Кравчук!

— Мушу побачити Мар’яну.

— Ми запросимо тебе на наше весілля!

— Ти не гідний її! — Пітер нервував. — Вона дізнається

правду!

— Дійсно?

— Ти ніколи не зробиш її щасливою, Хотинський! Відсту-

пися! Я… віддам тобі свій відсоток!

— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам!

Ти порушив наші домовленості!

— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові

справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з поль-

ських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…

— Петре, друже! Нащо ти взагалі приїхав в Україну?

— Я тут народився… І Майдан… Хіба тобі не боліло?!

— Маячня! Хоч мені не бреши! Ти навколо Мар’яни кру-

тився! Хотів героєм для неї стати?!

— Я кохаю її.

— Кому ти ліпиш?! У тебе в Монреалі дружина францужен-

ка і двійко пацанів.

— Ми розлучилися ще торік!

— Та до біса! Ти не на Мар’яну запав! На гроші!

— Навіть не хочу відповідати! То марно! Ти — псих! Може,

Мар’яна і не буде зі мною, але і з тобою — ніколи!

— Що ти можеш?!

— Не забувай! Ти вбив Ярослава Раєвського!

— А хто стояв поряд?

— То був не мій план! І в мене не було ножа!

— У тебе ніколи не було і не буде характеру, Петре! — Хо-

тинський захлинався від люті. — Ти не здатний на справжні

ризиковані вчинки!

274

— Я на Майдані бився! Поряд зі мною гинули люди, поки

ти кумекав, як використати мої матеріали…

— Годі! Забирайся, бо той ніж… усе ще при мені! Я не жар-

тую, повір, Кравчук! Мені є що втрачати…

Пітер відступив до автівки, зиркнув на Хотинського пре-

зирливо.

— Це огидно! Ти не кохаєш її.

— Е, друже… Мар’яна — не жінка! Мар’яна — квиток! Без

квитка грошей ніхто не отримає! Ні я, ні ти! А будеш мовчати —

матимеш свій відсоток. Непогані гроші, до речі. Купиш човна!

Хотинський штовхонув Пітера до автівки, глянув на годин-

ник, роззирнувся бридливо:

— Сракожопівка… Хоч би ларьок із кавою поставили.

• Предыдущая
• 63/89
• Следующая