Покров - Дашвар Люко - Страница 68

• Предыдущая
• 68/89
• Следующая

заспокоював Валеріан розгублену дружину. — Ми поїде-

мо на води в Швейцарію, ви поправите здоров’я… Там

дивовижне цілюще повітря.

У Швейцарії за покером і програв Дорошівку незнайо-

мому французові.

За рік після повернення з піврічного подорожування Єв-

ропою у Кітті стався другий викидень. Біда народила див-

ні висновки в голові Валеріанової дружини — відмовляла

чоловікові в близькості, плакала невтішно до істерики:

— Як ви не розумієте, Валеріане! Я просто не можу!

Не маю права! Я повинна розібратися! Маю знайти від-

повідь: за що Господь так жорстоко карає нас! У чому ми

так провинилися? Де наш гріх?!

Тепер екіпаж віз Кітті Ланську не на бали і звані обі-

ди — клала Богові поклони в монастирях, обціловувала

руки Божим людям, наказала капличку в домі добудува-

ти — все молилася, молилася.

Валеріан не пручався — покер став найліпшим прияте-

лем і найпідступнішим ворогом. Величезні статки Доро-

ша, залишені пані Станіславою синові, танули, а мати

покарати азартного Валеріана не могла — померла за рік

після того, як син став Ланським. Наче і не було більше для

чого жити — усе зробила.

Тільки за шість років після вінчання, восени 1863 року

Кітті народила справного хлопчика, якого при хрещенні

нарекли Германом. Маля отримало від матері графський

титул, невеликий недоторканний спадок від на той час

уже померлого діда Гавриїла Федоровича. Розчулений Ва-

леріан пообіцяв дружині, що обов’язково вчитиме сина

географії та німецької мови. Нічим матеріальним допо-

могти вже не міг. Покер забрав усе: надії, мрії, кохання, життя… Від статків Дороша лишився тільки будинок

у Санкт-Петербурзі, та коли за рік після народження

Германа Валеріан програв і його, то написав Кітті записку

292

з вибаченнями і пустив собі кулю в скроню, маючи за пле-

чима 41 рік нікчемного згаяного часу.

Кітті Ланська, слава Богу, мала чотирьох заміжніх

сестер. Зібрали сімейну раду, вирішили закладений дім

у Санкт-Петербурзі віддати кредиторам, а Кітті з ма-

лим Германом поселити в більш тихому, зеленому і теп-

лому Києві поряд із сім’єю старшої сестри Марії, бо та

вміє дім економно вести, і Кітті того навчить…

Мар’яна уважно слухала Пітера. Показував на генеалогічному

дереві: у Валеріана і Катерини Ланських у 1863 році народив-

ся син Герман.

— Ланських? — здивувалася.

— Невідомо чому Валеріан вирішив змінити прізвище і ста-

ти Ланським, та це загальмувало наші пошуки надовго, — від-

повів Пітер. — Наче хтось хотів навіки сховати рід Дорошів…

— Яремин син не схотів носити прізвище батька?

— То не головне, — знизав плечима Пітер. — Важливо, що

маємо архівні підтвердження факту вінчання Валеріана і Кате-

рини й факту зміни прізвища. — Вказав на дерево. — А тут —

третє коліно. Герман Ланський і його дружина Пелагея.

Третє коліно. Герман і Пелагея. Прапрадід і прапрабабця.

Герман зовні в Ярему вдався — високий, кістлявий, ду-

жий. А норовом — хтозна в кого. Задумливий, неговіркий.

Дивиться на світ Божий, наче розгадати його намага-

ється. Іншим хлопчакам — на кониках дерев’яних скака-

ти би, а Германові книжки солодші за медові пастилки.

З дитинства в заможному домі тітки Марії захоплено

слухав її чоловіка, архітектора Павла Андрійовича Берна, який працював із легендарним київським губернським ар-

хітектором Михайлом Степановичем Іконніковим, разом

із ним споруджував і Лук’янівський тюремний замок, і гу-

бернські присутствені місця, і житлові будинки на Пе-

черську і Подолі, і «Гранд-отель» на Хрещатику, і клініки

293

при Університеті Святого Володимира. Вплив Берна обер-

нувся запальним бажанням і самому вивчитися спору-

джувати будинки, та більше — церкви. Ділився з рано

зів’ялою матір’ю-вдовою:

— Берн дозволили мені побути біля Софійського собо-

ру. Його зараз перебудовують, матінко. Хіба може бути

більш благе і відповідальне діло, ніж проектування і будів-

ництво храмів? Віддайте мене в учні до Берна вже зараз.

— Спершу слід гімназію закінчити, Германе, — відпо-

відала Кітті, а як син підріс, уже додавала безнадій-

но: — А потім, любий синку, ти закохаєшся, заведеш

сім’ю і твої мрії зміняться. Ти знайдеш прибутковішу

справу, бо таких, як Берн, як Іконніков, — одиниці. А зви-

чайні будівельні інженери м’яса і на Масляну не бачать.

— Присягаюся вам, матінко! Не заведу сім’ї доти, до-

ки не зароблю архітекторською справою на гідне життя

спершу для вас… — запевнив турботливий син.

А турбуватися було про що. По переїзді до Києва Кітті

Ланська так і не стала прагматичною господинею, так

і не навчилася економно вести дім, як сестра Марія. Жила

з сином неподалік Лаври в невеликих одноповерхових по-

коях на три кімнати, кухню і темну комірчину, де вночі

куняла дебела служниця Ганя. Спочатку Кітті спустила

гроші, які ще батько як недоторканний для Валеріана

посаг лишив, потім добралася і до синових грошей.

Герман мрії не зрадив, поїхав на навчання до Петер-

бурзької художньої академії, коли повернувся, застав

матір у вкрай злиденному становищі. Добре, що Берни

щодня запрошували на обід, а то би пропала….

— Лиш трохи потерпіть, матінко! Матимете все,

чого гідні.

Герман не зрадив слову, що дав матері колись у дитин-

стві. У Києві саме починався будівельний бум — місто

активно зчищало з себе шкарлупу дерев’яних малоповерхо-

вих забудов, розділило свої вулиці на чотири категорії —

294

на вулицях першої категорії дозволялося будувати тіль-

ки кам’яні багатоповерхові споруди.

— Ми зводитимемо будинки на п’ять, шість, сім по-

верхів! — Герман Ланський почав помічником уже шано-

ваного на той час архітектора Берна.

Кітті перехрестилася: невже в її житті знову світи-

тиме сонце? Піклувалася про роботящого сина як мог-

ла — і млинців гарячих змусить служницю Ганьку вдосві-

та напекти, аби Германові смачний сніданок був, і ковдру

на печі нагріє, аби тепло спалося синочку, коли пізно

увечері повертається зморений, та щасливий.

Та більше Герман матір опікав. Приносив Кітті весь

свій заробіток.

— Вам, мамо, краще знати, як грішми розпорядитися.

Може, капелюшок вам новий купити? Чи чобітки з під-

борами?..

Отаке золоте дитя виросло. Тридцять років виповни-

лося… Уже сам архітектор, стару матір перевіз в апар-

таменти на другому престижному поверсі прибутково-

го будинку на Подолі, який сам і проектував, і зводив.

Екіпаж щоранку під апартаментами на пана архітек-

тора чекає…

— Коли ж ти дружину в дім приведеш, Германе? — все

питала Кітті.

• Предыдущая
• 68/89
• Следующая