Покров - Дашвар Люко - Страница 74

• Предыдущая
• 74/89
• Следующая

не насмілювалися признатися, аж поки Лідія Іванівна

не знайшла посеред паперів сина свідоцтво про одру-

ження. Не кричала, ногами не тупотіла. Глянула на Пет-

ра суворо:

— І нащо мені такий син? Коліна трусяться, очі в під-

логу дивляться, а язик брехливий!

— Вибач, мамо! — схвильовано відповів Петро. —

Присягаюся! Більше жодного разу в житті не збрешу! —

на матір глянув. — Можна я вас із Вірою познайомлю?

— Перевозь її до нас завтра ж! — сердито відповіла

сива мати. — А сьогодні кімнатами поміняємося. Я вам

свою, більшу, віддам, а сама у твою, Петре.

У 1960 році Вірочка Озерова народила хлопчика, якого

назвали Валентином. Лідія Іванівна побавилася з онучком

лише 5 років, померла в 71 рік, так і не відкривши Петро-

ві таємницю його крові. «А нащо? — переконувала сама

себе. — Їм же всім завжди жиди у всьому винуваті».

Петро і Віра майже все життя прожили в її трикім-

натній квартирі в центрі столиці. По закінченні універ-

ситету попрацювали в школі, взялися до наукової роботи,

захистили кандидатські: Віра аналізувала філософські

світогляди в творчості Сковороди, Петро — вплив лю-

бовної лірики Франка на поетів-ліриків радянської доби.

— Кому це зараз цікаво, Озеров?.. — тільки і знизала

плечиками методистка на кафедрі української літера-

315

тури. — На Франкові кар’єри не зробите, а з Маяков-

ським, приміром, чи вивченням стилістики праць Леніна

могли би давно в Москві жити.

— Сам не знаю, — усміхнувся Петро. — Притягує…

До розвалу Радянського Союзу завзяті поціновувачі

поезії викладали українську літературу в київських ви-

шах, зібрали велику бібліотеку, а статків не нажили.

Невеликі кошти в Ощадбанку пішли прахом, тож після

виходу на пенсію бідували разом з усіма, а як синові вкрай

припекло, продали квартиру в центрі, віддали Валенти-

нові майже всі гроші, а на решту купили хату в Дорошів-

ці, де й померли…

— Шкода, що дідусь ніколи не дізнається: він повернувся

туди, звідки його корені, — сумно усміхнулася Мар’яна. —

Що він Дорош… І Озер…

— Коліно шосте, — Пітер вказав на генеалогічне дере-

во. — Твої мама і тато, Мар’яно.

— Не треба… Знаю. Сьоме… то я?

Пітер кивнув, Стороженко усміхнувся.

— Час для шампанського, бо розплутали неймовірно ціка-

ву справу!

Мар’яна задумалася.

— Значить… Ярко Дорош… мій родич?

— Ми перевіряли цю лінію, — відповів Стороженко, —

і навіть шукали його про всяк випадок, бо ще невідомо, які

вимоги нам висуне заповіт. Але…

— Що? — напружилася Мар’яна.

— Кажуть, він загинув на Майдані….

Пітер закусив губу, увіп’явся поглядом у папери на столі.

— Думаю… Доцільніше сконцентруватися на подальших

кроках, які слід зробити Мар’яні.

— Хіба тепер мені просто не віддадуть спадок? — зди-

вувалася.

Розділ 10

Заповіт

Перпетуя підстрахувалася. Згідно з пунктом першим її роз-

поряджень щодо скрині із золотом, спадкоємець спершу

в присутності «добропорядних свідків, стряпчих прямого

нащадка Яреми Дороша в сьомому коліні та довіреної

особи “Банку Монреаля”» мав прочитати її листа, ознайоми-

ти з його змістом усіх присутніх задля того, аби ті допомогли

спадкоємцеві здійснити подальші необхідні кроки для отриман-

ня спадку й відсотків, щодо яких були окремі настанови.

— Ми вже сповістили банк, — пояснив Пітер. — За кіль-

ка днів його представник із відповідними підтверджувальними

паперами буде в Києві, твій «стряпчий», Мар’яно, — ін’юр-

колегія, моя адвокатська контора юридично підтримує «Банк

Монреаля». Тож зможемо рухатися далі. — Пітер замовк,

потьмянів. — Поговоримо?.. Якщо ти не проти?..

…У напівпорожній кав’ярні пахне ваніллю і кмином. Поля

приклала долоні до чашки з гарячою кавою, і хоч на вулиці

пече, гріється, ніби навіки на Майдані замерзла. Мар’яна ко-

лотить цукор, косує на подругу з тривогою. Пітер знічено тре

лоба, наче від того на язик вискочить правильне слово й він

таки зможе пояснити… Хай і при Полі.

317

— Тут охорони немає, — раптом каже Мар’яна. — Хотин-

ський може увірватися.

— Ти багата? — ніби не чуючи Мар’яниних тривог, питає

Поля. — Грошей скільки?

— Не знаю… — Мар’яна дивиться на Пітера.

— Остаточна цифра — це конфіденційна інформація бан-

ку, — відповідає Пітер.

— Тисячі?

— Думаю, мільйони.

Поля усміхається, відсьорбує з чашки.

— Хлопцям на Донбас буде! — повідомляє Мар’яні. —

Ти ж даси?

— Звісно… — Мар’яна все дивиться на вхідні двері кав’яр-

ні, та біля них лише приблудний кіт чухає спину.

— Поки Мар’яна отримає спадок, війна на Донбасі завер-

шиться, — оптимістично завіряє Пітер.

Поля хоче вірити.

— То круто. Значить, за місяць-два…

— Коли ви дізналися… про мене? — Мар’яна дивиться

Пітерові в очі. — Хочу правди… І Поля — не зайва!

— Мар’яна мені навіть дитину свою виносити довірить, —

підтверджує Поля.

Пітер усміхається знічено і розгублено.

— Ще взимку… То був такий прорив.

— Хотинський як дізнався?

— Я сам йому розповів, що знайшов сліди Валеріана у Вар-

шаві. Зрадів дуже…

— А Озери?

— Мусь, ти єврейка? — не втримується Поля.

— Певно, жидобандерівка. Так нас тепер називають, —

Мар’яна дивиться на Пітера.

— Коли справа дійшла до Озерів, ін’юрколегія підключи-

лася, — пояснює той. — Харківські архівісти допомогли. Я не

знав… Майдан… Розумієш? А Хотинський пішов паралельно

з ін’юрколегією. Вони дізналися: хтось займається несанкціо-

318

нованими пошуками, та було пізно. Він уже вирахував… — Пі-

тер замовкає, зиркає на Мар’яну пригнічено. — Не вір йому.

— Я й тобі мало вірю, — напружено відповідає Мар’я-

на. — Як ви знайшли мене в Дорошівці? Ти! Хотинський… Ми

нікому не плакалися, не хвалилися.

— Поля… — відповідає Пітер.

Мар’яна не вірить. Дивиться на Полю приголомшено.

— Ти?

— Мусь, ти здуріла? Та ніколи!

— Вибач, але ти тоді була… трохи нетвереза, — пояснює

Пітер Полі. — Розповіла, що Мар’яна хворіє, що кличе тебе

до Дорошівки. Певно, Хотинський так само через тебе дізнав-

ся. Не знаю. Ми… не спілкуємося.

Мар’яна усміхається сумно.

— А… Ярко? Ярка… за що?

Пітер розгублено кліпає повіками, витирає піт з лоба.

— Хотинський… знайшов його на Майдані. Пропонував

гроші…

— За що?

— Щоби Ярослав більше ніколи не виникав у твоєму жит-

ті. Перестрахуватися хотів, бо раніше навідувався до комунал-

ки на Рибальському… Там йому розповіли, що ти… І Ярко… Що

ви — пара нібито. А Ярко… Він — дивний! Сказав: Мар’яна —

моя жінка. Хоч убийте. Хотинський… — Пітер дивиться на

Мар’яну ошелешено. — Ти знала?

Мар’яна кидає на Полю швидкий погляд, та Поля — тве-

реза. Мовчить. Мар’яні до сказу сильно хочеться лупасити

Пітера по голові й утовкмачувати: «А ти думав, товаришува-

тимеш із покидьком і чистим залишишся? А?!» «А сама?..» —

констатує гірко.

Напружену тишу розриває дзвінок мобільного. Мар’яна чує

мамин голос.

— Мар’яно! — відчайдушно ридає Ада. — Якщо ти сього-

дні ж не повернешся до Дорошівки, він уб’є тата!

319

• Предыдущая
• 74/89
• Следующая