Покров - Дашвар Люко - Страница 75

• Предыдущая
• 75/89
• Следующая

— Я вже в маршрутці! — хриплим від жаху, чужим голосом

відповідає Мар’яна.

Пітер так нічого й не зрозумів, коли після телефонного

дзвінка Мар’яна раптом зірвалася, стрімголов побігла до две-

рей. Поля — услід.

— Я покохав мрію… — прошепотів. — Вона ніколи не

пробачить…

Скільки маршрутка трусилася трасою, стільки Мар’яна кліпа-

ла повіками — вчепилася в сидіння, змушувала себе дихати,

недвижно дивилася вперед і все: кліп-кліп-кліп…

— Нащо ти зі мною поїхала? — спитала Полю, коли за сто

кілометрів від Києва вийшли біля обмальованої зупинки, ще

два кілометри ґрунтівкою пиляти.

— Сама запрошувала.

— Не час.

— Мусь, що сталося?!

— Не знаю… — попереду дахи, Мар’яна засапується від

швидкої ходи. — Але ти за мною не йди… За огорожею поче-

кай… Гукну.

Поля сумирно завмирає під вишнею неподалік міцної, об-

кладеної цеглою хати Озерових. Мар’яна штовхає хвіртку.

Ноги не несуть…

— Мамо! — двір німий. У тіні під бузком «ауді» Хотинсько-

го. Покидьок… Та начхати!

— Мамо! — розчахує вхідні двері.

— Мамо… — вривається до вітальні, клякне.

Посеред кімнати на інвалідному візку — тато. Дихає важ-

ко, навколо шиї мотузка. Над ним стоїть Хотинський, тримає

в одній руці кінець мотузки, у другій — ніж… Мар’яна знає

той ніж: невеликий, гострющий — баба Ната ним курку од-

ним ударом навпіл… Похмура, як чорна хмара, баба Ната

сидить на дивані разом із тремтячою Аїдою, не зводить лютих

очей із Хотинського.

320

— Мар’яночко! Привіт! — мстиво цідить Хотинський. —

Думала, я бігатиму за тобою?! А, ні! Ти до мене прибігла!

— Тата відпусти… — Мар’яну теліпає. — Ходімо надвір,

поговоримо…

— Ні, ні, золотце! У сім’ї немає секретів одне від одного.

З цієї кімнати ніхто не вийде, поки ми з тобою не досягнемо

консенсусу.

— Ну… Кажи… Я на все згодна!

— Одразу би так, а то — маячня! — змусила мене пхатися

до цієї Сракожопівки!

— Можеш повертатися! Повторюю: я згодна!

— Ні, золотце, мені твоїх слів мало. Спочатку підпишеш

нашу з тобою шлюбну угоду!

— Доню, біжи… — тихо хрипить тато.

Хотинський смикає за мотузку — Валя хапає ротом повітря,

притискає руки до грудей, втрачає свідомість. Ада кричить,

бабця хижо вишкірюється, Мар’яна кидається до тата, але

Хотинський різко виставляє вперед ніж.

— Стояти!

Трохи послаблює мотузку, та Валина голова так і висить

безвільно.

— Якщо тато помре, я тебе зарию, сволото! — кричить

Мар’яна.

— Серце! Пігулки треба! — плаче Аїда.

— Несіть пігулки! — киває Хотинський.

Аїда вибігає до спальні, Мар’яна за нею: де ті пігулки?!

Скорше, мамо!

Баба Ната опускає голову, затуляє лице руками.

— Нічого тобі не допоможе… Ніякі гроші, ніяка охорона…

Ніде не сховаєшся, падло. Я тебе і в норі кротячій знайду.

Хотинський регоче нервово, істерично, — заглохни, стара

дурепо! — тому не чує, як за його спиною з’являється бліда

Поля. У руці молоток.

— Гей! — гукає.

321

Хотинський озирається, баба Ната підводить голову. Хотин-

ський не встигає відсахнутися настільки, щоби уникнути удару.

Лиш смикається, тому замість грудей молоток б’є в живіт.

Хотинський валиться порожнім мішком, скручується.

— Правильно? — Поля тремтить, дивиться на бабу Нату.

— Ні! — баба Ната підхоплюється, вириває молоток із

Полиних рук, старанно витирає ручку краєм кофтини, б’є Хо-

тинського в пах. Озирається до Полі. — Отак правильно! Мо-

лоток мій! Цю падлу я скалічила!

— Що ви таке кажете? — Поля — медсестра. Уже біля

напівпритомного Валі. Знімає мотузку з шиї, розстібає комір, щоби дихалося, мацає пульс.

Баба Ната переступає через Хотинського.

— Не треба тобі до в’язниці, дитино. Ще й через це лайно!

А мене там усі знають… Ніхто не образить, — бабця раптом

азартно усміхається Полі. — Ти хто?!

— Мусьчина подруга.

— Як у дім втрапила?

— Спочатку у вікно зазирнула… Потім дім обійшла… Скло

зняла з вікна у малій кімнаті. Воно там на самих тонких гвізд-

ках. Залізла… Ну, і… — Поля ляскає Валентина по щоках. —

Дядь Валю! Дядь Валю! Агов! Дивіться на мене!

Валя отямлюється, коли Аїда з Мар’яною повертаються

з пігулками і водою.

— Валю… — плаче Аїда на плечі в чоловіка.

— Полько… Ти врятувала всю мою сім’ю, — безсило видихає

Мар’яна. Сидять на ґанку, курять, як ті дурні, руки трусяться.

— А скількох не змогла, — гірко відповідає Поля.

Мар’яна обіймає подругу, гладить по волоссю.

— А того… збитого льотчика — куди? — питає Поля. — Бо

твоя бабця його зв’язала і скотчем рота заліпила. Не буде ж він

посеред вашої гарної хати лежати. Може, посадимо в «ауді»

й скинемо з кручі? Красиво… Як у кіно.

— Тут немає круч… Тільки ліси.

322

Поля усміхається.

— Тут кльово… Мені подобається.

— Отримаю гроші, куплю тобі хату поряд із нашою. Тут

повно покинутих.

— А давай погань у покинутій хаті зачинимо.

Від хвіртки — шурхіт.

— До мене його тягніть, — біля хвіртки Кривошиїха стоїть.

Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.

— Кривошиїхо! — Поля подається до баби. — Ви ж обі-

цяли… Як сніг зійде… А вже літо… І ви кудись пропали! Я вас

по всьому Майдану шукала! Чекала… Де мені Ігоря шукати?

Кривошиїха брови насупила, на Полю сердито зиркнула.

— Горілки не пий уже!

— Не питиму! Ігор де?!

— Між Калинівкою і Броварами… Як на Київ дивитися, то

праворуч — шлагбаум і стежка в ліс… Ти знайдеш.

Полі запаморочилося — хитнулася, та не впала. Заплакала.

— А я так сподівалася… Раптом живий…

— Усі помремо, — спокійно відказала Кривошиїха. —

Тільки одні славними, а інші… — на Мар’яну зиркнула. — То-

го… що у вашій хаті лежить. До мене тягніть, як біди не хочете.

— Бабо Кривошиїхо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна

у відповідь. — Невже ви ніколи не помиляєтеся?!

— Ніколи…

До ранку в дорошівській хаті Озерових вікна світилися. Схви-

льований тато, приголомшена Ада, насуплена баба Ната і зди-

вована Поля зачаровано слухали Мар’яну, яка розповідала про

кров роду Дорошів.

— Одного ніяк втямити не можу, — подала голос баба

Ната, коли під ранок зарьована від власних оповідок, вільних

відступів, коментарів і гіпотез Мар’яна згорнула величезний

аркуш із генеалогічним деревом, копію якого спеціально для

Мар’яни виготовив Пітер.

— Чого ще?! Усе зрозуміло, мамо! — роздратувалася Аїда.

323

— Ні! Незрозуміло, — пручалася бабця. — От скажіть,

якого біса та Перпетуя заповіла купу грошей не своїм нащад-

кам, не синові, не онукові й далі, аж до сьомого коліна, якщо

вже їй таке в голову вбилося… Чому нащадкам чоловікового

племінника все віддала? Може, вона прибацаною була?

— А й справді! — здивувалася Поля.

— Ну, хтозна! Може, багатою була, а той Ярема злидарю-

вав, — припустила Аїда.

— Ярема багатим був. Багатшим за старого дядька, — від-

повіла Мар’яна.

— Один біс! — постановила мати. — Головне, Мар’яна

тепер не бідуватиме.

— А я би не брала тих грошей! — сказала баба Ната.

— Отакої, мамо! Приїхали! З якої це радості? Онуці щастя

не бажаєш? — обурилася Аїда.

— Щастя бажаю, а грошей, що з неба падають, — ні! —

відрізала бабця, накинулася на доньку. — Чи забула, що тво-

го Валю через ті гроші нині ледь не вбили? І це ще ми тих

грошей в очі не бачили. А що далі буде? Не з нами! З Мар’я-

ною! Подумала?

— Та-а-ак… Дивна історія, — сумно усміхнувся Валя.

Аїда обійняла чоловіка:

— Казкова, неймовірна, чудова історія! Ти — козак, граф,

• Предыдущая
• 75/89
• Следующая