Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 29

Обережно подавшись уперед, Максим виткнувся з-за копиці. Тут же відчув, як знову вперся ствол, тепер не в голову – у бік, куди міг дотягнутися Хмара. Зовсім недоречно подумалося: у хорунжого можуть здати нерви, бо не такий залізний, яким намагається виглядати у своїх очах і на людях. Без жодного приводу з боку Коломійця натисне на гачок – і все, приїхали. Навіть закортіло відсунути автомат рукою, уже сіпнувся – але враз завмер, прикипівши поглядом до драми, що розгорталася саме зараз при холодному світлі місяця.

Високий кремезний партизан у солдатській гімнастерці, перетягнутий навхрест патронташем, волочив із ґанку за карк спідньої сорочки немолодого селянина, босого, у самих білих підштанцях. Старий не опирався, лиш махав руками, наче поранений птах. За ним із криком уже вибігала розпатлана молодша жінка, донька, невістка чи інша родичка, котра жила разом. На ній була лише сорочка, поверх якої жінка накинула велику квітчасту хустку. Побачивши її, інший партизан, у картузі козирком назад, піджаці з ватяними плечима та світлій сорочці навипуск, схопив за край, смикнув.

Жінка намагалася втримати хустку на плечах, та нападник виявився сильнішим – штовхнув її до стіни спершу автоматним дулом, потім, коли не подіяло, – ногою, луплячи не носаком кирзака, а всією підошвою. Нещасна відлетіла, ударилася спиною об стіну, з криком упала, зсунувшись донизу. Партизан же, нарешті заволодівши трофеєм, не придумав, куди подіти хустку, тож просто обв’язав нею себе під піджаком.

Поки займався цим, ще двоє вломилися в хату. Жінка, прудко підвівшись, кинулася за ними, та партизан із хусткою спритно спіймав її за коси, рвонув, намотуючи їх на руку, потягнув:

– Куди, блядь бандерівська! Стояти, сказав!

– Пусти! Пусти, чортяко! – волала молодиця, пручаючись із усіх сил та, здається, не зважаючи на біль.

Боковим зором Максим помітив, як Гармаш стиснув автомат, а руки тремтіли від напруги. Потім знову перевів погляд на високого партизана, котрий саме валяв по землі старого. Досі не міг повірити своїм очам. Видивлявся, уперто переконуючи себе – помиляється, бо ніч на дворі, усяке може бути, не все здатен розгледіти до пуття. Проте чим сильніше напружував зір, тим скоріше його залишали останні сумніви.

Мордував старого Мирон Князєв на прізвисько Князь.

Зрадник, який чомусь вільно почуває себе серед партизанів.

– Нічого нема в хаті! – розорявся тим часом старий. – Хлопці ваші вже приходили! Я пускав усередину! Вони по двору скрізь заглядали! Нема!

– Для визволителів нема, падло! А для бандер є, морда твоя брехлива!

– Для яких бандер?

– А ще ти німцям продукти здавав, сучара! Кажи – здавав німцям харчі, годував ворогів, мать твою?

Пустивши комір, Князь заходився завзято місити лежачого носаками.

– Та що ти твориш! – у відчаї зойкнула молодиця, кинувшись на допомогу старому.

Партизан із хусткою, котрий на ту мить уже пустив її волосся, ступив навперейми, сильно штовхнув у груди. Жінка впала на спину, біла сорочка від того задерлася вище колін, заголивши ноги, і вона тут же сіла на землю, судомно обсмикуючи край.

– Ти диви! – зареготав партизан. – Гляди, Мироне, яке тут добро!

З-за розбитої шиби долинув дитячий лемент.

– Там діти! Дітей пожалійте, виродки! – закричала жінка, зводячись на ноги, але не наважуючись більше робити різких рухів.

– Ага, діти! – знову реготнув партизан із хусткою. – Нам про тебе, Волосючко, усе доповіли! Волосюк твій, чоловік законний, батько он тих, хто там верещить, де? На фронті, може, з Гітлером воює?

Поки він говорив, Князь методично, та вже без помітного ентузіазму, швидше для годиться, копав лежачого старого. Жінка мовчала, лиш здригалася, коли з хати чувся дитячий скрик.

– Мовчиш? Так я тобі скажу! Твій Волосюк – у лісі. З бандерівцями. Воює зі зброєю в руках проти радянської влади. Значить, за фашистів. Хто проти радянської влади – той за фашистів, хіба не знала ти? А діти твої – бандерівські виблядки! Так чи не так?

– Не займайте дітей, – тепер її голос звучав відсторонено.

У хаті гримнуло кілька пістолетних пострілів.

З криком повернувшись, жінка кинулася до розчахнутих дверей. Назустріч вийшов один із партизанів з оберемком якихось речей, зав’язаних у зроблений із простирадла клумак. Друга рука стискала ППШ, тому не зупинив молодицю, відступив.

Максим до болю закусив нижню губу.

Савелій Болотов, він же Савка.

Її зустрів інший, виходячи за товаришем і ховаючи на ходу пістолет у кобуру.

– Діти…

Навздогін пролунав переляканий дитячий крик – гукали маму. Ноги знесиленої жінки підкосилися, вона осіла на землю, затулила лице долонями.

– Полякав трошки, – буденним тоном пояснив партизан. – Казав, аби мовчали, так ні. Шмальнув – язики у вишкварків повідбирало.

Його Коломієць теж впізнав.

Стиснув кулак, відрослі нігті вп’ялися в долоні.

– Нічого не буде твоїм байстрюкам, – Дмитро Зубов на прізвисько Зуб говорив знайомим Максимові спокійним тоном. – Це ми тебе попередили, дура. Наступного разу не грітимете своїх бандер. Усе для фронту, усе для перемоги, чула?

– А вона, глянь, яка кругла! – озвався партизан із хусткою, кивнувши на молодицю.

– Ніколи зараз, – зазначив Зуб, нахилився до жінки, узяв рукою за підборіддя, підняв голову, змусив дивитися собі просто в очі. – Ти почула? Сподобалася моєму товаришеві. Є привід повернутися, любов закрутити. Не все ж бандерівцям лишати, треба й радянським воїнам шматочок.

Жінка голосно схлипнула.

– Князь, лиши того діда. Робити більше нема чого?

Знизавши плечима, Князєв відступив від жертви на кілька кроків, поцікавився:

– Надибали щось, крім сала, га, Зубе?

– Та ми сало й не шукали. То хай голодні. Глянь сюди.

Зі своєї позиції Коломієць не міг розглядіти, що саме Зубов витягнув із кишені й показав, хвалячись, Князєву. Підкинув у руці, а коли Князь потягнувся – жартома стукнув по долоні.

– Лапи геть. Потім поділимо. У них тут, бач, ледь не в кожній хаті рижйо [31]. Забагатіли, кажуть, за Польщі.

Старий закректав, застогнав, спробував сісти. Це йому вдалося з третьої незграбної спроби.

– Хлопці…

– О! – Зуб вигукнув так, ніби щойно згадав про людину. – Тобі чого, діду? Не все знайшли? Хочеш ще щось видати, добровільно, у фонд Червоної армії?

– Дарма… Лишіть… То від жінки моєї лишилося… Собі на смерть беріг, хлопці…

– Тю! Так би і сказав відразу!

На очах у всіх, кого бачив і не бачив, Дмитро Зубов витягнув пістолет із кобури.

Постріл у голову.

Старий завалився на бік. Молодиця, волаючи від розпачу й жаху на все горло, кинулася до нього, не думаючи про те, що застрелити можуть і її.

Але нападників у цьому дворі вже нічого не цікавило. Саме в ту мить у небо із шипінням злетіла червона сигнальна ракета.

– Бачили? – кивнув на неї обмотаний хусткою партизан. – Завершуємо операцію.

Вони пішли з розграбованого двору спокійно, не озираючись.

Щойно зникли в виду, Максим розтиснув кулаки. Долоні змокріли, чого не помічав за собою раніше. А ще не відчув, як і коли Хмара забрав від нього автоматний ствол. Повернувся, глянув на хорунжого, дивлячись ніби крізь нього. Той запитав тихо:

– Що, підеш за своїми?

Коломієць повівся так, як тільки можна повести себе в даній ситуації, – промовчав. Не кивнув, не хитнув головою, не відвернувся. Сів спиною до копиці, чекаючи подальших розпоряджень.

– Ясно, – сказав Хмара, і Максим враз перестав його переймати. – Друже Гармаш, приведіть мені когось із них.

– Саме з цих, котрі тут?

– Усе одно. Будь-кого. Ми ось із побратимом чекатимемо вас за околицею. На тому місці, де нині зібралися. Дві години, більше не даю. Не вкладаєтесь – не треба, ви мені зараз живими потрібні. Відділ без того купу людей за ці дні втратив.

…Вояки повернулися швидше. Весь час, поки їх чекали, Коломієць і Хмара так і не сказали одне одному жодного слова. Небо вже почало сірішати, повільно наближався ранній червневий світанок. Коли вони виринули з-за дерев, Максим побачив – прийшли самі, без полоненого, не виконали наказу командира. Та Гармаш відразу доповів, випереджаючи нарікання: