Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 30

– Обійшлися так, друже Хмаро. Знали, до кого вступити.

– Ну?

Гармаш глянув на Клена. Той промовив глухо:

– Яків мій усе знає. Скурвився зовсім. Усяке в житті стається. Не думав, друже Хмаро, що в моєму…

– Значить, до Якова ви зайшли?

– Завітали, – кивнув Гармаш. – Постукали. Відчинив запросто, навіть не питав хто. Напевне, мав інформацію про нинішній напад.

– Щось сказав?

– Признався. Був би я сам – навряд би щось вдалося. А брата побачив, перепудився, штани намочив, валявся в ногах, коби не вбивали. Клен пообіцяв, той усе вивалив.

– Хто це був?

– Загін Маневича, – сказав Клен. – Де база, Яків не знає, і я йому повірив. Хто йому скаже. Реквізиція чи щось таке. Я так розумію, акція залякування. З тих, що совіти кругом по наших селах влаштовують.

Хмара глянув на Максима.

– Ти, виконавши своє завдання, до Маневича іти мав?

Той кивнув.

– Значить, знаєш, де вони стоять?

– Ні, – зітхнув Коломієць. – На карті координати не вказані. Мені дали назви населених пунктів, де в Маневича опорні точки й зв’язкові. Мусили виходити таким способом.

– Залісся серед них було?

Знову ствердний кивок.

– Називали прізвище Якова Сердюка. Тепер уже можна сказати.

– Раніше, значить, говорити не хотів, – Хмара відкинув неслухняне пасмо. – Не виню. На твоєму місці… А, чого там говорити, сам же своїх побачив. То як, друже Клен, брата пожалів? Обіцяв же.

– Збрехав, – говорячи так, Клен дивився в бік, на схід сонця. – Мій гріх, друже Хмаро. Не зміг я. Жінку з дитиною тільки залишив. А Якова…

– Я все владнав, – утрутився Гармаш. – По заслузі, друже Хмаро.

– Бог тебе простить, друже Клен, – хорунжий поправив автомат на плечі. – Ходімо назад, іти чимало. Потім вирішимо, з кого й коли за все горе спитати. Вирішимо, друже Максим?

Коломієць укотре відмовчався.

Сьогодні для нього не лишилося іншої дороги, ніж повертатися назад із повстанцями.

До початку сеансу лишалося сорок хвилин, і Ванда погодилася пригоститися морозивом.

Рекламні афіші надсилалися з Берліна централізовано, регулярний показ німецьких фільмів у генеральних округах курували відділи пропаганди. Місцеве населення мусило долучатися до культури Райху й звикати до неї. Так закликав доктор Геббельс, і коли говорив – крім німецького тут уже ніколи нічого не буде – зовсім не грав. Адже логіка процесу розширення території, яку контролюватиме Німеччина, не передбачала іншого. Він щиро вірив у власні слова.

До того ж кіно справді лишалося мало не єдиною розвагою в тилу, яка могла бути доступна як військовим, так і корінному населенню без надмірних додаткових витрат, навіть даючи прибуток. Франц Хольман зовсім недавно вкотре похвалився: збори від проданих квитків чималі, а значить, пропаганда й агітація теж здатні принести заробіток, що для практичних німців завжди було дуже важливим.

Поряд із німецькими існували також українські друковані видання, діяли церкви, хай під жорстким контролем окупаційної влади. Проте – і Ванда, як ніхто інший, знала та розуміла це, – на лояльність українців особливої надії нема. Тим більше, у світлі останніх подій, коли лісова армія й національне підпілля стали більш активними. Через те Ванда не раз проговорювала Ерику Венцелю: мовляв, українці тримають дулі в кишенях, а пістолети – під подушками. Їхню прихильність не купити, офіційно дозволивши створювати різні кишенькові структури: культурні, суспільні, навіть політичні. Вони лише використають наданий ресурс. А потім, отримавши відповідний сигнал, зрадять та почнуть стріляти в спини тим, із ким ще вчора старанно обмінювалися нацистським привітанням.

Ось чому вона погоджувалася з Хольманом, яким би бридким цей хтивий товстун їй не був. Краще найняти кількох людей, котрі перекладуть німецький фільм та напишуть титри для загального розуміння, аніж підтримувати десятки спільнот, які тільки роблять вигляд покірних, слухняних та цілковито відданих режимові. Німецьке, чуже кіно, особливо якщо це кольорова музична комедія про романтичні стосунки, корисніше для місцевих, аніж українська, видрукувана малим накладом на сірому папері газетка. Грамотний завжди прочитає між рядків. У тому, що українці давно навчилися говорити й писати про важливі для себе речі не прямо, а ніби ненароком та між рядків, Ванда Мостовська встигла переконатися.

Німців звідси рано чи пізно виженуть. Із Гітлером свої колишні вотчини поляки ділити не мали наміру. Значно більше проблем завдають українці, і то вже два десятки років. Тож Ванда, як і інші товариші по боротьбі, ровесники й старші, устигла вивчити ворожі методи. Без цього не навчишся давати їм раду.

Росіянину Єрмолову не конче треба знати, що Армія крайова ввійшла зі Сталіним у винятково ситуаційний союз. Принаймні їй хотілося так думати, та й пан Окулицький – Ведмедик – ніби тримав таку лінію. Стратегічно польське підпілля збиралося за підтримки радянських товаришів вибити війська Гітлера, звільнивши від них території, які кілька років тому належали Польщі. Потім почати переговори про відновлення порушених раніше кордонів.

Ванда не входила до верхівки підпільного уряду, не знала навіть малої частини всіх секретів та не мала уявлення про більшість домовленостей. Проте з інформації, яку отримувала регулярно, а також час від часу спілкуючись зі зв’язковими та бойовиками, робила однозначний висновок: польський уряд у вигнанні наполягатиме на правах військового та політичного союзника, щоб по закінченні звільнення захоплених німцями земель кордони Республіки Польща були відновлені по лінії, закріпленій та визнаній світом ще двадцять років тому. Чула Ванда й про плани польського уряду не лише зберегти кордон на сході, а й отримати від німців землі на заході й у Балтиці. Зокрема, претендували на Кенігсберг.

Українці ж при цьому нікуди з цих територій не подінуться.

Тому, передбачала Ванда, якийсь час доведеться зберігати стосунки з радянською владою, аби її армія допомогла остаточно скрутити в’язи внутрішньому ворогові. Тут навіть робити нічого спеціального не треба. Українці й без додаткових зусиль з боку поляків устигли за короткий час налаштувати проти себе Сталіна, його уряд та військове командування. Особливу надію Ванда покладала на партизанів. Хіба що мала певний сумнів щодо особового складу. Від своїх уже дізналася – у загонах, засланих сюди московським партизанським штабом, є чимало етнічних українців. Велика ймовірність, що бандерівці зможуть швидко розкласти та переагітувати земляків зі Сходу, схиливши на свій бік.

Подібне вже ніби робиться.

Ванда бачила кілька листівок, у яких місцеві повстанці нагадують тим українцям, котрі прийшли сюди з червоними партизанами, про злочини комуністичного режиму, скоєні проти їхнього народу. Спілкуючись тепер тісно з пропагандистами, вона замислилася – адже подібну агітацію поширюють і німці, закликаючи зраджувати більшовиків та переходити на службу до Райху. Виглядало, що сторони підіграють одна одній, і це не могло не напружити.

Питання хвилювало настільки, що Ванда не стрималася – виклала його Єрмолову, поки вони неквапом прогулювалися центральним міським бульваром до ятки з морозивом.

– Тебе більше нічого не турбує? – щиро здивувався майор.

– Здається, нейтралізація загонів повстанської армії – наша спільна мета, – парирувала Ванда, при цьому мило посміхаючись, адже німецький офіцер та жінка у формі мусили вдавати на загал невимушену світську розмову.