Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 31

– Правильно тобі здається, – кивнув Єрмолов. – Тільки врахуй маленький нюанс, фройляйн, – широка посмішка на мить змінилася кривою, іронічною. – Коли твої німці…

– Вони не мої, прошу пана! – різко перервала Ванда, і збоку могло здатися – молодій гоноровій жінці не сподобався якийсь солдафонський жарт німецького офіцера.

– Добре, просто німці, – легко погодився Єрмолов. – Так ось. Вони, разом зі зрадниками, колишніми радянськими громадянами на кшталт того ж Юркевича, за яким давно плаче трибунал, займаються клепанням низькопробної брехливої пропаганди. Їхня мета – опорочити, оббрехати, зганьбити радянську владу. І комуністичні ідеали, утілені в життя товаришем Леніним та його наступником, товаришем Сталіним. Ти згодна, що той же Юркевич на замовлення відділу нацистської пропаганди бреше?

Про радянський режим та його звичаї Ванда Мостовська дещо знала, аби скласти власне уявлення. Командування АК теж не тішило себе надмірними ілюзіями. Проте інших сильних союзників у цій війні в поляків однаково не було.

– Згодна, – кивнула вона. – Усе це брехня.

– Наші бійці на фронті, а особливо партизани в тилу, так само розуміють це. Тому й не ведуться на німецькі фальшивки, змайстровані зрадниками Батьківщини під диктовку підручних Геббельса. Чому ти вирішила, що на них діятиме аналогічна брехня, склепана бандерівськими відділами агітації?

– Німці – чужі. Такі, як Юркевич, – зрадники.

– Вандо, бандерівці для радянських людей – такі самі зрадники. Служки фашистів. Радянські громадяни, котрі, опинившись на тимчасово окупованій ворогом території, під час війни вдягли ворожу форму. І почали працювати на нашого спільного ворога. Не бійся, так навіть краще – коли німці й українські націоналісти поливають радянську владу однаковим брудом. І досить про них, є важливіша справа.

– Яка?

– Морозиво, фройляйн Вандо. Порція смачного холодного морозива в спекотний літній день.

Вони саме наблизилися до ятки, і тітка, котра, як пам’ятала Ванда, продавала саме на цьому місці морозиво до війни, обслужила їх і тепер. Лиш тоді морозивниця пашіла здоров’ям, мала для кожного покупця, крім порції, ще кілька привітних слів й завжди вдягала чистий накрохмалений білий фартух. Відтоді жінка помітно схуднула, посміхалася через силу, більше з ввічливості, аби нічим не образити пана німецького офіцера. Замість фартуха вбрала білий медичний халат із закоченими рукавами, багато разів праний, від чого здавався не дуже чистим. Обслуговуючи, ховала очі, ніби щось украла, повторюючи, ніби молитву на службі Божій, bitte й danke.

Морозиво виявилося не смачним. Ванда знала це, та все одно намагалася при нагоді пригощатися й не відмовлятися від частування. Адже, повернувши морозивницю на бульвар, міська влада намагалася створити довкола хоча б хистку ілюзію миру, спокою, стабільності й контролю над життям. А Єрмолов, схоже, узагалі був байдужим до морозива, хоч такого ерзацу, хоч справжнього, довоєнного, жирного, вершкового.

Їхня прогулянка мала виглядати цілком світською, дружньою. Не викликати непотрібних підозр й не провокувати дурних розмов. Єрмолов та Ванда підстрахувалися від цього кожен зі свого боку. Та однаково привертати зайву увагу прогулянка німецького інтенданта й співробітниці комендатури не повинна.

А безпечною їхня розмова могла бути лише під час такої прогулянки. Аж ніяк не в кінотеатрі, де вчетверте від початку літа за браком інших копій крутять знану напам’ять «Люби мене» з Марикою Рьокк [32].

– Командування дякує вам за підкинуту німцям інформацію про бандерівську акцію в Ташківцях, – сказав майор.

– Дякую. Чесно, мої інформатори не були до кінця впевненими, що вона готується. Тобто, – швидко виправилася Ванда, – акція готувалася. Проте, коли саме, точно не знав ніхто. Джерело, з якого її отримали, не надто надійне. Кажуть, є там різні нюанси…

– Уже нема, – відрубав Єрмолов.

– Тобто?

– А, не важливо. Усе відбулося. Німці шугонули бандер, підсмалили хвоста. Значить, все відбулося. Отже, нема нюансів. Треба, Вандо, рухатися далі. У цьому ж напрямку.

– Наприклад?

– Мене цікавить залізниця.

– Усіх цікавить залізниця.

– Точніше міст, відразу за Здолбуновом. Знаєш, як він охороняється?

– Уявляю. Можу організувати наше підпілля…

– Не треба. Уже не треба. Ми без вас маємо всі схеми, з місцями розміщення постів. Охорона посилена, виставлена з обох боків мосту. Знизу вода, хоч не глибоко, підібратися складно. Я б сказав, неможливо. Для успішної закладки під опори потрібні водолази… чи хтось із навичками… Коротше, мороки багато, часу мало. Рвонути треба згори.

Ванда не здивувалася. Лиш уточнила:

– Яким способом? Бомбити?

– Майже. Пронести міну на поїзд, скинути на ходу, на рейки.

Вона й двох секунд не подумала.

– Ніхто на таке не піде, товаришу майор. Самовбивць нема.

– До чого тут…

– До того! – відрізала, похопилася – надто голосно, знизила тон, повернула посмішку. – До того. У нас є прямий вихід на залізницю. З машиністом можна домовитися, але він навряд чи готовий підривати себе разом із составом.

– Ніхто не каже про поїзд. Зірвати треба міст, – пояснив Єрмолов. – Міна буде з годинниковим механізмом. Його наведуть на п’ять чи навіть сім хвилин. На стільки, на скільки треба, аби состав переїхав. Зі свого боку наші потурбуються, щоб німці дізналися – диверсію скоїла так звана повстанська армія. Це все, що тобі, Вандо, треба знати.

Доївши морозиво, майор витягнув із бічної кишені кітеля картату хустку, витер кутики губів та липкі пальці. Ванда ще не впоралася зі своєю порцією, вертіла в руці, переварюючи почуте. Єрмолов тим часом зиркнув на годинник.

– О, фройляйн, запізнимося в кіно, – тут же засік боковим поглядом чепурну немолоду квіткарку, притримав супутницю за лікоть, рішуче попрямував у її бік. – Треба купити букетик. Жінки люблять квіти. Навряд чи твій гестапівець приревнує.

– Венцель. Ерик Венцель його звуть, – вирвалося в неї.

Ванді не хотілося чути зайвий раз, що змушена підтримувати стосунки зі слідчим гестапо.

І не могла зрозуміти, чому всякий раз, коли Єрмолов під виглядом Оскара Крюгера виходить на зв’язок із нею, він постійно нагадує про це. Так, наче задоволення дістає від того.

Ніби носом тиче.

Звично показавши перепустку шуцманам на виїзді з міста, він вислухав від унтер-офіцера із залізною бляхою на грудях традиційне попередження про те, що треба бути обережним. Бажано навіть мати при собі охорону. Подякував, ще й спробував пожартувати: не така, мовляв, важлива персона, звичайний інтендант, до кожного армія солдатів не приставить. І коли «хорьх» нарешті залишив поліцейський пост позаду, Єрмолов скинув кашкета, розстебнув верхні ґудзики кітеля.

Хотілося зірвати на комусь злість. І перевдягненому в єфрейторську форму водієві Колі пощастило, що майор вчасно стримався, бо коли в керівника групи поганий настрій, перепадало першому, на кому зупинявся погляд. Єрмолов притримав вудила, бо вони ще не з’їхали з дороги, могли розминутися з іншими машинами, навіть автоколонами, і знервований Коля ризикував утратити контроль над ситуацією. Якоїсь хвилини досить, щоб привернути до себе увагу, чого Єрмолов напередодні початку великої операції не міг дозволити собі та іншим.

Через те й злився.

Мало того, що сказав цій перевдягненій, зовсім не по-жіночому холоднокровній польській курві трохи більше, ніж вона мусила знати. На щире майорове переконання, з Ванди Мостовської досить отримати завдання, доповісти про виконання й не ставити зайвих питань. Є наказ провести теракт на залізниці, організувати підрив моста через річку. Усе, починайте. Як реалізуєте, якою ціною, Єрмолова не обходило. А так почав розводитися, ніби торгувався, переконував полячку та її підпільне керівництво – усе це треба зробити, щоб укотре спровокувати німецьку каральну акцію проти українських лісових бандитів, та й не тільки лісових.