Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 33

Першої ж ночі, коли Максима не взяли під варту, сталася невеличка пригода. Він прокинувся, бо захотів до вітру. Підвівся обережно, щоб нікого поруч не розбуркати. Крізь гострі й щільні верхівки дерев проглядалося на диво чисте, всипане зорями небо. Місячне сяйво зараз розтинало навіть рясну темряву чорного лісу, і він міг роздивитися на всі боки, перевіряючи, де можуть бути вартові і як би зі своєю потребою на них не наскочити. Потім подався, скрадаючись. І вже коли забрів далі за стовбури, примостився під один й почав розстібати штани, поруч, мов мара з хащ, виринув Гармаш.

– Стій. Куди зібрався?

Говорив тихо, теж не збираючись будити інших. У правиці Максим побачив наган, та ствол поки дивився в землю. У тому, що вояк стрілятиме, не вагаючись, щойно виникне така потреба, Коломієць не сумнівався. Як і в тому, що повстанець не промаже.

– Оправка, – пояснив так само тихо. – Пісяти припекло. Що не ясно?

Гармаш далі грався револьвером, та тримався вже не так войовниче.

– Ну, давай. Цюняй.

– А ти подивишся? Не бачив ніколи? Як мені чогось більшого закортить – теж стоятимеш тут? Ще й шматок газетки подаси?

– Лопух корисніше, – Гармаш неквапом сховав наган у кобуру. – Гляди мені. Я все бачу.

– І що ж ти бачиш?

– Усе, що треба, – вояк відступив на кілька кроків назад. – Спробуєш тікати, сам дожену, бо кулею не вцілю, темно. І не надійся, ти в цьому лісі все одно немовля. Я скорше наздожену, ніж підстрелю. Ясно?

– Та ясно вже, ясно! – Максимові пальці вже впоралися з ширінькою. – Ось легше мені зараз стане, тоді про все й поговоримо. Це за бажанням, звісно. Твоїм. А тікати мені, до речі, нема куди. Тому спи спокійно, дорогий товаришу.

Знизавши плечима й визнавши в такий спосіб власну неправоту, Гармаш відступив ще далі, зник з очей. Оросивши стовбур, Коломієць привів галіфе в порядок і, вертаючись назад до табору, не зустрів свого вартового. Укладаючись назад на своє місце, Максим зрозумів – тепер довго не засне, бо треба добре подумати над власними словами, які щойно вирвалися проти його волі. Значить, точно засіли глибоко, чекаючи нагоди вирватися назовні.

Іти Максимові Коломійцю справді не було куди.

Партизанський загін «Суворов» для нього закритий, бо там уже прилаштувалися вчорашні кримінальники Зуб, Савка й Князь – на законних правах бійців Червоної армії. Досвід оперативної міліцейської роботи, а ще більше досвід тісного спілкування з блатними в таборі підказував: жоден із компанії не зізнається в намірі зраджувати й тікати, куди очі бачать.

Буде добре, якщо Зубов, лідер бандитського гурту, скаже, що їхній командир, колишній – чи вже чинний, хрін його батька розбере! – старший лейтенант Коломієць загинув у бою. Чи під ним не розкрився парашут, як під нещасним Попом. Та знання подібного контингенту підказувало інший, не вигідний для Максима сценарій: Зуб цілком може заявити про намір старшого групи зрадити. Причин повно. Наприклад, образа на радянську владу за те, що посадила за ґрати. Інші двоє дружно підтвердять.

Коломієць уявляв собі механізм перевірки. Звичайно, у загоні Маневича спершу прибульцям не повірили, тож відбили по рації запит відразу до Москви. Там швидко підтвердили ненадійні факти з його біографії. І свідченням кримінальних злочинців, котрі свідомо відгукнулися на заклик й пішли захищати Батьківщину від фашистів, напевне повірять не лише в загоні «Суворов».

Значить, міркував Максим, укотре перевернувшись із боку на бік на розстеленому плащ-наметі, його поява серед радянських партизанів із правдою про те, що дійсно сталося в нічному лісі, нічого не змінить. Навпаки, далі віритимуть таким, як Зубов, а не йому. До того ж, навіть якщо матиме шанс довести все ж таки власну правоту, однаково доведеться пояснювати, де тинявся весь цей час. Заблукав у лісі? Шукав партизанів? А що їв, що пив? На змученого голодом не схожий. Прихистили місцеві? Добре, показуй, хто й де, нехай це підтвердять.

Словом, шансів вижити серед радянських партизанів, хоч і в загоні Маневича, хоч десь-інде, у нього не було.

Так само не мав жодних шансів уціліти, вирішивши втекти від повстанців та рухатися до лінії фронту. Припустімо, одного разу дійде, хай до російського Бєлгорода, що досить далеко звідси. Відразу ж потрапить до відділу НКВС, де доведеться відповідати на ті самі питання: де був, що робив, хто завербував, на кого працюєш. Довести власну невинуватість буде неможливо. А потрапити по етапу назад у табір, тільки тепер ще далі на Північ, – кращий із можливих варіантів, гірший – трибунал та розстріл на місці за зраду Батьківщині. Нехай нікого не зрадив, його розстріляють про всяк випадок.

Максимові Коломійцю не хотілося класти життя отак, задурно.

Тож якби ще кілька тижнів тому хтось сказав, що найбільш безпечним для нього далеко за лінією фронту буде саме військовий підрозділ тих, кого називають бандерівцями, – просто покрутив би пальцем біля скроні.

До того ж була ще одна обставина, яка заважала вирішувати власну долю.

Побачений уночі погром та грабунок, учинений у селі радянськими партизанами, поставив під великий сумнів правильність їхніх дій. Аби ще грабували Зубов із компанією, зрозуміти можна. Проте в злочинні дії втягнуто військовий підрозділ загону «Суворов». Є підозра: це не перша подібна акція й далеко не остання. Покараний за пограбування та вбивство мирних цивільних людей ніхто не буде, бо командир Маневич напевне знає, що відбувається. Без його відома подібне не коїться.

З огляду на злочин, спланований та скоєний ним самим, Коломієць не вважав себе святим. Проте знав: усьому є межа, навіть на війні. Отже, навряд чи зможе спокійно сприймати партизанські звичаї.

Кілька наступних днів після того Максим, наче так і треба, піднімався разом із вояками, шикувався, виконував усе, що й нове товариство. Хіба не ходив вартувати, не брав участі у військових нарадах та не доглядав за зброєю. Проте його дуже швидко й без особливих суперечок поставили на тилову службу: займався багаттям, варив їсти, навіть старанно зробив вигляд, що не почув, за що Назар, зовсім молодий вояк, дістав потиличника від Середи. А хлопчина лише бовкнув, досить щиро:

– То як, їсти кашу не боїмося? Москаль варив. Мо’, потруїть нас. Чи вже надзюрив туди, нє?

Коли старший товариш відважив по шиї – замовк, не протестував. Якщо й пожартував, після того подібний гумор зник з обігу.

Насправді Максим чекав якихось рішень від Хмари. Адже не могло тягнутися довго, щоб у бойовому загоні перебував чоловік із не до кінця визначеним статусом. І щойно хорунжий покликав на розмову, відразу зрозумів: крига скресла, зараз почує щось на кшталт остаточного вироку. Спокій кирпатого хорунжого не обманював: Хмара здебільшого лишався спокійним.

Хоч у надто критичних ситуаціях Коломієць його не бачив за короткий час знайомства.

– Закуриш?

– Не відмовлюсь.

Максим пригостився щедро порізаним самосадним тютюном, до якого вже встиг звикнути. Затягнувся, пускаючи дим убік.

– Для цього кликав?

– А хоч би й на перекур.

– Але ж не на перекур, пане хорунжий.

– То є правда, – кивнув Хмара й відразу перейшов до справи, запитавши руба: – Ти з нами тепер чи як?

– Ніби лишився, – сказавши так, Коломієць тут же виправився: – Тобто, ви самі лишили мене в загоні. Значить, довіряєте.

– Спробував би втекти – не вийшло б.

– І це я чудово знаю, Хмаро.

– Тому й не пробував?

– Не хотів.

Їхні погляди зустрілися. Максим не витримав першим, відвів очі, зробив нову затяжку.

– Чого не схотів? З нами бути вирішив? – тиснув Хмара.

– Слухай, а може так: я сам по собі. Не з вами, не з ними – ні з ким.

– Ніби мудрий. А такий дурний, прости Господи.

– Чого це?

– Війна. Навіть як сильно захочеш сам по собі триматися, нічого в тебе не вийде. З кимось однак мусиш бути. Здоровий сильний чоловік, умієш стріляти, даєш собі раду. До німаків зібрався?