Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 34

– Ти, Хмаро, сам у це віриш?

– Не вірю, – легко погодився хорунжий. – Тоді, виходить, до совіцьких. Вони тобі наче свої… Чи вже ні?

Коломієць здогадувався, якої відповіді чекає Хмара. Та мовив після короткої паузи:

– Там багато хороших речей. Правильних, як я вважаю.

– Де?

– На тому боці, – Максим кивнув через плече. – Ви тут говорите різне про радянську владу. Але вона, Хмаро, в основі своїй непогана. Тутешні люди просто мало при ній пожили.

– Доста пожили! – відрубав хорунжий. – За поляків більше. Та два роки з товаришами так само під горло стали, як двадцять із панами. Через те, друже Максиме, у нас по селах та містах німців попервах квітами й хлібом-сіллю зустрічали. Думали: нарешті воля. А Гітлєр, між іншим, обіцяв її всім, кого тримали в неволі комуністи. Так само, як Сталін клявся народи від рабства звільнити та життє на райське перетворити. Слова, чоловіче, усі говорять однаково хороші, красиві й правильні. По ділах суди. А Сталін наробив не менше горя, ніж Гітлєр. І ти, друже Максиме, се мав би на власній шкурі відчути.

– До чого ці розмови? – наїжачився Коломієць. – Знову вербовка?

– Сам же казав – сидів у тюрмі, бо совіцького міліціянта вбив.

– Я застрелив його, бо він не відповідав своєму званню. Через його наклепи загинули достойні люди.

– Значить, особиста помста. Ти стати суддею й катом вирішив. За це понести заслужену кару згодився. Потому вийти й жити так, як жив далі. Я правильно тебе розумію?

– Десь так.

– А скажи мені, будь ласка, друже Максиме, – той міліціянт, тобою покараний, він хіба один такий? Може, на інших просто не знайшлося таких, як ти, сміливців із револьвером?

Шукаючи правильну відповідь, Коломієць докурив цигарку. Розтерши залишки пучками пальців, струсив їх на траву собі під ноги. Для чогось обсмикнув поли гімнастерки.

– Таких багато, визнаю. Було і є. Прикриваються партійними квитками й посадами. За правильними гаслами ховають гниле нутро. Але, пане хорунжий, товариш Сталін про кожного з них не знає. Керівник великої країни не може й не мусить втручатися в справи та наводити порядок десь у Миргороді чи іншому маленькому містечку. До речі, – Максим пожвавився, – навряд чи товариш Сталін знає про те, як поводять себе з цивільним населенням окремі радянські партизанські загони! Люди, особливо по селах, жили за радянської влади, чекають на її повернення, а так втрачається лояльність тих, на кого…

– Ні!

Перебивши його різким викриком, Хмара поправив пасмо волосся, заразом витираючи крапельки поту, що раптом дрібно й рясно вкрили лоба.

Потім повторив, уже спокійніше:

– Ні. Не окремі загони. Грабують, тероризують, убивають людей по селах червоні партизани масово. Легше знайти тих, хто тихенько відсиджується в лісах чи веде, як належить, збройну боротьбу з німецькими військами. Наші відділи мають повну інформацію про погроми й безчинства, скоєні совіцькими партизанами не лише тут, біля Здолбунова. Вони мають таке завдання, друже Максиме. Є протоколи допитів захоплених у полон бійців та навіть командирів. Ними в нашій службі безпеки займалися. Довго не пручаються, скоро все розказують.

– Брешуть. Бояться за своє життя.

– Ти ж і впертий, Коломієць! Хіба в катівнях НКВС ні в чому не винуваті люди себе не обмовляли? Чи не підписували фальшиві папери, де признавалися, як створили антисовіцькі організації чи брали в них особисту участь? А таке буває, знаю. У нашій СБ такі ж самі костоломи сидять. Візьмуть на станок чи припалять у пахвині – в усьому зізнаєшся. Але не про те зараз мова. Хоча б тому, що нині війна. А ваше енкаведе живих людей катрупить десятки років, незалежно від того, воюємо чи мир. Та як собі хоч. Можеш жодному моєму слову не вірити. Лише повторю: совіцькі партизанські загони отримують завдання схиляти місцеве українське населення на свій бік. Тих, хто не ведеться, залякують. Привід – зв’язок із бандерівськими, як у них кажуть, бандами. Але через насильство знаходять те, від чого тікають, – навіть ті селяни, котрі були лояльні, від совітів сахаються. Значить, чекають української влади. Села, друже Максиме, є наша основна підтримка. Ось чому НКВС робить усе, аби селян масовим терором у тилу застрашити. І опори, і допомоги нас позбавити. Досі віриш, що ваш Сталін про таке не знає?

Коломієць вирішив відмовчатися. Хмара вів далі, потроху заводячись:

– Без відома Сталіна в Москві чи Гітлєра в Берліні – нічого в державах, котрі вони загарбали, не відбувається. Комар не чхне без того, аби за годину про це вождеві не доповіли. У письмовому вигляді. То принцип диктатури є, друже Максиме. Довго не буду пояснювати, бо не про те хотів поговорити. Але раз уже ми при цьому… Скажи, хіба ваш Сталін міг не знати, що той міліціянт, застрелений тобою, – насправді ворог, котрий радянську дійсність ганьбить та комуністичні ідеали перекручує? Не треба, я тобі сам скажу: ні, не міг. Сталін чудово все знає та розуміє. Навіть заохочує подібні дії. Бо в них, у беззаконні, безкарності, що породжують тотальний страх, і є вся суть влади, яку він утримує та поширює. Гітлєр нічим не ліпший.

– Чому ж війна?

– Міряються, хто сильніший. Двоє тиранів світ ділять. Раніше домовлятися на словах могли. Потім уже ні. Ми ж, не лише українці, а й інші поневолені народи, маємо скористатися шансом. Та бити обох, кожну сторону ослаблюючи, виснажуючи. Чужого нам не треба, повернути б своє. Ось чому на повстанчу армію зараз як Сталін, так і Гітлєр зважає. Ми, друже Максиме, є сильні.

– Настільки сильні, що ховаєтеся в лісах, – не витримав Коломієць.

– Але ж вони в ліси не лізуть! – вигукнув Хмара. – Хіба досі не помітив? Німаки сюди носів не потикають! Бояться. Тож червоні партизани для нас небезпечніші. Бо ж кругом, наче сарана, лізуть. Та й методи, бач, які. Нічого, ще трохи – і з нашим, українським військовим та політичним керівництвом усі сторони почнуть домовлятися. Навзаєм маємо в плані вимагати надати владу українцям на своїй землі. Готові далі мирно жити з усіма, хто наші права на власну державу поважатиме. Така ось, як кажуть, доктрина. На тому з політикою все, друже Максиме. Згоден? Чи, може, напишеш скаргу своєму Сталіну, повідаєш щиро про безчинства партизанів? Обіцяю – по своїх каналах, через підпільну мережу, твоя писанина до адресата дійде. Наведе порядок залізною рукою, нє?

Коломієць укотре промовчав, подумки картаючи себе – адже легко програє суперечку, здає позиції лісовому командирові, бо хорунжий вголос говорив те, про що сам Максим, опинившись у таборі та маючи на роздуми значно більше часу, іноді розмірковував. Нехай гнав від себе непотрібні й небезпечні думки – вони ж усе одно незабаром поверталися знову. Проте визнати зараз правоту Хмари означає повну й безумовну капітуляцію.

Ніби однаково не маєш виходу.

Та все ж самолюбство грає, будь воно неладне…

– Добре, – кахикнувши, мовив Хмара. – Я тебе ні до чого не агітую. Розмова сама, бач, так пішла. А діло в мене до тебе ось яке. Про тебе, Максиме Коломієць, негайно повідомлено в районний відділ СБ ОУН. Я мав розуміти, що з тобою робити. Адже досі не ясно, хто ти – свій чи чужий. Військовополонений чи особа, котрій голову сталінською комуністичною пропагандою заморочили. Відповідно до того є розпорядження прийняти остаточне рішення. Уранці надійшов грипс, це наказ, я мушу його виконувати. Відділ, яким я керую, повинен активізувати дії, виявляючи та по можливості винищуючи совіцькі диверсійні та терористичні групи. Сам розумієш, непевна людина серед нас у такий час просто не потрібна.

– То приймай. Ти ж командир.

– Мене цікавить твоя думка, друже Максиме. З нами ти чи проти нас. Перебуваючи на нашому боці, ти не можеш повернутися до червоних партизанів. Якщо ти хочеш далі захищати Сталіна, тобі не вільно лишатися серед нас. Пустити тебе на всі чотири боки я так само права не маю. До речі, – Хмара легенько посміхнувся, – я намагався кілька днів тому так учинити. Сам бачив, що з того вийшло.

– Нічого не вийшло.