Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 48

Щойно сіли в салон та зачинили двері, Ванда, навіть не кивнувши за звичкою мовчазному шоферові Колі, визвірилася на майора:

– У чому справа? Це порушення конспірації, cholera jasna, ви не могли заїхати сюди випадково! Одна перевірка…

– Цить! – грубо зупинив її Єрмолов, і, хоча нічого більше не додав, усе одно в такій манері він раніше з Вандою не говорив. – Сиди тихо й слухай, Вандо. Ти забула, що міст треба підірвати сьогодні? Учора в призначений час тебе в місті не було. Тебе взагалі ніде не було. Я повинен ризикувати з оцим у машині?

Перехилившись усім корпусом через переднє сидіння, Єрмолов дотягнувся до пакунка, який Ванда аж тепер помітила біля себе. Не звернула уваги відразу, бо та річ, накрита шматком брезенту, лежала на протилежному боці від неї, ближче до правих задніх дверцят. Смикнувши накривку, майор показав Ванді елегантну німецьку дорожню валізу.

– Усе тут.

– Що? – вирвалося в неї, хоч мала б здогадатися сама – і здогад прийшов, питання випередило його на кілька секунд.

– Начинка. Вибухівка, – вицідив Єрмолов, закриваючи валізу знову. – Її, як ми планували, треба скинути на міст. Ти кілька днів тому називала прізвище машиніста, готового це зробити. Казимир Сліпак. Наші товариші перевірили – такий справді є. У рейс іде сьогодні, по обіді. Вантаж – продовольство для Східного фронту, – майор знову всівся рівно, далі говорив, не повертаючись. – Харчі можна пропустити. Важливіше паралізувати рух на залізниці на невизначений час. Якщо ешелон захочуть перестріти націоналістичні банди – нам же краще.

– Чому?

– За нашими даними, вже є наказ почати проти них велику операцію. Атакують поїзд – прискорять процес. Відтягнуть на себе сили, які німці могли спрямувати не лише на їхні банди, а й на наші загони. Заодно дісталося б вашій армії. А так бандерівці вигребуть за всіх. Це вигідно обом нашим сторонам.

– Але ж вони так само можуть пропустити ешелон.

– Можуть. У такому разі на них повісять зірваний міст, – пояснив Єрмолов. – Уже дещо зроблено, щоб прив’язати диверсію до агентів місцевого націоналістичного підпілля, котрі діють на залізничній станції. І, Вандо, я взагалі не дуже розумію, чому ти про таке запитуєш. Домовленість була, операція готувалася, дати німцям зайвий привід ударити по лісових бандах вигідно й вашим, і нашим! Ви не готові?

Ванда прикрила очі, стисла пальцями скроні.

Справді, учора польське підпілля мало отримати вибухівку від групи Єрмолова та передати її на залізницю, тому самому завербованому машиністові. Йому обіцяні гроші, і краще, якщо сам ешелон, який він веде, ніхто не чіпатиме. Це зніме з нього підозри.

Проте вчорашні події…

Сholera!

– Що таке?

З реакції Єрмолова зрозуміла – вимовила це вголос.

– Треба все зупиняти, – сказала Ванда тихо.

– Що таке? – тепер у питанні змішалися подив із погрозою.

– Або переносити, – швидко виправилася вона, розуміючи, як її слова прозвучали. – Учора вночі на станції… – відмахнулася, не маючи зайвого часу на пояснення. – Словом, там зараз посилені заходи безпеки. У рази посилені, товаришу майоре. Наша людина чи навіть ваша не пронесе ось це, – рука лягла на поверхню валізи, – просто так. Неодмінно перевірятимуть. Крім того…

– Ну?

Зустрівшись із колючим поглядом Єрмолова, вона замовкла, ковтнувши все, що хотіла пояснити про виниклу проблему довкола групи месників Мрувки. Для російського офіцера то була б, на її думку, не лише додаткова, а й зайва на цей момент інформація.

– Нічого, то я про своє. Досить уже сказаного. Кілька днів нічого не вирішать.

– Замовкни.

Єрмолов не викрикнув, мовив це неголосно, якось буденно. Але від цього наказ прозвучав більш жорстко, категорично, не передбачаючи жодних заперечень та обговорень. Лише виконання, причому негайне.

– Нема кількох днів, – відрубав майор. – Нема завтра. Усе треба робити тільки за погодженим планом і тільки тепер. Мені байдуже, що сталося на залізниці вчора вночі. Так навіть на краще.

– На краще?

– Не чекатимуть двох акцій підряд. Німці вже посилили безпеку й переконані – усі, хто щось там готував, будуть вичікувати. Ось на чому ми з тобою проскочимо.

– Зі мною?

– З тобою, Вандо. Якщо є ризик для ваших чи наших людей, валізу понесеш ти. Там, усередині, пекельна начинка й гроші.

У Ванди відібрало мову. Зрозумівши це по-своєму, Єрмолов вів далі:

– Скажеш машиністові – хай спершу їх забере, щоб не пустити за вітром гонорар. Сліпак міг би й безкоштовно, як патріот, але то вже інша розмова. Завести механізм просто. Дитина впорається, баба – тим більше.

– Чия баба? – промовила Ванда одними губами, котрі враз висохли.

– Ну, не баба – жінка, дівчина, не чіпляйся до слів, – Єрмолов не ховав роздратування. – Будильник, звичайний, з бляхи. Простенький. Знаєш, як накручувати? Виставиш на… – майор зиркнув на свій годинник, – ну, йому видніше, на який час поставити стрілку та завести. Він же паровоз веде, хай мізкує. Значить, накрутив, заховав валізку. Коли домчали до середини мосту – скинув. Усе.

– Не все, – Ванда поступово опанувала себе. – Не все. Я мушу отримати це завдання від свого керівництва. Ці мої дії не схвалені районним інспектором Кліковським, і поки я не зв’яжуся з ним…

– Мене не цікавить твій Кліковський! – гаркнув Єрмолов, тут же стишив голос, повторив: – Ситуація, Вандо, критична. Твоє начальство буде поставлене до відома. Кліковський знає про заплановану операцію?

– Я доповідала. Але зараз… сьогодні… Є інше розпорядження…

Ванда розуміла – опиратися російському майорові нема смислу. Та все одно намагалася триматися з останніх сил, не здатися отак, відразу.

– Ти виконуєш моє розпорядження, – відрізав Єрмолов. – Відмова прирівнюється до зради.

– Чому зради?

– Хіба не знаєш, як називають невиконання наказу старшого у воєнний час? Ми, Вандо, забагато говоримо про це, – він зітхнув, підбив остаточний підсумок: – До залізниці тебе не довеземо. Вийдеш трохи раніше, підеш пішки. Тебе знають, на тобі форма, пропустять без перевірки. Іншого плану ані в мене, ані в тебе зараз нема. Найкращий – той, який приймається на ходу. Для певності я страхуватиму тебе сам, буду неподалік. Ще питання?

Ванда спершу мовчки похитала головою. Потім мовчки кивнула.

Вона здалася.

Валіза тягнула руку донизу.

Спершу, коли Ванда вийшла з машини й підхопила її, ноша видалася досить легкою. Ще здивувалася, спіймавши себе на думці: за весь час, що працює в підпіллі, жодного разу не доводилося тримати міну з годинниковим механізмом. Узагалі не уявляла собі, як може виглядати така «пекельна машинка», думала – невеличкий пакунок великої руйнівної сили. Тепер, стискаючи ручку валізи, зрозуміла: маленьким зарядом тут не відбудешся. На мосту має добряче рвонути, і, згадавши, як він виглядає, уявила – це ж скільки там, усередині, повинно бути вибухівки, щоб пошкодити міст, фактично розламати навпіл.

Раптом усередині похололо, ноги зрадницькі підкосилися. Якщо зарядили так потужно, не дай Бог їй розтиснути руку, не втримати вантаж. Відразу ж валіза немов налилася свинцем, хоч навряд чи її вміст так миттєво обважнів. Насправді ефект підсилила несподівано багата уява. До того ж Ванда обережно ставилася навіть до звичайних бойових гранат, намагаючись без потреби не брати їх до рук. Колись на вишколі мусила кинути кілька, тренуючись, і мала той самий ефект: легеньке на перший погляд і дотик «яєчко» перед самим кидком тягнуло руку донизу.

Що вже казати про начинену вибухівкою валізу.

Ванда спробувала переключитися. Вийшло ще гірше: згадала – ось-ось має бути на місці, у комендатурі, там її скоро почне за звичкою шукати прикрий капітан Хольман, і треба просто зараз придумати пояснення, чому саме її нема, де була, чим займалася, а також правдоподібну легенду на той випадок, якщо її з багажем зупинить перший-ліпший патруль на станції. У цьому сумнівів не було, навпаки – станеться диво, якщо вдасться проскочити. Могла спрацювати відчайдушна ставка Єрмолова на несподіваний, ніким не підготований наперед план.