Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 49

Здається, у росіян, наскільки Ванда знала їхні звичаї, досить популярним і прийнятним є діяти методом на арапа.

Ніби так це звучить.

Ванда для чогось повторила фразу вголос, пошепки, самими губами. Доречна вона тут чи ні, вирішила не розбиратися. Просто спливло, принагідно.

Треба зосередитися. Ванда розправила плечі, стисла ручку валізи міцніше, ноги перестали недоречно тремтіти. Вона рухалася чим далі, тим більш упевнено.

Попервах їй здавалося – усі довкола проводжають її підозрілими поглядами. І кожен перехожий, особливо німецький військовий, неодмінно думає: що ж там у неї у валізці, ану, зупинимо й запитаємо. Та скоро непотрібні страхи здиміли, бо іншим до Ванди не було жодного діла. Зрештою, міськими вулицями простували заклопотані власними справами й перейняті власними тривогами чоловіки та жінки з мішками, сумками, фанерними валізками, портфелями й саморобними, пошитими з мішковини чи брезенту, наплічними торбинками.

Щойно відкинула це, з’явилося інше: валіза справді виявилася не налитою свинцем, та все ж заважкою для неї. Зупинившись, аби перевести подих та витерти зовсім не дочасно спітнілий лоб, Ванда обсмикнула жакет, переклала ношу в ліву руку, тоді поправила одяг із правого боку. Заразом непомітно торкнувшись місця під жакетом, де припасувала «вальтер», хоча могла носити зброю вільно, у кобурі, як це робили інші. Проте нині зранку, виходячи з дому, чомусь вирішила не лишати її на видноті. Саме захований під форменим, військового крою жакетом, пістолет сьогодні надавав їй більшої впевненості.

Лівою тримати валізу Ванда змогла не так довго, тож знову поміняла руки з максимальною обережністю. Скориставшись нагодою, крадькома глянула через плече. Василь Єрмолов, він же Оскар Крюгер, рухався за нею на протилежному боці вулиці, по хіднику, тримаючи значну дистанцію – але, відзначила вона, не настільки велику, щоб у критичний момент не встигнути прийти на допомогу. Куди поділася машина з водієм, Ванда не знала, та, орієнтуючись у місті, прикинула: мабуть, їде за кілька кварталів чи взагалі паралельною вулицею, бо в цій частині, як не крути, однаково потрапляєш до залізниці й привокзального майдану.

Краще б обійшлося без критичних моментів, подумала Ванда, завертаючи за ріг. Більшу частину шляху подолано, вокзал уже поруч.

Просто назустріч їй, з-за рогу, вирулила чорна блискуча автівка.

Ванда впізнала її.

Серце стиснула крига.

Не важливо, як і чому ця машина перестріла її тут і тепер. Ванда відразу зрозуміла для себе: ось він, той випадок, яких майже нема шансу уникнути. Тим більше, коли молишся всім святим заступникам, аби їх не трапилося.

Скреготнули гальма.

– Фройляйн Вандо!

З пасажирського місця, крекчучи, як їй здалося, на всю вулицю, вилазив Франц Хольман власною персоною. Грубою й незграбною, проте напрочуд верткою, коли бачив її.

– Що ви тут робите? Ви ж повинні бути в канцелярії, бо в нас сьогодні як ніколи багато важливої роботи!

Хольман рушив через дорогу, на ходу простягаючи в бік Ванди відразу обидві руки.

Ступивши крок назад, зобразивши усмішку та машинально переклавши валізу з руки в руку, вона знову витерла рясний піт, ковзнувши поглядом позад себе. Єрмолов, поза сумнівом, уже побачив, що відбувається, і зараз призупинився, напевне виробляючи на ходу наступний, не менш зухвалий та неочікуваний крок, що мав би хоч якось врятувати ситуацію.

Ванда ж усвідомила як ніколи гостро: поява інтенданта поруч та його втручання виглядатиме в очах Хольмана значно підозріліше, ніж якщо вона сама спробує зіграти з ним тут і тепер. Можливість вислизнути лишалася, хай і примарна.

– Даруйте, пане капітане, виникла несподівана проблема. Особистого характеру, суто родинного, – вона намагалася, аби усмішка виглядала щирою. – Учора, ви знаєте, мусила брати дозвіл і терміново їхати до родини. Розумію, не час і не місце, аби взагалі зважати на подібне. Проте якщо в мене є трохи більше можливостей турбуватися про своїх, я це робитиму.

– Родинні справи – то святе для німців! – Хольман багатозначно підніс товстого пальця догори. – Знаєте, я сам ще навесні хотів таки викликати до себе родину, Юту з двійнятами. Я ж показував вам фото своїх дівчат?

– Так, дуже гарні. З ямочками на щічках, – кивнула Ванда.

Тут не збрехала. Доньки в капітана справді виглядали досить мило, в однакових сукенках, із пишними бантами на голівках та однаковими маленькими пластмасовими пупсами, затиснутими в рученятах.

– Але обстановка на фронті остаточно переконала мене цього не робити. Хай армія вермахту успішно пішла в контрнаступ на Сході, та ви ж без мене знаєте, скільки тут партизанів. Небезпечно для порядної німецької фрау з двома дітьми, ці бандити в разі чого не пожаліють. Тому особисто надіслав їм чергову посилку. Особисто! – Хольман знову підніс указівного пальця, помахав у повітрі, потім тицьнув кудись убік. – Знаєте, усе, буквально все доводиться контролювати. Навіть працівників, підлеглих. Ось ви, фройляйн Вандо, не бачили нашого російського друга, пана Юркевича?

– Учора, – видушила вона з себе.

– Я теж, – ствердно кивнув Хольман. – Та потім його починають шукати, турбуючи мене й відволікаючи від важливих справ! Я чув, що для таких, як Юркевич, властиво, я б сказав, – природно запивати. У росіян такий національний характер, саме тому на них ніколи ні в чому не варто покладатися. Треба було б послати когось до нього на квартиру, аби перевірили, підняли на ноги, змусили прийти до тями й доставили мені для догани.

– Думаєте, він удома?

– Де йому ще бути! Фройляйн Вандо, дуже добре, що ми отак зустрілися. Охоче підвезу вас до комендатури, нам треба обговорити низку важливих справ.

Ванда знову поміняла руку.

Аж тепер Хольман звернув увагу на валізу.

– О, з речами? Кудись зібралися, фройляйн? На станцію… Я чогось не знаю?

Капітан хитро прищурився, і в голові Ванди вже не дзвеніло – калатало на сполох.

Вона зробила ще крок назад.

– Так, кажу ж, особиста справа. Треба… ну… ви ж відправляли посилку, – за цю соломинку треба було схопитися. – Ось я теж, дещо зібрала. Отримала листа, приватного… Довго розповідати, та воно вам і не треба…

– Чому ж ви займаєтеся цим сама? Хіба не простіше попросити, скажімо, гера Венцеля? З його можливостями… Так надійніше, фройляйн.

– Особисте, – повторила Ванда. – Не хочеться відволікати від важливих справ зайняту людину. Тим більше ви ж знаєте, пане капітане, що вже другу добу робиться в місті.

– Мені б не знати, – погодився Хольман. – Ви праві, нема чого турбувати Ерика, – він іноді міг у приватній розмові дозволити собі таку фамільярність до гестапівця поза очі. – Давайте валізу, я охоче вам допоможу. Зі мною не менш надійно, фройляйн Вандо.

Капітан простягнув руку, намагаючись узяти валізу.

Ванда зробила третій, останній крок, упершись спиною в стіну – далі відступати вже просто не було куди.

– Дякую. Чому я мала б турбувати вас… Дозвольте, я сама…

– Не відмовляйте в маленькому задоволенні.

Настирна рука вже забирала в неї валізу.

На них почали звертати увагу.

Єрмолов наближався. Здається, він перший відкинув усілякі сумніви стосовно того, що має статися.

– Не чіпайте. Гер Хольман… Заберіть руку…

– Та що за…

Ванда, утративши рештки обережності, відштовхнула його.

– Я прошу вас, дайте мені спокій.

Тепер звичний хтивий прищур різко змінився. Ванду свердлив поглядом ворог, жорстокий та невблаганний.

– Що ви несете на залізничну станцію, пані Мостовська? – запитав Хольман голосно, поклавши руку на кобуру. – Я вимагаю відповідати!

– Там мої особисті речі.

– Поставте валізу на землю. Відкрийте її. Покажіть особисті речі.

– Це непристойно, я…

– ВІДКРИЙ ВАЛІЗУ, ПОЛЬСЬКА СУКО!

Пальці Франца Хольмана розстебнули кобуру.

Його водій уже виходив із машини – спішив на допомогу шефові.

Ванда розстебнула жакет, швидко, ґудзик за ґудзиком. Хай під ним була блузка, усе одно такий жест магічно діє на чоловіків. Хольман не виняток, і вона виграла в нього кілька потрібних дорогоцінних секунд.