Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 50

Ще стискаючи прокляту ношу лівою рукою, правою Ванда висмикнула з-за пояса пістолет.

Відчула полегшення – хай там як, але нарешті зробить те, чого так давно хотіла: випустить одну за одною кілька куль у тушу Dziki, стріляючи зблизька, майже впритул.

Хольман, не зводячи з неї здивованих очей, осів на землю.

Ванда поставила валізу поруч, тепер вона заважала.

Повернулася до Єрмолова – той уже теж вихопив зброю й наближався широкими стрибками, кваплячись виручати.

Між її пострілами та довгою автоматною чергою, здавалося, пройшла вічність. Насправді ж різниця – у кілька секунд.

Автоматник, у цивільному, з картузом на світловолосій голові, насунутим майже на очі, виринув нізвідки, точніше з-за рогу навпроти. Поруч з’явився інший, з револьвером, пальнув кілька разів по солдатах, котрі квапилися на місце сутички й готувалися стріляти на ходу. Тим часом перший стрілець, ще далі вискочивши з укриття, махом розрядив магазин свого автомата в німецького офіцера – саме в нього палив, побачивши Василя Єрмолова.

Попри стрімкий вир непередбачених подій, Ванда, відступаючи до найближчого рогу, зрозуміла без додаткових пояснень: це напевне шаленці з нескореної групи Мрувки. Ті самі, про яких її попередили трохи більше години тому. Вони мстяться німцям за свого командира й інших товаришів, не особливо перебираючи.

У німців, особливо офіцерів, має горіти під ногами земля.

Вони бачили, як Ванда застрелила Хольмана.

Єрмолов, озброєний чоловік у німецькій формі, намагався вбити її чи затримати.

Цьому треба було зашкодити.

З боку картина виглядала саме так.

Далі вже нічого не думаючи, Ванда вирішила поспішити під захист тих, хто так невдало спробував її рятувати. Уже ступила кілька кроків уперед, зійшовши з хідника. Та з протилежного боку вулиці вже бігли, почавши стріляти на ходу, німецькі солдати – біля залізниці завжди посилені патрулі, а після вчорашніх подій особливо. Чи месники не знали про те, чи вирішили не зважати – зараз не мало значення.

Миттю перегрупувавшись, обоє прийняли бій.

Автоматник, спритно помінявши спустошений магазин на повний, стрімко добіг до машини Хольмана, під колесами якої лежав не знати коли вбитий водій – так і не встиг вступити в бій. Вона стала для нього укриттям: примостившись поруч, він почав бити короткими чергами, зупиняючи погоню. Солдати розсіялися й посунули вперед, а тим часом другий боєць, із наганом, побачивши, що Ванда вагається, бігти до них чи ні, махнув озброєною рукою – тікай, прикриваємо.

У якому боці порятунок, вона не знала. Розвернувшись, далі стискаючи «вальтер», вона, пригинаючись із надією врятуватися від свинцевих бджіл, кинулася далі від поля бою, метнувшись за найближчий ріг. Перехожі з криком розбігалися, і не від неї – просто кожен так само прагнув уникнути випадкової кулі. Біжучи на паралельну вулицю, Ванда розуміла – станція не за спиною, а попереду, і насправді їй нічого не лишається, як бігти в самісіньке лігво. Адже, самі того не бажаючи, несподівані рятівники, прикриваючи відхід, відрізали їй шлях до відступу.

Знайомий «хорьх» виринув навперейми, ніби викликаний силою її думки. Як Коля з машиною опинився тут, як вирахував, що Ванда побіжить саме сюди – не мало значення. Пригальмувавши, водій відчинив задні дверцята, і вона пірнула всередину майже на ходу, відразу скотилася на підлогу, зіщулилася, встигнувши при цьому ще й зачинитися.

«Хорьх» рвонув уперед, куди саме – зі свого місця не бачила. Готуючись до найгіршого, усе одно жила слабкою надією: вулична сутичка на якийсь час перетягне увагу на себе, і, поки все вляжеться, поки з’ясується, що до чого, на їхнє авто особливої уваги не звертатимуть. Тим більше, що Коля мудро збавив швидкість.

За якийсь час скрипнули гальма.

– Сідайте спереду, – промовив Коля російською.

Ванда підкорилася. Швидко вибралася ззаду, пересіла, приводячи в порядок формений одяг співробітниці німецької адміністрації настільки, наскільки це було можливо. Не знаючи, куди примостити пістолет, поклала поруч, аби схопити при першій же потребі. У голові багато чого крутилося, та вичавила з себе лише:

– Тепер куди?

– Не знаю, – мовив Коля, дивлячись перед собою й постукуючи руками по керму.

Лиш зараз Ванда побачила – вони заїхали далеко від центру. Ще трохи – виїдуть за межі міста. Попереду хоч як чекав пост жандармерії, і вона прикинула: перекрити виїзди можуть і повинні, але навряд наказ віддається саме в ці хвилини. Час, щоб вибратися, у них поки був, лише не було при собі перепустки.

Хоча…

Росіяни напевне мали при собі надійні папери, що дозволяли часті в’їзди та виїзди. До того ж «хорьх» мав би примелькатися на постах. Точніше на одному, який диверсанти минали регулярно. Скоріш за все, Коля привіз її саме сюди. Щоправда, поруч із водієм сидів не німецький капітан…

Ванда глибоко вдихнула, з шумом видихнула повітря.

– Ми куди?

– Тут не лишимося, – почула у відповідь.

– Так що далі? – вона почала нервувати.

– Нічого. Поїдемо вперед, – після короткої паузи росіянин додав: – На арапа. Пронесе – добре. Не пронесе – дам по газах, на прорив.

– Якщо пронесе?

– Буде добре, – Коля вперше за весь час глянув на неї, скривив у посмішці кутик рота. – Наша група поміняла базу. Виберемося – до партизанів ближче. Карта є, у машині. Та я без карти знаю, де в них виставлений секрет. Головне – з траси з’їхати.

– Чиї партизани? – питання прозвучало наївно, та Ванда списала це на виснаженість божевільним ранком.

– Наші, – усмішка скривила інший кутик. – Суворовці, як ми їх звемо. Усе одно рацію треба. Про все це треба доповісти. Готові?

– Мені теж потрібен зв’язок, – стрепенулася Ванда.

– Готові? – повторив росіянин, ніби не почувши її, кивнув сам собі: – Готові. Тримайтеся. Може, пронесе, чорну смугу проїхали.

Сказавши так, диверсант здивував Ванду.

Перехрестився.

Помітила – не вміє, але щирий.

Невеличку процесію Дмитро Зубов спершу почув, а лиш потім побачив.

Якби партизани ходили так лісом увесь час, ворог, на думку Зуба, вирахував би їх швидше, ніж треба. Більше половини його життя пройшло поза законом. Третину від того він сидів у таборах. Але коли гуляв на волі, між відсидками, то дотримувався всіх неписаних правил хижака, довкола якого все і всі – вороги. Тільки одні можуть максимум – підло виказати, вломити його мусорам. А інші – такі ж хижаки, як він сам, тільки мають права й переваги мисливців. Тому Зубов, сам водночас будучи мисливцем і здобиччю, звик триматися сторожко.

Такий спосіб життя передбачав, аби тебе не було видно й чути без нагальної потреби. Своєю чергою, Зуб при нагоді сам міг підкрастися до ворога нечутно.

А командир загону Маневич не бойовий товариш і взагалі йому не товариш. Зубов зрозумів це в момент, коли громадянин начальник ударив його при свідках. Та ще й таких нікчемних, як постійно п’яний комісар Пахомов.

Не те, щоб Зуба ніколи не били міліцейські опери чи табірні вертухаї. Часто це навмисне відбувалося на людях. Але побитий злодій, навіть якщо потім його не відправляють на кілька діб у БУР, лишався в очах таких, як сам, героєм, не інакше. До того ж у тюрмі чи на зоні наглядач та в’язень на законних підставах були в різному становищі: зек не має права мати при собі зброю, напад на працівника НКВС автоматично й суттєво додавав зухвальцеві термін.

Ніхто з кримінальників жодного разу, принаймні на Зубовій пам’яті, не оскаржив факту такої нерівності бодай теоретично, на рівні порожнього базару.

Але ж тут, на волі, Дмитро Зубов не бачив великої різниці між собою та Маневичем. Обоє мали право носити зброю, обидва перебували в рівних умовах, серед лісу у ворожому тилу. Де нормальні люди, за Зубовим розумінням, повинні діяти заодно, триматися разом, а всі суперечки вирішувати як завгодно, але тільки не так, як це дозволяє собі командир.