Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 56

Переслідувати німців не мало смислу. У сутичці повстанці так само втратили багато людей, хоч після підрахунку співвідношення до ворожих утрат становило десь один до трьох. Крім того, лишилися поранені й ті, кого вдалося захопити в полон. Усього нарахували одинадцять німців, серед них жодного офіцера, лиш один унтер. Їх загнали в стайню, обладнану під тюрму ще з часів, коли в селі діяла кущова поліція, і виставили охорону. Що з ними робити, вирішать завтра.

Найменше втратила група Клена. З мотоциклістами довелося пововтузитися, ті шалено огризалися, але недовго: їх таки перебили всіх, зі свого боку маючи одного вбитого й двох поранених.

І, звісно, Хмара.

Куля заділа хорунжому голову й черкнула досить глибоко. Кров довго не вдавалося зупинити. Крім того, зловив свинець у ліве плече. Не великий знавець медицини, Коломієць, узявши на себе клопіт особисто перев’язати пораненого командира, дійшов висновку: перебита ключиця, не інакше. Рукою Хмара ворушити не міг, і йому прилаштували пов’язку, зафіксувавши так міцно, як тільки було можливо.

Штаб тимчасово обладнали в будівлі сільської контори, де засідав становий. Він, Клен і Качур, командир загону сільської оборони, зібралися там на нараду, щойно почало сутеніти. Поранений Гармаш знайшов собі місце в хаті вдови Савчучки, до якої, раптом помітив Максим, його новий товариш нерівно дихав. А Ксеня теж квоктала біля нього, не знаючи, куди й примостити, аби було вигідніше.

Сам же Коломієць відчув з боку вдови напружене, навіть погано приховане вороже ставлення. Жінка нічого не казала, принципово не говорячи до нього, але Максим без того розумів: дметься за відпущену на волю полячку. Недавня розмова з Хмарою багато чого прояснила йому загалом. Та все одно Коломієць не міг зрозуміти, що саме окремо взята вдова з Гніздян мала особистого до окремо взятої польської підпільниці. Вони ж раніше напевне ніколи не знали одна одну…

Відмахнувшись від думок, що були зайвими й недоречними, Максим із наближенням сутінків вирішив підтягнутися ближче до штабної будівлі. Усупереч припущенням, на нього після бою ніхто з уцілілих повстанців не звертав особливої уваги. Хіба кілька вояків потиснули руку чи поплескали по плечу, та не більше. Звісно, Коломієць і не розраховував, що носитимуть на руках чи бодай при всіх подякують. Але й байдужість, ставлення до його першого, справді першого бойового виходу як до чогось буденного, не те що ображала, але якоюсь мірою бентежила.

Його не послали на варту. Тут можна зрозуміти: вартові заходили далеко в ліс, пантруючи обидва боки села, до яких вели накатані ґрунтові дороги. Тутешні чоловіки знали ліси добре й могли орієнтуватися в них хоч удень, хоч уночі. Їхні шанси заблукати чи збитися з правильного шляху видавалися мінімальними, тоді як Коломієць лиш поволі набував не лише партизанського досвіду, а й практики лісової війни. Отже, користь від нього зараз у лісах – така сама, як від людини, що вчиться плавати, поряд із досвідченими плавцями. Заважатиме, тягнутиме на дно, покластися на такого у відкритій воді неможливо.

Нехай.

За останні тижні Максим пережив багато. Кардинально змінив погляд на більшість речей, які донедавна виглядали очевидними, зрозумілими й не придатними для дискусій. Тож готовий був приймати й освоювати нові для себе реалії безумовно.

Він примостився у дворі на лавці, прилаштувавши автомат між ніг, зіперся спиною на побілену вапном стіну й заплющив очі. Там, у штабі, приймуть усі потрібні рішення без нього. Хоча… Коломієць уже знав усе про ті рішення. Чекатимуть приходу підмоги, бо десь забарився відділ невідомого йому Остапа. Судячи з усього, їм треба пережити в селі лиш цю ніч та, можливо, наступний ранок.

Там уже діятиме, як скажуть…

…Потім не зміг собі сказати чітко, справді заснув, сидячи отак, чи просто викинув усі думки з голови, щоб відключитися й перевести подих. Несподіваний шум у дворі змусив стрепенутися. Розплющивши очі, Максим тут же стиснув автомат, пружно підвівся, готуючись до будь-яких несподіванок.

Теплі літні сутінки накрили село ще не повністю. І він упізнав жінку, яку, грубо штовхаючи в спину, вели поперед себе Карпо й Лавро – їх відрядили вартувати до західної околиці, туди, звідки можна було чекати повернення німецьких карателів. Полонена не опиралася, лиш уголос вимагала ламаною українською, аби її не хапали руками, бо піде сама.

Ванда Мостовська.

Без жакета, розтріпана, біла блуза вилізла зі спідниці.

Коломієць ступив кілька кроків назустріч, рухаючись навперейми.

Карпо, не реагуючи на жіночі протести, з новою силою штовхнув Ванду в спину.

Могла впасти лицем на землю – Максим нагодився вчасно, підхопив.

– Ти тут знову? Як?

Ванда теж упізнала його.

– Poczekaj! – вигукнула вона, різко розвернувшись до своїх конвоїрів. – Я хочу сказати йому! У мене є, що сказати! – і тут же, не чекаючи відповіді, знову заговорила до Максима: – Вони мене заб’ють! Тепер заб’ють! Скажи їм, скажи, я щось знаю! Скажу, як залишать живою!

– Що ти знаєш?

Коломієць міцно стиснув полонену за плечі, і його зовсім не цікавило, як і чому полячка опинилася тут і тепер. Останні дні та навіть тижні, які, здається, розтягнулися в один великий та нескінченний день, дали зрозуміти: на війні можливі найнеймовірніші збіги та зміни обстановки, яких або зовсім не очікуєш, або чекаєш найменше.

– Пусти, Східняче! – звелів Лавро. – Голову тобі ляшка морочить!

– Нє! – вигукнула Ванда. – Тобі повірять, хлопако, тебе послухають!

Коломієць видихнув.

– Ану, тихо! Раптом їй таки є, що сказати, хлопці?

– Нам би сказала давно! – не поступався Карпо, ступивши ближче й схопивши полонену за плече. – Хмара з нею вирішить!

– Та ви ж їй не вірите! Жодному слову!

– Чому ти віриш?

– Вона ще нічого не говорить! Вона впізнала мене і тепер продає мені своє життя! – Максим уголос мовив те, про що подумав. – Не розумієте хіба?

– Чому тобі?

– Тихо!

Усі разом обернулися на голос Хмари. Поранений командир стояв на ґанку, удивляючись у сутінки. За його спиною маячили Клен із Качуром.

Часу на роздуми та переговори в Максима не лишилося.

– Друже хорунжий, це та ляшка! Ванда!

Розрахунок вийшов точний.

Хмара, як і передбачав Коломієць, не почне просто зараз пояснювати присутнім, підлеглим йому воякам, хто така Ванда й чому він мусить про неї щось знати. Натомість, ступивши вперед, командир швидко запитав:

– Чого вона хоче?

– Жити. Має повідомлення. Торгується.

– Чому з тобою?

– Довіряє.

– Ясно, – тепер Хмара дивився на Ванду. – Говори. Житимеш.

Ванда легким рухом вивільнилася з рук Коломійця, зовсім жіночим, не доречним в таку мить жестом обсмикнула блузку. Ще й провела рукою по боках, згладжуючи зморшки.

– Партизани. Radzieckie. Загін… – вона клацнула пальцями, старанно вимовляючи: – Ман-є-вичш… Я була там. У них хтось убив командира. Чула, як збираються сюди, у це село.

Повстанці перезирнулися, потім усі погляди схрестилися на Хмарі.

– Чому саме сюди? – спитав він.

– Чула назву. Вона… вона мені знайома.

– І ти спішила сюди, аби попередити?

– Ні, – чесно відповіла Ванда. – Я… То довго… Збилася з дороги, блукала. Наскочила на ваших…

– Так, – Хмара забрав з лоба непокірне пасмо. – Коли збиралися?

– Не знаю. Може, уже виступили. Не вбивайте.

Хмара потер підборіддя.

– Побачимо. Ведіте її, хлопці, до німаків, туди, у стайню…

Коломієць рішуче виступив уперед.

– Е, ти що! Куди її до німців! Вона ж баба!

Схоже, Хмара щиро про це не думав. Ворог для нього не мав визначеної статі. Поки командир визначався, Максим знову спробував перехопити ініціативу:

– Хоч у погріб до Савчучки, удови! Та вже не випустить! І Гармаш поруч, стерегтиме!

Можливо, у Хмари була інакша думка.

Навіть напевне була.

Та в цю хвилину, знаючи про реальну небезпеку, він розумів – це важливіше, ніж доля полоненої полячки.