Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 57

– Проведіте, хлопці, – кинув Карпові з Лавром. – Хай справді так, з нею потім. Нікуди не дінеться. Від совітів утекла, хоч ніби була з ними. Значить, сама сидітиме мишею. Потому з нею.

Тепер Ванда покорилася, без гармидеру дозволила вивести себе з двору.

Хмара глянув на Максима. Озирнувся на інших. Кинув через плече Коломійцеві:

– Тут будь, Східняче.

І першим повернувся до штабної хати.

У голові часом паморочилося.

Зачепило сильно. І хоч життю не загрожувала жодна з отриманих нині ран, Павло Бережний, хорунжий УПА на псевдо Хмара, зараз не відчував себе здатним до бою тією мірою, якою належить командирові. Заплющивши очі, він зібрав те, що лишилося, у невидимий кулак, розплющив їх, кинув погляд на чоловіків за столом навпроти, котрі чекали від нього рішень на розпоряджень.

– Кілько нас є? – запитав глухо.

– Разом із раненими – двадцять двоє, друже Хмаро.

– Ти, друже Клен, мене так само раненим рахуєш?

Той промовчав. Не сказав нічого й Качур, хоч хорунжий уже знав: головні втрати поніс його відділ, а не місцева самооборона, якою той керував.

– Я втримаю зброю, – промовив він. – Скільки ще таких?

– Кожного запитати треба, – ухилився Клен від прямої відповіді. – Та міркую так, що готові всі.

– Ми не втримаємо Гніздяни, друже Хмаро, – нарешті наважився Качур. – Ти ж знаєш, німаки можуть розвернутися й утекти. Совіти так не роблять, вони людей не шкодують. Їх більше, та навіть якби не більше… Словом, просто так їх не наженеш. Хіба сила на силу. Ми не встоїмо.

– У нас нема сили?

– Кожний один сильний, друже Хмаро, – вів далі Качур. – Та зараз москалі нас задушать. Їх навала. Кусатися можемо хіба, як комарі. Не втримаємо село, людей дурно покладемо.

– Маєш рішення, друже Качур?

– Маю, – він підвівся, немов доповідав військовий план. – Так, як мали чинити, коли чекали німців, треба робити тепер. Вивести людей у ліс, поставити невелику залогу й чекати, поки наспіє наша підмога. Потім разом ударимо, і вони побіжать, друже Хмаро. Село повернемо собі.

– А до того часу віддамо ворогу? – спокійно, зовсім буденно поцікавився хорунжий і враз угатив кулаком по столу: – Коли совіцька партизанка наскочить? За годину? Уночі? Під ранок? Я вірю тій ляшці, вона рятує своє життя й напевне не бреше. Та не знає, направду не знає, коли вони планують свій напад! Може, поки ми тут радимося й чубимося, вони вже на околиці чи беруть Гніздяни в кільце? А може – нагодяться саме тоді, коли ми станемо виводити відси людей! Навіть якщо не так і ми зможемо відійти, зберігши себе, однаково всіх із села так скоро не забрати! Тут лишаться люди, наші люди, котрих ми, повстанча армія, не зможемо захистити! І дивитимемось із засідки, як совіти хати грабують і палять, старих та хворих мучать і вбивають чи відстрілюють дітей – заради забави! Вони ж таке коять, друже Качур, і ти дуже добре то знаєш!

– Ми й без того не захистимо всіх, – уже тихіше, але все одно вперто правив своєї Качур.

Хмара мовчав.

Качур глянув на Клена, чекаючи від нього підтримки чи просто бодай якоїсь реакції. Той відвернувся, мовив, дивлячись у стіну навпроти себе:

– Так недобре й не так зле. Вирішуй, друже Хмаро.

– А я вже вирішив, хіба ні? – перепитав командир. – Усі, хто може тримати зброю, має її тримати. Ми нікуди звідси не підемо, навіть якщо всі ляжемо під кулями. Живими нас тут узяти не повинні.

– Мови нема, – уставив Клен.

– Друже Качур, збирай своїх хлопців. Хай так само йдуть від хати до хати. Люди най заховаються на цю ніч. Далі побачимо, хто перший прийде.

– Тобто? Ти про що зараз, друже Хмаро?

– Совіцькі партизани чи відділ Остапа. Кого скорше дождемося – того й зустрінемо.

Вони прийшли під ранок.

Рушили двома взводами. Комісар тимчасово прийняв командування загоном. Як сам сказав, до особливого розпорядження з Москви, зі штабу. Ніхто не заперечував, бо Пахомов справді виявився після загиблого Маневича старшим. Тим більше, що думати партизани не звикли. А якби й захотіли, часу на те їм не лишили, оголосивши початок операції – зачистки села Гніздяни від ворожих бандерівських елементів.

Керувати комісар призначив Циганова. Інший взводний, Шепелєв, не заперечував. Нікому не хотілося зайвої відповідальності, і тепер у разі чого звітуватиме хтось інший. Циганову ж сподобалося хоч на якийсь час відчути себе начальством. Він, як устиг зрозуміти свого командира Дмитро Зубов, узагалі був не задоволений майже всім та всіма в загоні. Підпивши, постійно перемивав у колі особливо наближених кісточки всім. Не такими для колишнього майстра слюсарного цеху з Ярославля були командир, комісар та командири рот.

Циганов претендував у перспективі зайняти місце ротного, а там вийти в заступники командира. Причому дуже хотів, щоб перспектива наблизилася швидше. Через те сам рвався на операцію в Гніздянах, сподіваючись повернутися з неї переможцем. А Пахомов після того, ураховуючи обставини, котрі передували цій операції, підвищить Циганова й наблизить до себе. Усе ж таки взводний не лише важливий свідок його, Пахомова, остаточного падіння. Він, як не крути, спільник убивства командира партизанського загону, скоєного до того ж бійцем його взводу.

Зубов прочитував таких, як Пахомов і Циганов, легко, швидко й просто, мов знайому з дитинства книжку. Хоча насправді книжок не тримав у руках з інтернату для безпритульних, куди потрапив після смерті батьків від голоду в Поволжі. Там вихованців чогось намагалися вчити, але Зубову краще давалася інша, вулична наука, і він не тікав з інтернату лише через гарантоване харчування й дах над головою. Потім, коли його разом з іншими урочисто випустили в люди, аби надалі опановував робітничу професію, у заводський цех нога Зубова не ступала жодного разу. Він шліфував інші професії, набував іншого досвіду, і саме обраний ним життєвий шлях допоміг вивчити людську натуру аж до тельбухів.

Тому на Циганова міг покластися, мов на свого. Бажання зробити ноги зникло, принаймні поки що. Зуба, як і Князя з Савкою, цілком улаштовували умовна дисципліна, формальне дотримання якихось правил, за якими мусить жити військова частина, і повна свобода дій під виглядом проведення бойових операцій.

Зубов уже не сприймав їх інакше, ніж добре знайомий йому розбійницький напад. Хіба що тут, у німецькому тилу, за подібне не пошлють назад на зону й тим більше не розстріляють. Навпаки, подякують при всіх. Ще й, гляди, нагородять.

Медальку дадуть, ги-ги-ги.

З такими думками він разом із Князем, Савкою та іншими бійцями радянського партизанського загону «Суворов» із першими кволими сонячними променями, не надто криючись, заходив у село.

Підступили вони раніше. Та зазвичай подібні акції краще проводити тоді, коли навіть найбільш витривалих остаточно долає сон. Під ранок спиться глибше й міцніше, тож вирвані з сонного комфорту люди губляться, не розуміють, що й чому відбувається. А коли так, їх можна брати голими руками.

Уночі не сиділи, вичікуючи моменту. Циганов, порадившись із Шепелєвим, домовився оточити село й заходити відразу з усіх боків, стискаючи кільце. Та з’ясувалося – у них на таке не вистачить сил, бо, якби всім загоном навалити, тоді справді вдалося б накинути удавку. Тому Циганов, як старший, схвалив новий план: зайти двома взводами з різних боків і, звіривши годинники, почати рівно о четвертій тридцять. Рухатися від хати до хати, виганяючи звідти людей та женучи всіх гуртом до центру, на сільський майдан. Усі вони бандерівські посіпаки, значить, не буде помилкою, якщо когось надто непокірного й вередливого розстріляють на місці.

Звалять одного, двох, трьох чи хай навіть десяток – решта все одно втратить сили для опору, аби не повторити такої сумної долі.

Село спало. Про це доповіла розвідка, яку висилали вночі, по темному, і Циганов зробив висновок: якщо там і є якісь озброєні бандити, самі розслабилися від власної безкарності, понапивалися самогону й сплять зі своїми бабами по затишних хатах. Може, є десь якась варта, але вона не могла становити для двох взводів серйозної небезпеки.