Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 58

Партизани не чекали нічого лихого.

На підході, щойно вигулькнула з ранкової зелені дерев перша хата, охайна, наче на зло війні, Циганов короткою командою звелів своїм бійцям розгорнути стрій. Тепер партизани сунули, розтягнувшись ланцюгом й наїжачившись узятою напереваги зброєю. Зубову, який опинився поряд зі взводним, це все чомусь нагадало один великий густий гребінець, яким треба вичесати з запущеної голови вошей та гнид.

Він пересмикнув затвор, готуючи автомат до бою.

Ліворуч, клацнувши, дослав патрон у патронник карабіна Князь. Савка рухався ще трохи далі, ступаючи широко й пестячи свій ППШ, як турботливий тато – вередливе та улюблене немовля.

Порівнявшись із хатою, Циганов кивнув, відправляючи в той двір першого ж бійця, котрий трапився йому на очі. Партизан опустив гвинтівку, ударом ноги не розчахнув – збив хвіртку, вивалив її з пройми в невисокому, як тут водиться, паркані. Назустріч із гавкотом вилетів хазяйський пес, і тепер уже не треба критися – перший постріл був у собаку. Хоча захлеснувся гавкіт лише з другої спроби. Заскавчавши, тварина стихла.

Партизан уже перетинав двір, скочив на ґанок, замолотив прикладом у двері:

– Підйом, вашу мать, недобитки!

Більше нічого не встиг сказати – ударив одиночний постріл, і нападник відскочив геть, мов ошпарений. Пальнув у відповідь, не цілячись, на звук. Наступний постріл його наздогнав.

Поки Циганов, а разом із ним інші, намагався зрозуміти, що пішло не так і як їм тепер діяти, ззаду вдарила кулеметна черга.

Коротка. Влучна.

Ще одна.

Зубов не міг повірити, що Савка повільно осідає на землю в нього на очах.

Наступної миті всі, кого не зачепив кулеметник, розсипалися в різні боки.

А ще за мить постріли розірвали ранок і, здавалося, звуки поглинули село.

Біля Гармаша розірвалася граната, і він більше не ворушився.

Щойно він дав першу чергу й партизани кинулися врозтіч, Коломієць подумав – усе, відступатимуть, бо наштовхнулися на опір. Звісно, не так відразу, але щось підказувало: серйозний бій ніхто не прийматиме. Максимові не дуже вірилося, що загін, який легко прийняв та розчинив у собі таких, як Зуб і компанія, готовий воювати. Добре знаючи характер кримінальників, колишній міліціонер розумів – треба мати дуже великий кураж, аби свідомо лізти під кулеметну чергу. Там, де справді вимагають вступати в бій, особам, подібним до Зубова, робити нема чого.

Недарма ж вони збиралися дезертирувати, щойно приземлилися серед Чорного лісу. Таким записатися в поліцію, мати можливість творити різне свинство безкарно – і все, мети досягнуто, смисл у житті знайдено.

Утім, розрахунки виявилися хибними, і Коломієць визнав помилку: червоні партизани зав’язалися в шалений, запеклий і, як він сам дуже скоро переконався, досить короткий бій.

До останнього Максим не знав, чи зможе стріляти, чи вийде переступити невидимий бар’єр, який усе ще стримував від війни з тими, кого донедавна вважав своїми. Та коли почався наступ, уже достатньо розвиднілося, щоб Коломієць навіть зі свого місця, із засідки, де сиділи він, Гармаш із кулеметом та Карпо, розгледів та впізнав Дмитра Зубова. Відразу дивним, незбагненним чином усе стало на свої місця, і Максим уже остаточно перестав бачити своїх там, де пригрілися Зуб та подібна до нього братія.

Прицілився.

Зубов вийшов з сектору обстрілу, замість нього намалювався Савелій Болотов, він же Савка.

З чистою совістю Коломієць натиснув спуск.

А далі вже не думав – стріляв у все, що рухалося на лінії вогню, намагаючись бити короткими чергами й по можливості берегти набої. Не знав, чи всі кулі знаходять мішені. Викинув із голови все, окрім думки: поки він та інші можуть захищатися, вони житимуть і не даватимуть ворогам грабувати та вбивати мирних людей, котрі завинили перед червоними партизанами лише в тому, що з ними воювати легше, простіше та навіть корисніше для власних кишень і речових мішків.

Максим уже встиг наслухатися від нових товаришів чимало історій про партизанські подвиги. Коли б сам не бачив – не повірив би.

Проте сили від самого початку виявилися нерівними, і, оговтавшись, партизани пішли в наступ.

Близьку, як ніколи, смерть Коломієць побачив раніше, щойно звідкілясь збоку вилетіла граната. Її кидали невлучно, розірвалася за спинами в повстанців, у садку. Тим не менше, Карпо відкотився й поміняв позицію, розуміючи – жбурнули не спереду, а збоку, значить, обходять. Максим хотів сіпнути за лікоть Гармаша, аби той так само перебрався на інше місце. І отут прилетіла наступна граната, цього разу рвонувши поряд із кулеметником. Розбиратися, неживий він чи лише контузія, у Максима не лишалося часу. Відразу з обох сторін замиготіли ворожі постаті, і він, скочивши на рівні, зайцем побіг углиб села, рухаючись за Карпом. Той мчав швидше, подолав огорожу й зник між дерев. Відстрілюючись на ходу, Коломієць побіг за ним.

Перетнувши кілька дворів, він вилетів на сільську вулицю, навіть не припускаючи, що можна заховатися в котрійсь із хат по дорозі. Навперейми де не взявся партизан, і Максим дав довгу чергу, напевне влучивши з невеликої відстані – чоловік зламався навпіл. Але тепер Коломієць спорожнив свій диск, запасний залишив біля кулемета, бо поклав поруч, готуючись до оборони. Трохи подумавши, вирішив усе ж не кидати ні на що поки не придатну зброю й завбачливо збіг із відкритої місцевості, пробираючись далі городами.

Під супровід пострілів Максим дістався сільського центру. Щойно вибіг на невеличкий майдан, угледів поруч зі штабним будинком невеликий гурт повстанців. Качур уже махав йому рукою, Клен удвох з Лавром заносили на ґанок обважніле тіло Хмари, ще двоє чи троє займали кругову оборону.

Ураз потягнуло димом.

Коломієць повернувся. Клубилося звідусіль, застилаючи ранкове сонце – у різних кінцях палали підпалені хати. Партизани, змушені долати опір та зазнавши втрат, зганяли злість на всьому, що потрапляло на очі.

– Східняче! – гукнув Качур.

Видовище пожежі чарувало. Та Максим змусив себе відвести від нього очі, побігти на поклик побратима й разом із ним заскочити в будинок, зачинивши за собою двері. Аж тепер він глянув на Хмару, який лежав на підлозі, весь у крові, запитав коротко, ні до кого не звертаючись:

– Що?

Клен похитав головою.

– Не буде діла. У груди. Навіть якщо зупинити кров уже… Не буде…

Брязнуло під кулями віконне скло.

Чоловіки, не змовляючись, кинулися до стін. Їхній командир так і лишився лежати, непритомний, скривавлений, розкинувши руки й заплющивши очі. Вираз обличчя при тому зберігався блаженний, ніби людина нарешті змогла прилягти поспати після безкінечних, здавалося, годин важкої, ще й до того ж не завжди вдячної праці. Омріяному відпочинку не заважало клацання куль над головою.

Ззовні будинок густо поливали свинцем.

– Ей, ви, там! Здавайтеся!

У відповідь огризнувся автомат Клена. Не знаючи, що йому робити зі своїм, порожнім, Максим відкинув його в куток. Пригнувшись, порачкував до Хмари. Підтягнув до себе за ремінь його зброю – автомат занесли разом із командиром, поклали поруч. На мить Коломієць затримався, аби торкнутися хорунжого.

Глянув на обличчя.

Тепер очі Хмари були широко розплющені – і неживі, зовсім неживі. Але тіло, здається, ще з останніх сил опиралося.

– Здавайтеся, бандити! Легше буде! – линуло з вулиці.

– Ішов би ти до сраки! – пробурчав у відповідь собі під ніс Клен, зовсім не розраховуючи, що ті, кому слід, почують. – Хлопці, у кого ще є чим стріляти?

– Небагато, – відповів Лавро, як виявилося – за всіх.

– Так не сипте, куди попало! – гаркнув він. – Глядіть, живими не даватися.

Ще якусь годину тому Максим таки не був до цього готовий. Зараз же сприйняв попередження, як належне. Кивнув мовчки, зосереджено, навіть діловито, немов домовляючись із самим собою.

А тоді обережно визирнув у вікно, бо почув, як наближається людський лемент.