Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 12
- Предыдущая
- 12/26
- Следующая
Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш…"Так бубонить вона до себе (от тiльки — корчТ чи кЧрчi? заникає мова, заникає, i не пудрiть нам мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), — волочачи своє непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не має друзiв, жодної душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?" вiдповiдати "Fine", — це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно є, те "файн", i хто його бачив, — на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний генiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi — вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт Iгл" якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася — понесло жiнку, — що має рак грудей, от уже п’ятий рiк ходить на опромiнювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскре-ного темно-золотого волосся, — так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!) позицiю sexy lady, з якої потiк часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помi-чати, — розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадiсно верещить, що обожнює, просто обожнює вiзити до гiнеколога — щоразу кiнчає в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, — може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiдає про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, — весь цей шлак, який вечорами спускається в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiдаємо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим — чужим треба вмiти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудiти ним знадливо — глядь, i проковтнули, i вважається, буцiм повеселила публiку, — тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим — поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi поїзда, котрий мчить її по колiї до межової риси того дня, в якому нарештi — осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз неї остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я — югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — "От коли я був у Японiї…," "Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…" — до смiшного нагадує похваляння колишнiх "виїздних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку "TheаWorld" i скiльки обiцяє платити "NewаYorker", — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю "Тойотою" (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав "Мерседес"), i вони їдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж "снепшоти", подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим-то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй "Свободi": Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiєю дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеєм!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), — i тодi вона розумiє, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власної присутностi в свiтi, — це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуєшся невiдвзаємнений нi своєю мовою, нi країною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, — i вже не дивується, коли пiсля того вечора Алекс перестає їй дзвонити — правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
- Предыдущая
- 12/26
- Следующая
