Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 13
- Предыдущая
- 13/26
- Следующая
Чхати йому було на її вiршi — як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям — родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! — божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в по-передньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поко-лiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося — бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi-ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Києвi, "Червона калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку! — готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем. Українець — i переможець: чудасiя, їй-бо, в снi б не приснилося, — чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи її семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шiсть рокiв ще "сталiнських", всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" — другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, — чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона — кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю — зазнiм-кувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн її першого в життi, та нi, єдиного в життi дому, — потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? — ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане — все’дно що з одного табору корєша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров’янити, вихаркати — як? — друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приїхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевої "склянки", пiдступився провiнцiал зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам свої роботи покажу, i кава в мене є," — а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, — а з чого взяв, нiби ми художники (були — писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? — "А — бороди у вас," — отуди к бiсу, на облiк їх там тодi брали в тiй норi за ношенiє борiд, чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою — визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?… А до майстернi — бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною бачили…" Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва — це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нiби-то, подейкували, щирий друг радянського народу, то — who cares?) Ту оповiдку, котра вмить учинила його — рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими — звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! — поки iншi спивались, вiшались, чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), — вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зi сну, — все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на гвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах! — i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоїку, зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в неї очима, i її нагло пойняло — стисла зуби, аби не дзиготали, — напливом чудного, не еротичного навiть, нi! — якогось iншого, до млостi тривожного збудження — мов перед операцiєю або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була — уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускає з засидженого мiсця: справжнє — нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи її позад себе, сiм шкiр, дев’ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! — добро, приймаю, очi в очi! — "До вечора?" — "До вечора", — "Поїдемо тодi на каву?" — все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад — у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня — прибутний, пiдземний гул розбудженої пам’ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! — вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п’ять рокiв тому, — спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п’ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями — а на тому боцi, трохи далi, був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс — iз татом за руку — щось документальне, про мавпочок)? — А вiн i зараз там є, вiдказували їй з вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою — туди: "Поїхали до парку?" — "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам’янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моїх снах! — i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, — таж це ним свiтяться мої кращi, найбiльш мої вiршi, — отже, також звiдси?), — "Тут десь був тодi березовий мiсток" — "Вiн i зараз є — ходiмо, покажу", — тiльки вiн один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи своє, пролапувався крiзь її стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось вона! — стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, "Дивись, — хитнув головою, — який дзен", — i раптом боляче стис її за плечi: "Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi — слабо?" — "Що саме?" — "Слабо сказати — я люблю тебе i твiй дзен? Слабо — бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу", — отодi-то й було спитати: а я — для тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж — у кожен iз своїх пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись услiд за нею ("Остання моя любов", — хвалився приятелям: їй переказували, — а з неї випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
- Предыдущая
- 13/26
- Следующая