Выбери любимый жанр

Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 21


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

21

— Ти тут усе знаєш. Веди назад.

Ніхто не знає, що зрозумів Джентльмен і чи почула тварина людину взагалі. Він просто потягнув носом-ґудзиком повітря, дзявкнув і подріботів на паралельну вулицю. Там безпомильно завернув у перший двір, і потім Юрко не фіксував маршруту. Лишень тримався за бульдогом, який вів його хай і кружним шляхом, але — впевнено.

Повернулися назад доволі швидко, іншою дорогою. На всьому шляху наздогнати їх спробував лише один волоцюга, що ладнав якісь свої справи в довколишньому бур’яні. На таких Юрко не зважав ніколи. Пробрався за Джентльменом крізь діру в старому паркані. Далі почав скрадатися обережно, перейшовши на ходу індіанських розвідників: ступав із п’яти на носок, із п’яти — на носок, і так далі, далі, далі вперед.

І все ж пес перший відчув чужого. Уже не стримував себе. Бач, нарешті дійшло, для чого його взяли з собою і яких дій чекають. Загавкав загрозливо, не ховаючись, і Юрко знову відчепив повідок.

Притиснувши вуха до голови, Джентльмен довів, що він лише з вигляду такий незграбний. Насправді ж уміє рухатися швидко, наче куля. Оббіг будинок, з шаленим гавкотом рвонувся всередину крізь дверну пройму.

За мить звідти долинув крик:

— Забери собаку! Геть, кажу!

Юрко не рухався. Вкляк навпроти вікна з вибитою шибою, через яке сам тікав не так давно.

Той, хто прийшов по його гроші, дерся на підвіконня, відмахуючись ногою й поки що не помічаючи противника. Коли ж підняв голову і глянув перед собою, зустрівшись повним переляку поглядом, завмер на підвіконні.

А тоді незграбно звалився вниз назовні, зробивши свій вибір. Краще здатися людині, аніж собаці.

Зсередини над краєм підвіконня майнула голова бульдога — це Джентльмен підстрибував, намагаючись клацнути втікача зубами за зад, а чи й самому вистрибнути тим самим шляхом. Тим часом Чорна Рука звівся на ноги. Він тяжко дихав, але поволі опановував себе.

— Забирай.

До Юркових ніг полетіли щойно залишені ним гроші. Але він навіть не поворухнувся, ніби не збирався підіймати свій скарб.

— Дай пройти.

Юрко далі мовчав, свердлячи того, хто називав себе Чорною Рукою, нищівним і презирливим поглядом. Адже знав його таємницю, ще вчора розкусив. Нічого, окрім огиди, до нього не відчував. Хоч і читав, що ворогів варто поважати, проте не хотів.

— Собаками цькуєш? — видихнув той. — Домовимось, Турянице.

— Не домовимось, чарівний князю.

— А доведеться.

Чорна Рука не чекав побачити тут ще когось. Здригнувся, озирнувся на голос.

З-за рогу будинку виступив Назар Шпиг.

1 Юрко, думаючи, що звик уже до його трюків, усе одно не міг пояснити собі: як це відставний поліцейський так швидко перевтілився з волоцюги на самого себе.

Розділ дев’ятнадцятий

Тут звучать викриття й звинувачення

— Як тебе звати? — спитав Шпиг.

— Голіцин, — відповів замість нього Юрко, додавши після короткої паузи: — Лев.

— Не тебе питали! — той, хто підписувався Чорного Рукою, наставив на Юрка палець, наче дуло револьвера.

У двір нарешті вбіг бульдог, але не гавкав, побачивши, що втікача спіймали.

— Забери собаку, — повторив Левко.

— Не зачепить, стій спокійно, — заспокоїв Юрко.

— Я його вже бачив тут. Коли зустрів тебе з ним тоді в парку, але нічого не запідозрив.

— Тю! — вирвалося в Юрка. — А що б ти запідозрив? Я ж був тут того ж дня, коли ти мене сюди викликав своїми погрозами. Хочеш виглядати всесвітнім злом, рухати світом, мов шаховими фігурами. Так ти собі все уявляв?

— Не твоє діло, що і як я собі уявляю!

— А ось і моє! — Юрко мимоволі стиснув кулаки, зиркнувши при цьому в бік Шпига, але той не квапився переривати їхню розмову. — Насправді ти — дрібний капосник. Мені б раніше про все здогадатися, — продовжив Юрко, але я, бач, сам себе перемудрив! Пішов тим самим шляхом, що й ти. Зробив спершу ту саму помилку!

— Яку помилку?

— Стороженко. Чомусь усі вважають його здатним зрадити. А він просто такий, не зовсім компанійський. Якоюсь мірою навіть нещасний. Але товариство звикло вважати: раз хтось не з нами, той неодмінно проти нас. Ти теж не надто товариський,

б’ютифул бой, —

Юрко вклав у що фразу максимум ядучості, на яку був здатен. — Але тому є пояснення. Ти ж у нас нащадок славетного роду. Родовід тебе і виказав.

— Як то?

— А так то! Стороженко довів, що він не зрадник. Тим більше — не Чорна Рука. Не підкидав записки сам собі, аби відвернути підозру. Її показав мені ти. А раніше — підкинув Глібові. Для чого? Тобі ж нічого не загрожувало. Але ти вирішив — з усіх, хто причетний до псування монітора, лише Стороженко може виявитися слабкою лапкою. Погано думаєш про інших, тому й зіграв па випередження. І Стороженкові заткнула рота моторошна, всесильна і всюдисуща Чорна Рука. Якої бояться більше, бо вона довела, що здатна на будь-яку підлоту.

Бульдог тявкнув, ніби погоджуючись із висновками хазяїна. Шпиг і далі мовчав, лиш за звичкою смикнув себе за краєчок вуса. Підбадьорений підтримкою, Юрко завершив викриття:

— У собі я впевнений. Хто міг боятися свідчень Стороженка? Ти і Стьопа Мартишок. Але навіщо Шпалі підкидати записки. Він може не надто розумний і простий, наче двері, зате чесний у своїй простоті і навіть грубості. Він сильний, прекрасний хлопчику.

— Досить мене так називати!

— Не досить! — вигукнув Юрко. — Бо з нас усіх лише в тебе нема впевненості в собі, віри у власні сили! Хоч ти, Голіцин, по маківку наповнений вірою у власну значущість! Ти ж хвалився, що в тобі, окрім дворянської, ще й гетьманська кров тече — гетьмана Безпалого. Але зіпсований козацький рід Безпалих, як і Голіцини, триста років теж служив не Україні, а російському цареві! Безпалі продалися за почесті, землі, шляхетні чини, грамоти, хутори й кріпаків! Тож насправді Безпалі з діда-прадіда — зрадники і паршиві вівці.

— Закрий свою пащеку!

Лев, стиснувши кулаки, ступив до Юрка.

— Е-е, півні! — вирішив нарешті втрутитися Шпиг.

Бульдог загарчав. Саме це змусило Голіцина трохи охолонути.

— Язика прикуси, — мовив уже тихіше.

— Я можу мовчати. Але це нічого не змінить. Твій прапрадід отримав за вірну службу російській короні поганеньке помістя під Києвом. Не як нагороду за службу, це так його втішили. Він образився, тому й дзвонив про свої досягнення всюди, де міг. Не так справжні чесноти, як вигадані. Потім і Безпалі, і частина Голіциних почали служити вірою і правдою царським наступникам — більшовикам. Нарешті, вже в наші часи, твій батько робив усе можливе й неможливе, щоб отримати державну посаду в Києві. Мій тато начуваний про це... Проте посада ця нічого доброго йому не принесла. Мабуть, Безпалим за зраду трьохсотлітньої давнини справді щось пороблено, як каже моя бабуся. Нас усіх ти зневажаєш, тому й стежиш за всіма потай. Вишукуєш чужі грішки. Тішишся, якщо знаходиш гнилішого за тебе. Хоч насправді помилки роблять усі, помилка — ще не злочин. А ось зрада — злочин. Ти — зрадник по крові, боїшся гніву товариства, через те зраджуєш потайки. Так і з’явилася оця Чорна Рука.

Шпиг кахикнув.

— Я надто довго слухаю вас, хлоп’ята. Час іде.

Ти, Івановичу, пречудово знаєш, що мене інше цікавить.

— І все ж я закінчу.

Бачив би хтось зараз Юрка Туряницю збоку.

Зі старшими хлопець майже ніколи не погоджувався, особливо вдома. Але при цьому жодних нечемних вибриків собі не дозволяв. Завжди обережно запитував: «Можна, я скажу?», не забував про «будь ласка» і «дякую». Але тепер наче підмінили хлопця: сказав — відрізав, різко і категорично. І Шпиг, на власний подив, лише мовчки кивнув. А Юрко тим часом не говорив — кидав слова в лице Голіцину, шмагав того словами, наче різками.

— Ти гендлюєш усім, що можна продати. Тягнеш з дому, бо знаєш — нічого воно тепер не варте. Не здивуюся, якщо за кожною твоєю оборудкою стоїть шахрайство. Але ти перейшов межу, Голіцин. Ти залякуєш, погрожуєш, шантажуєш, витрушуєш у такий спосіб останнє. Я гроші довго збирав. І чесно хотів купити в тебе старий годинник, який, підозрюю, ти стибрив удома. Кілька днів тому ти переконався: в мене ці гроші ще лишилися. Тож знову вирішив їх вимагати. Годинник впариш ще комусь. Або — не впариш, він буде приманкою. Отже, кожен наступний покупець - нова жертва Чорної Руки.Бо твоєю жертвою, заздріснику, стає кожен, хто має гроші. Ви, Голіцини, три сотні років цінуєте лише їх.

21
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело