Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 22

— Визнаю. Спалився, — буркнув Лев. — Мене збісила та дівуля в парку, в неділю!

Ляпнув — пошкодував. Юрко прочитав це на розпашілому обличчі супротивника. Та все ж додав останній пазлик до розкиданої мозаїки:

— Дівчину звуть Ліза! Вона знала про твоє походження, і все одно не захотіла гуляти з тобою. Вона обрала мене на зло своїй церберці! Я бачив її вдруге в житті! Але твоє самолюбство це зачепило, ось чому ти знову прислав мені свою чорну мітку! Ти відповіси, Голіцин! Перед усіма! А поки що я сам тобі писок натовчу!

Тут Шпиг рішуче виступив уперед, став між гімназистами.

— Таки справді час відповідати. Але ти, Івановичу, й пальцем мені свідка не зачепиш. Ніхто про нашу розмову не дізнається.

— Усі знатимуть! — уперто правив своє Юрко.

— Ніхто! — гримнув відставний міліціонер. — На карту поставлено долю ні в чому не винної людини! І якщо він, — товстий короткий палець тицьнув у бік Голіцина, — зараз почне варити воду й торгуватися, усі мої зусилля полетять під три чорти!

Розвернувшись до Лева, Шпиг немов забув про існування Юрка і бульдога. Поклав руки Голінну на плечі, уважно подивився в очі. Заговорив неквапом, розважливо, карбуючи кожне слово:

— Слухай мене, Левку. Я можу звати тебе Левком, юначе?

Голіцин мовчки кивнув.

— Ти заплутався, Левку. Ти й сам це зрозумів. Ти нікому не повертатимеш видурених грошей. Тебе ніхто в класі пальцем не зачепить. Але ти більше не будеш гратися в оцю свою Чорну Руку. Це — наша домовленість і моя тобі плата за свідчення.

— Ви про що?

— Я хочу знати, хто зарізав Яшку Зозулю.

— Не знаю я ніяких Зозуль!

— Вірю, що не знаєш. Зозуля з гімназистами справи не мав. Це той чоловік, якого тут убили, коли ти ховався. Що чув, кого бачив — кажи.

— Мене тут не було, коли його вбивали!

Тепер Шпиг глянув на Юрка через плече, підніс угору пальця.

— О! — Шпиг знову націлив пальця на Голіцина, тицьнув у груди. — Тобто, виходить, що ти таки знаєш, коли його вбивали. І ось цього собаку ти тут бачив, бо впізнав. Сам щойно бовкнув. Пес бігав отут саме в той момент, коли сталося вбивство. На собаку вбивця й жертва не зважали. Не до того. А ти, Левку, сидів і чекав свого товариша з відкупом, задля того прийшов сюди раніше. Та замість Юрка Туряниці сюди зайшли двоє чоловіків. Один з них ударив ножем другого. Ти принишк, Левку, боявся поворухнутися. Брехатимеш далі — душу витрясу.

Руки Назара Захаровича взялися за відвороти куртки Голіцина.

Зібрали їх у жмені.

Струснули.

Рикнув бульдог.

— Я нічого не бачив! — заволав Лев. — Не бачив!

— Але чув?

— Чув! Коротку сварку! Один щось вимагав, а той не давав, товк про гроші й документи! Потім — крики, матюки, боротьба! І все! Я почекав трохи і втік! Боявся, щоб пес мене не виказав!

— Що ти чув? Як ті двоє називали один одного?!

— Зозуля!

— Знаю! Хто другий?!

— Сопля! Сопля! Пустіть уже! Більше нічого не знаю!

Шпиг розтиснув руки.

Легенько відштовхнув полоненого.

Витер спітнілого лоба тильним боком долоні. — Ну ось і все — мовив, полегшено зітхнувши.

Спершу Юрко образився на Шпига.

Потім образа меншою не стала, проте перемогла цікавість. Гімназист не збирався йти додому, не дізнавшись, чим уся ця історія нарешті закінчиться. Бо Голіцина він змушений був відпустити. Ще й пообіцяв уголос, при Назарові Захаровичу: таємницю збереже, з голови падлючого князя жодна волосина не впаде. Тож подався за відставним міліціонером кудись углиб Подолу. Пес дріботів поруч, без повідка, намагався не відставати.

Шпиг не гнав від себе почет. Навпаки, сприйняв хлопчика й собаку як належне. Нічого не казав, аж доки дісталися до початку Костянтинівської. Тут він спинився і нарешті порушив мовчанку:

— Йшов би ти додому, Івановичу. Вже, бач, Сіріє. Батьки спохопляться.

— Нічого. Я часто так гуляю. Вони звикли.

— Дмешся на мене?

— Дмуся.

— А що я мав з ним робити? На палю почепити? За карк — і в тюрму?

— Я дав слово його не чіпати. І він тепер ви крутиться.

– Як не цю гидь робитиме, то іншу. Я знаю цю породу, - зітхнув Шпиг. - Рано чи пізно хтось писок йому таки натовче. Як не ти, то інші Не подивляться, що воно з князів.

— Заспокоїли.

— Але найближчим часом воно нікого не чіпатиме. Сидітиме мишею. А мені лишилося Соплю знайти.

— Це прізвище?

— Прізвисько. Аркадій Сипливець він. Знаю його ще з часів міліцейської служби. Вуличний грабіжник, гопник. Постійно носить ніж. Тепер думаю, пістолет так само.

— Голіцин не міг переплутати?

— Прізвисько не рідкісне, — погодився Шпиг. — Знаю ще двох, до кого ці «соплі» причепили Але один у тюрмі, — кивок у бік в'язничних мурів, що бовваніли в сутінках, — а інший у бігах До того ж Аркаша Сопля справді має виходи на тих, хто робить фальшиві документи. За моїми даними, вони із Зозулею були не найкращі друзі та все ж досить добре знайомі. Щось підказує мені, Івановичу: щоденник гімназиста забрав саме він. Через це й сварка в них сталася, через цю реліквію Сопля й зарізав Зозулю. Пронюхав від того про цінність украденого. Зозуля, гадаю, торгувався зі Стрельцовим. Боявся ного, тож вирішив зникнути, зробити нові документи. Вийшов на Соплю, той дізнався, що до чого — і вирішив сам заробити.

— Думаєте — ще не продав?

— Може, — кивнув відставний міліціонер. — Але товар специфічний. На нього є лише один покупець. Він сам шукає реліквію, і двічі не платитиме. Тим більше, вбивцю не шукають — замість Соплі Олеся посадили.

Тим часом осінній вечір упевнено проник до Києва. Стало трохи прохолодніше.

— Тобі вже час додому, — повторив Шпиг. — Далі я вже сам. Десь тут, на Подолі, його лігво. Притягну справжнього вбивцю за шкірку в поліцію. Олеся звільнять.

— Я з вами, — рішуче сказав Юрко. — Я ж вам допоміг, і ви це визнали.

Поруч заворушився Джентльмен, гавкнув, нагадуючи про себе.

— Ми

Шпиг смикнув себе за вус.

— Так то воно так, Івановичу. Але тягти тебе... — пес знову гавкнув, і детектив так само уточнив, — тягти

вас

Станеться з тобою якась чортівня, то твоя матуся мені голову відкрутить. А батько по судах затягає.

— І все одно ми з Джентльменом нікуди не підемо.

Шпиг укотре пошкріб потилицю.

— Тоді гуляйте тут. Я спіймаю Соплю, покличу поліцію, а ви будете глядачами. Домовились?

Не надто подобалася Юркові така пасивна роль, та робити нічого — згодився.

Шпиг розчинився в сутінках, а гімназист із бульдогом лишилися біля щойно відбудованого кінотеатру «Жовтень» — нудитися. Аби чимось зайнятися, Юрко знайшов палицю і почав кидав її в різні боки, а Джентльмен гасав, щоразу знаходячи й приносячи її в зубах. Хлопець приготувався чекати довше, але раптом перед ними наче з повітря виник детектив. Сам, без супроводу, і вигляд у нього був трохи розгублений.

— Утік? — видихнув Юрко, передбачаючи найгірше.

- Розминулися, - роздратовано буркнув Шпиг. — Там, де я хотів знайти Соплю, він три дні ночував, а сьогодні вдень забрався геть. Міняє місця, такі їхні звичаї.

— Знаєте, де він буде тепер?

— Спробували б мені ті гаврики не розказати, — відставний поліцейський потер лівою долонею правий кулак. — Але Сопля буде там десь аж за дві години. Нема чого вам із собакою ще товктися, час убивати. Йдіть уже, кажу.

— А ви?

Шпиг показав рукою вперед.

— А я теж додому. Не тинятися ж Києвом. Пересиджу — й далі на полювання.

— Далеко?

— Михайлівський провулок. Заодно прогуляюся.

— Тоді ми погуляємо з вами. Час для мене, пане Шпиг, зовсім ще не критичний.

Відставний поліцейський хотів щось заперечити. Та, видно, стомився сперечатися.