Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/28
- Следующая
— Гайда. Чаєм пригощу, з бубликами.
Жив Назар Захарович Шпиг трохи нижче від Михайлівської площі, у самій глибині провулку, у невеличкій квартирі на першому поверсі.
Власника будинку витягнув колись із кримінальної халепи, тож плату за житло вносив доволі символічну. Коли звільнився З ПОЛІЦІЇ, ця обставина стала в пригоді. А щедрому хазяїнові відставний поліцейський часом допомагав безкоштовними порадами.
Наблизившись до парадного, детектив поліз по ключ.
З темряви раптом гаркнули:
— Руки! Руки з кишені!
Голос видався Юркові знайомим. Де й коли чув — не пам’ятав, але не так давно, це точно.
Завмер Шпиг. Та, схоже, зовсім не злякався.
— Револьвер у мене в правій. Мені б двері відімкнути. Ключ не стріляє.
— Пащекуєш з начальством, Назаре Захаровичу.
Враз гімназист згадав. Не бачив, який на вигляд поліцейський полковник Медвідько, та голос згадав — говорив саме він.
— Так у гості до мене кортить, що під дверима мерзнете?
— Цс ти, Шпиг, до мене в гості поїдеш. Заодно й згадаєш, де наша управа.
У світло ліхтаря ступив опецькуватий, навіть у цивільному пальті схожий на грушу, чоловік із широким, ледь приплюснутим носом.
— А ви, панове, ніяк не подорослішаєте. Все гарикаєтесь, — озвався ще один голос.
Поруч із Медвідьком став високий, значно молодший за поліцейського чоловік у цивільному. Юрко здогадався, хто перед ним: Стрельцов, керівник приватної охоронної фірми, з вигляду — колишній офіцер.
— Бачу, собаку з того будинку ви таки пригріли?
— Сам живу, як бачите. Веселіше. Це злочин?
— Про справжні злочини давайте поговоримо або у вас у квартирі, або — пройдемо до поліцейського відділення, — сухо промовив Стрельцов, підтягуючи чорні лайкові рукавички. — Або поїхали до мене в офіс, там тихо й спокійно.
— Чим це я зацікавив солідну охоронну контору?
— Не заговорюй зуби! — гаркнув Медвідько. — Вирішуй, де будеш признаватися!
— В чому, пане полковнику?
Аж тепер обоє звернули увагу на Юрка, що принишк і навіть намагався відступити подалі.
— Це що таке? — Медвідько тицьнув на хлопця пальцем.
— Не що, а хто, — спокійно поправив Шпиг. — Учень восьмого класу Першої зразкової гімназії Туряниця Юрій Іванович.
— Що тут робить гімназист у такий час? Живе поруч?
— Ні, — відповів Назар Захарович, жестом підкликав Юрка до себе, той слухняно наблизився. — З дому тікає. Хуліган, вчиться погано, вранці матуся знайшла цигарки. А ще по непристойних сайтах лазить.
А далі Шпиг зробив те, чого Юрко від нього не чекав.
Замахнувся коротко.
Раз — і влупив потиличника.
Не сильно бив, але відчутно. Від удару в Юрка аж кашкет злетів з голови.
Дзявкнув бульдог, реагуючи на зраду.
— Ви чого! — щиро вигукнув Юрко, голос забринів, очі стали вологами. - Ви не маєте права!
— Мені твоя матуся таке право дала! — відкарбував Шпиг, і далі заговорив уже до Медвідька зі Стрельцовим: — Ви ж знаєте, чим я займаюся. Приватний розшук, дрібниці різні. В поліцію з цим батьки йти не хочуть. Ось, добрі люди їм мене порекомендували.
— Чому додому гімназиста не повели? — поцікавився Стрельцов.
— Затяг його до себе для профілактичної розмови. Не на вулиці ж, і не при батьках. Тут справа тонка, панове. Чоловіча, я б сказав.
Шпиг знову замахнувся.
Юрко втягнув голову в плечі. Але удару не було — зупинив різкий окрик Медвідька:
— Досить з нього.
Знизавши плечима, відставний міліціонер опустив руку.
— Так, — подав голос Стрельцов. — Заходимо всі до вас. Гімназист хай зачекає. Відповідаєте на наші запитання, пане Шпиг. Якщо відповіді нас влаштовують, ви й далі займаєтеся своїми справами. Доправляєте втікача батькам особисто в руки. Та якщо розмова нам не сподобається, хлопця туди, куди слід, веде патрульна поліція. А ми з вами їдемо до нас у офіс, на Бульварно-Кудрявську. Приймається?
Шпиг знову знизав плечима.
— Хай так. Нічого не розумію, коли чесно.
— Відчиняй нарешті двері, — грубо наказав Медвідько. — Ми все тобі пояснимо. На пальцях.
Розділ двадцять перший
Тут ображений гімназист знову підслуховує, а потім шукає летюче авто
Першим до квартири зайшов Юрко.
Тобто його заштовхали. Зробив це господар, досить грубо, аж гімназистові здалося, що зараз знову вдарить. Обійшлося, але від того не стало легше. Бо Шпиг і надалі при всіх принижував хлопця, зовсім забувши: якихось п'ятнадцять хвилин тому вважав його помічником і навіть рівним собі товаришем. Міцно стиснувши Юркову руку поверх ліктя, відставний міліціонер поволік його через більшу кімнату, яку, мабуть, називав залою, до меншої, де, крім ліжка, старого комода та лампи на ньому, не було нічого. Бульдог дріботів за ними й гарчав.
— Тут поки що посидь, шаромижнику! — гаркнув Шпиг, підводячи Юрка до краю ліжка й розтискаючи правицю. Потім перевів погляд на Джентльмена. — Ти теж. Стережи його. Як полізе крізь вікно — хапай. Почув?
Пес, побачивши, що хазяїна звільнено, трохи заспокоївся, підбіг до нього, тицьнувся пласким писком у ногу, а потім сів, загородивши гімназиста спиною. Підходьте, мовляв, вороги.
— Закінчу з людьми — тобою займуся, — пообіцяв Шпиг, і, більше не зважаючи на Юрка, розвернувся й пішов до зали, причинивши за собою двері.
Образа переповнювала хлопця, лилася через край. Він розумів — не могло Шпигове ставлення до нього змінитися отак раптово, без жодної причини. Звісно, зараз відставний поліцейський розіграв виставу, щоб виправдати надвечірні сновигання гімназиста й урятувати його від більших неприємностей. Та все ж із показовою грубістю Шпиг переборщив. Юркові не сподобалося, коли чужі люди відважують йому потиличники. Бо свої, тато з мамою, цього вдома ніколи собі не дозволяли. Насварять — то таке, але рук не розпускали ніколи.
І все ж Юрко не стримався. Приклавши пальця до вуст, тихцем, ходою індіанського розвідника, підкрався до дверей. Бульдог ліг на живіт, поплазував за гімназистом. Нашорошивши вуха, Юрко не зміг нічого почути до ладу, затовстими виявилися двері. Закусив губу, глянув круг себе. Побачив бляшаний кухоль на комоді, його закривала лампа. Обережно, щоб під ногами не рипнула дошка, перетнув кімнату і повернувся назад уже з кухлем, приклав до дверей краями, а вухо — до дна.
Тепер чути було краще. Тим більше, що чоловіки за дверима знову перейшли на підвищені тони.
— ...зуби не заговорюй! — гримів голос полковника Медвідька. — Скільки тебе знаю, Назаре Захаровичу, стільки часу ти маєш симпатії до таких злочинців!
— Зараз ви брешете, пане Медвідько! І не червонієте! — вигукнув Шпиг.
— Легше з язиком! Де це я брешу!
— У мене ніколи не було симпатій до душогубів, ґвалтівників, розбійників, крадіїв, шахраїв! Ви забули, скільки я їх ось цими руками переловив у Києві за той час, що ви мене знаєте!
— Припиніть демагогію! — втрутився Стрельцов, що говорив на диво дзвінко. — Ви чудово розумієте предмет нашої розмови! Ви зараз хочете сказати, що солдати, які повернулися з Донбасу, — не злочинці, а цілком безпечні для суспільства особи. А я вам скажу — ми таких навіть до себе па службу не беремо! Психіка в них слабка! Воювати хочуть, як ось цей ваш дорогий Добрянський!
Шпиг прокашлявся.
Юрко голову давав на відсіч — зараз відставний поліцейський смикає себе за кінчик вуса.
— То — політика, пане Стрельцов. Ну її до чортової мами. Мене завжди цікавили суто кримінальні злочинці. Тим не менше, Олесь Добрянський не вбивав Яшку Зозулю. Ви не того заарештували.
— Того самого! — знову ревкнув Медвідько. — Ти дивись, Назаре Захаровичу. Бо справді перевіримо, чи ти випадково біля трупа опинився! Покриваєш убивцю! Спільник!
— Перевіряйте!
— Зараз ви сказали, що Добрянський не вбивав Зозулю, — вступив Стрельцов. — Ляпнули, аби ляпнути, бо симпатизуєте йому, чи маєте конкретну інформацію?
— Я симпатизую всім, кого невинно засуджують, — мовив Шпиг. — І жертвам злочинів. У даному випадку це згадана мною акторка Добрянська та її правнук. За моїм припущенням, Зозулю вбили, щоб пограбувати. Я доклав чимало зусиль, аби вийти на слід справжнього вбивці.
- Предыдущая
- 23/28
- Следующая