Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 27

Сперечатися батьки не стали. Тим більше, що Юрко мав абсолютно здоровий вигляд, мовби й не палав вогнем зовсім недавно. Звісно, мама застерегла: цього разу довго не вештатися, відразу додому. Навіть зібралася з ним іти, але тато відмовив.

— Хіба не розумієш, Раїсо?

— Та що я мушу розуміти, Іване!

— Добре подумай, і все зрозумієш.

Мама подумала — і дозволила синові гуляти сьогодні в парку без її супроводу. Інакше нічим не буде відрізнятися від бонни. Зовні - звісно, буде, але за суттю - аж ніяк.

Ліза, як і минулого разу, прийшла на прогулянку перша. Бонна бовваніла при ній, та, на Юркове і Джентльменове щастя, вирішила й надалі демонструвати презирливе ставлення до всієї компанії. Тож лише сухо кивнула і відійшла поодаль, неспішно прогулюючись вкритою жовтим листом алеєю, стискаючи незмінну парасольку. За якийсь час вона знайшла собі кількох співбесідниць з числа таких самих знудьгованих немолодих дам. Ліза теж не вділила Юркові належної увага, заходившись бігати з бульдогом між дерев, і гімназист лишився у гордій самотності.

Але, як виявилось, не надовго.

Хлопець тинявся парком, копав листя, думав про щось своє — і раптом побачив: просто до нього йдуть троє.

Найперше в очі кинулася літня жінка. Не стара, а саме літня, тримається гідно, запнута в зелену шаль, модну й тепер. Випромінювала шляхетність кожним своїм кроком, кожним жестом, кожним поглядом. Літня пані неначе вийшла з історичного фільму про найкращих людей минулої доби. Вона тримала під руку свого супутника, що годився їй у старші сини, і теж мав солідний вигляд: підкручені вуса, дороге пальто з верблюжої шерсті. Придивившись уважніше, Юрко переконався: справді, буває таке взуття, яке робить коротуна вищим.

А роззуй його — і Назар Захарович Шпиг стане нижчим за свою супутницю на півголови.

Третім був хлопець, зовсім молодий, не худий — жилавий. Йому й не треба було одягати світло-коричневий камуфляж, адже він навіть у джинсах, кросівках і простенькій футболці виглядатиме воїном. Хлопець ступав поруч із літньою пані, щось до неї говорив і сам же сміявся, при цьому не забуваючи сторожко роздивлятися в різні боки.

Та першим прогудів Шпиг:

— О, яка несподівана зустріч! Як почуваєшся, Івановичу?

— Дякую, — чемно відповів Юрко, не зводячи очей з літньої пані. — Бачте, вичухався. Ось, гуляю.

— А ми теж, бач, на променаді, — відставний міліціонер розправив вуса і, не стримавшись, легенько смикнув себе за кінчик. — Прошу познайомитись, юначе: Галина Добрянська. Королева сцени, прима українського театру, чув про неї?

— Чув, — кивнув гімназист, кивнувши актрисі і зловивши боковим зором здивований погляд бонни. Хоч я, якщо чесно, частіше ходжу в кіно.

Мене теж колись в кіно знімали, — усміхнулася актриса. — Ось недавно знову запросили. Щоправда, в документальне. Буду там сама собою — молодшою сестрою невідомого дотепер героя Крут. — На його честь незабаром назвуть одну з київських вулиць.

— Дуже добре, — сказав Юрко, не знаючи, що ще кажуть у таких випадках.

Він мимоволі перевів погляд на воїна в камуфляжі.

— Олесь, — хлопець простяг Юркові руку, коротко й міцно потиснув. — Ти як, спортом цікавишся?

— Не професійно. Так, для загального розвитку.

- Чим?

— Баскетболом.

— Подобається?

— Боротьба більше, — випалив Юрко.

— Усякою буває боротьба, — повчально додав Шпиг. — Маєш тепер гарне знайомство.

Олесь Добрянський підморгнув гімназистові, легенько тицьнув кулаком у плече.

Дивна трійця пішла, а Юрко ще якийсь час стояв, проводжаючи їх поглядом. І раптом почув над вухом:

— Ой, ти що, його знаєш?

— Кого? — хлопець обернувся до Лізи.

— Його! Цього солдата!

— Та ні. Ось, щойно... — вкотре за останній час Юрко говорив чисту правду.

— У мого тата... покійного... загиблого... Словом, є фото. Вони фотографувалися разом, коли цей хлопець прикривав їхній волонтерський автобус. Сам-один затримував сепарів та росіян, коли ті хотіли не пропустити поранених. Тато ще потім дивувався: ніби заговорений хлопчина, ані подряпини. Здається, Олег його звуть...

— Олесь, — поправив Юрко Туряниця.

Назавтра в гімназії все було, як звично.

Голіцин при першій зустрічі швидко відвів погляд, а потім узагалі відвернувся і намагався триматися від Юрка подалі. Тому ж кортіло розказати все, хай потайки, кільком особливо довіреним особам, покликавши їх до вбиральні. Зубко, Моховий, навіть Мартишок — вони охоче почують, чия чорна рука псувала їм та іншим життя. Але щоразу він стримував себе. Прикушував язика, щоб заболіло, аби заспокоїтись.

Дав слово — тримай.

Не витримав.

На великій перерві зробив Голіцину знак, відкликав у кут коридору, до вікна. Той підійшов, і дивно — в очах страху не було. Лише цікавість: чого ж іще від нього треба? Адже він викритий, принижений і ніби вже безпечний...

— Ну? — запитав через губу.

^— Гну, — мовив Юрко спокійно. — Забув одне спитати.

— Скільки коштує твоє мовчання? Хочеш на гачку мене тримати й доїти, поки ми в гімназії?

— Не міряй по собі людей, нащадок зрадників і слуг.

Один-нуль.

Прозвучало трохи пафосно, та Юрко знав, чим Левові можна допекти, жаліти не збирався.

— Чорна Рука. Чому ти так назвався?

— Ну... казочка є. Приходить до неслухняних дітей чорна злодійська рука. Вночі кватирку відчиняє, сама пролазить, і тих, хто не так поводиться, душить.

— Дурня повна. Тебе нею бабуся лякала?

- Швидше тебе, - криво осміхнувся Голіцин. - Вас усіх, хто на Чорну Руку повівся і напудив у штани.

Один-один.

Юрко закусив губу.

- По-моєму, тут не в казочці справа. Чорний Плащ, Чорний Месник, Чорна Борода, Чорний Козак. Всі вони герої. Навіть — супергерої. Месники. Ти себе таким уявив, Голіцин. Але ні на що, окрім переінакшувати бабусині казочки, ти не здатен.

Засунув руки в кишені, посунув Голіцина плечем, пішов у клас.

Два-один.

Коли повертався додому, зустрів на вулиці поряд із гімназією пана Шпига.

Відставний міліціонер цього разу одягся як завжди. Таким Юрко звик його бачити. Стояв, про щось неквапом патякав із охоронцем, а вгледівши гімназиста, попрощався і наблизився до хлопця.

— Здоров, Івановичу. Де тебе чорти носять?

— Сьогодні — ніде, — мовив Юрко, і не стримався: — А з вами що таке, Назаре Захаровичу?

— Зі мною? — він зиркнув собі під ноги, потім на пальто, ніби десь непомітно забруднився. — Ніби нічого.

— Я доки хворів, читав кримінальну хроніку. Поліція затримала відомого в злочинному світі Аркадія С., який зізнався в навмисному вбивстві свого товариша Якова 3. Злочин стався через те, що злочинці не поділили здобич, викрадену коштовність, брошку. Коментував новину підполковник поліції Медвідько.

- А що такого? Ніби все правильно. Ти ж сам знаєш.

- Неправильно! — вигук привернув увагу охоронця, тож Юрко стишив голос, однак обурення все одно переливалося через край: - Яка поліція? Який Медвідько! То ж ваша заслуга, Назаре Захаровичу!

— Твоя теж, — уточнив Шпиг. - Хочеш, аби про тебе написали в новинах?

— Ну... — гімназиста розривали внутрішні протиріччя. — Саме тепер, у зв’язку з цією історією, мабуть, ні. Але ж ви! Про вас ані словом не згадали!

Детектив смикнув себе за вус.

— Ми домовилися. Ти ж сам бачив і чув, як усе це крутилося. Нехай Медвідько тішиться, мені дурної слави не треба. Стрельцов хай собі лікті кусає. Кому треба, той знає. А іншим воно й не цікаво. Зате від мене, тобто, вважай, від нас із тобою, на якийсь час відчепилися. От і добре, бо набридли до чортиків. То ти додому?

- Сьогодні - так. Уроки, собака, гуляти треба.

— Ходімо, проведу до метро.

Чоловік і хлопчик рушили тихою, вкритою жовтим листям київською вулицею. Якийсь час мовчали, думаючи кожен про своє.

— Олесь про тебе питав, — мовив нарешті Шпиг.

— І йому привіт передайте.

— Від нього для тебе теж дещо є.