Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 25

— Не вбивали. Лише придавили трохи. Пощастило тобі, Голото, що забіг саме сюди, — сказав один з обірванців, придивившись до якого, Голота несподівано впізнав у ньому запорожця Кривулю, хоч і розгледіти здоровенного огрядного дядька в засохлому кістяку, припорошеному пилом, було важко.

— Як це ви тут..? — почав Голота, та Кривуля його обірвав.

— Догайдамакувалися. Довго розповідати.

— Слушно, — погодився Голота й оглядівся. На нього з надією дивилися замурзані до чорноти обличчя полонених.

— Ми ще зранку охорону придушили-зв’язали, а тепер думаємо, що робити далі, — гаряче зашепотів, скрививши зморшкувате обличчя з довгими вусами, Кривуля. — Бог тебе нам послав. Ще старий курінний казав, що в тебе в голові є гвіздок. Рятуй нас, Голото. Господом Богом прошу!

Голота витер долонею обличчя, думки стрибали, як навіжені, і треба було їх зібрати докупи. Розплутувати все це потрібно було якомога швидше — один випадковий свідок, і за гайдамаками (а разом із ними й за їхнім спільником, який саме втік із Татарні) бігатиме все воєводство.

— Швидко! — різко сказав ліценціат. — Знімайте одяг із цих підсвинків, перевдягайтеся. Потім підете до старого Шмуля, він отам живе, зразу за рогом, скажете, що від графа Мнішека. Купите коней, їжі. Тоді втікайте, але не на схід — там вас шукатимуть. У гори. Швидко! — Голота зірвав із пояса важкий гаман і кинув його Кривулі.

— До кінця... до самої смерті не забуду тебе... Свічки ставитиму, Голото! — вирячив очі гайдамака, а тоді мотнув головою до товаришів: — Чули?! — та ті чули добре й уже люто рвали одяг зі зв’язаних ціпаків...

... Анчевський із перекривленою мармизою отямився саме тоді, коли Кривуля з людьми зникли за рогом. Голота, у самій сорочці й босий (кунтуша й чоботи віддав запорожцю), не поспішаючи, в’язав возного. Той забелькотів прокляття, та Голота не зважав — закручував руки суддівського дознавача цупким мотузом.

— Рятівник! Дурень! Благодійник безголовий! — гаряче шепотів він сам собі, аж несподівано завмер і подивився на вежу монастирської дзвіниці. Знання, де і що шукати, було таким очевидним, що Голота навіть не повірив, що воно спало йому на думку так пізно.

***

Ліценціат важко хекав від бігу, коли зупинився перед дзвіницею, де його чекали Гусак із графом. Дихаючи немов через порвані міхи, він сів прямо в пилюку. Піт градом стікав по його спині, вилицях, сльозами висів на вусах.

— Що? Ну? Ти чого голий? — здивовано запитав першим Гусак, хоча у Мнішека на язиці було таке ж питання.

— Потім! — хрипів Голота. Він ще раз видихнув і знову витер мокре від поту і крові обличчя.

— А скажи-но, Гусаче, — переривисто захарчав він, — де тут герби донаторів-благодійників монастиря?

— Донаторів? Он біля входу, — показав рукою маляр. Голота, тримаючись за груди, пошкандибав туди, зупинився біля розсипу гербів родин, що колись жертвували на храм. Кілька митей він бігав очима по химерних висічених на камінні знаках, поки не зупинився на одному.

— Ось воно! Малюй, Гусаче, — вказав Голота на парсуну, намальовану на стіні під гербами донаторів.

— Але?!

— Немає часу. Малюй, Гусаче! — тримаючись за бік і кривлячи пику, мокру від поту, прошепотів Голота. — Скоро ціпаків разом із возним знайдуть. І гайдамаків шукатимуть, і мене теж.

Гусак не зрозумів, але, подивившись на обличчя Голоти, відразу почав порпатись у своїй торбі, напханій різним непотребом і інструментом. Дістав аркуш і чорний олівець та, шморгаючи носом, заходився швидко малювати. На цупкому папері вміла рука маляра вимальовувала сонце, що сходило над пагорбами, осяваючи чорний обрубок сухого дерева, з якого пробивалися молоді пагони.

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер

Голота хрестився. Одночасно стукав чоботом об чобіт, обтрушуючи й проклинаючи сіру львівську пилюку, яка, здавалося, була повсюди — настирливо лізла до очей, носа, потріскувала піском на зубах. Тримаючи пальці біля лоба, осяваючи себе хресним знаменням, ліценціат знову зиркнув на дах церкви зі сліпучим хрестом. Там було те саме, що й по всьому їхньому шляху від монастиря Онуфрія. Тінь.

Вона слідувала за ними вулицею. Перестрибувала з даху на дах, дерлася стінами, ховалася за димарями. А коли вони прийшли, заскочила на церкву святого Миколи і тепер час від часу тріпотіла на церковній бані.

До пуття розгледіти і зрозуміти, що воно там, Голота ніяк не міг. Хіба якщо зумисне чекати, направивши на блискучу баню зорову трубу, таку, як Голота виміняв років п’ять тому в Кадісі в португальського моряка за камінець бурштину. Ліценціат несподівано згадав, як радів тоді, що так спритно надурив зарослого бородою Афонсу. Веселився аж до вечора, поки його не обібрали грабіжники біля сумнозвісної таверни «Жирна

сардина», де й бідні, і багаті з однаковою легкістю позбувались і мідяків, і золота. Розбійники забрали гроші, трубу і наостанок гупнули молодого ліценціата межи очі. І як здалося тоді Голоті, що лежав навзнак у брудній калюжі, один із нападників гиготів басом, що надто вже нагадував проклятого Афонсу-португальця... Голота хитнув головою, відганяючи недоречні в цю мить спогади. Нині все було куди небезпечніше, ніж у Кадісі. І якщо закінчиться все розбитими носами, синцями й ґулями, можна буде хіба порадіти.

Голота стояв посеред подвір’я, упершись рукою в бік, і мружився від сонця. Марно намагався угледіти хоч щось і одночасно не показати, що спостерігає. Наче відчувши, тінь завмерла десь там, на верхотурі, і не з’являлася. Раптом щось ворухнулося за спиною. Голота здригнувся всім тілом, схопився за ефес карабели. Та відразу відпустив, коли побачив, що з церкви вийшли Гусак, Ярина і Сташка. Увесь гурт, як і було задумано, збирався надворі. Голота витер піт, що лився йому прямо в очі.

— Знайшли щось біля донаторів? — хрипким від напруження голосом рикнув Голота.

— Немає нічого. Ніяких малюнків. Знати б, що там мало бути. Ти ж наче сказав, що знаєш?.. — роздратовано кинув Гусак, якому явно не подобалися марні пошуки незрозуміло чого.

— Незвичне... — почав було Голота.

— Не було там нічого незвичного! — відрізала Сташка.

— То гляньте ще там, — показав Голота на дзвіницю. — Має бути щось...

— Щось! — перекривила Голоту Сташка, але таки потяглася до дзвіниці. Мнішек, що також підійшов і нечутно став поруч, і собі подивився на церковні бані.

— Б’юся об заклад, ти не думаєш ні про вічне, ні про архітектурний геній будівничого. Голубів рахуєш?

— Ні, голуби тут ні до чого, а архітектурний геній, на мій смак, не такий уже й геній, — повільно промовив Голота.

— Так що ж...

— Думаю, то босорканя. Ця тварюка внадилася за нами. Іде по п’ятах. Тільки не витріщайся!

— Що їй треба, цій потворі? — і собі примружив очі Мнішек на бані Миколая, намагаючись не крутити головою.

— Очевидно одне — вона полює, бо це стерво полює завжди. Так чи інакше треба бути насторожі й тримати пістолі при собі. І ще одне: не говори поки нічого Ярині, Сташці. Та й Гусаку. Чого їх зайвий раз харапудити? — Мнішек напружено хитнув головою.

Пошукова команда розбрелася по подвір’ю церкви, а Голота напружено міркував, що робити. Уже наставали сутінки, а він досі не мав відповіді, що шукати. У монастирі Онуфрія йому здалося, що натрапив на нитку, яка врешті розплутає клубок, але, як з’ясувалося, то лише привиділося.

Церкву святого Миколая він добре знав. Ще в дитинстві батько брав його з собою, коли розписував її старезні стіни, що бачили навколішках давніх руських князів, могутніх володарів давно зниклої держави. Бігаючи повсюди, малий малярчук бачив безліч закутків, збудованих хтозна-навіщо, і навіть священики й служки не знали всіх тих сховків. Шукати тут, у старезній церкві, можна було роками.