Остання босорканя - Карюк Сергій - Страница 26

Святий Миколай — то був справжній дідуган, на вік якого вказувала й архаїчна будівля у формі грецького хреста і весь візантійський стиль із його округлими пузатими банями і з грубими білими стінами. Це була одна з нечисленних скалок часів Русі, патріарх, якого вже давно заступили й закрили крикливі й молодші, по-тихому сміючись над його старомодними навами та куполами. Однак дід не зважав. Як і за князів Романовичів, він міцно стояв на землі, вгрузнувши в ґрунт.

— Вражає, хіба ні? — підійшла Ярина. — Кажуть, тут у дворі була княжа скарбниця. Її всю винесли, коли помер останній із роду князя Романа. Тут лежали просто страшні багатства! Золоті гривни, срібло, коштовні камені, перли. Казкові скарби! — широко розкрила Ярина очі, але тут же засміялася. — Правда, ти ж у ті казки не віриш, еге ж, Голото?

— Чому ж. У казки про скарби гріх не вірити. Я й сам завжди любив їх послухати. А в дитинстві вирив яму в тітчиному садку, бо мені розповіли про зариті за вишнею багатства.

— Знайшов? — усміхнулась Ярина.

— Так, — просто відповів Голота. — Там і справді був старий горщик із мідяками. Усі аж позаклякали, а особливо той старий, який і розповів мені про багатство в садку. Дивно дивився на мене й перестав розповідати мені свої казки.

— Ого, то, може, ти з тих, хто чує скарби? — широко відкрила очі Ярина. — Ходить оповідка, що є такі люди, яким даються в руки скарби, які лиш ті не шукають. За такими повсюди полюють Басаврюки.

— Хто полює? — здивовано підняв брови Голота.

— Чорні душі, — промовила Сташка, яка непомітно підійшла і слухала їхню розмову.

— Чорти, що шукають скарби, — погодилась Ярина. — Прокляті Богом, поки ходить по небі сонце, за свою жагу до золота. Через ту жагу вони загубили без ліку душ. І досі знаходять невинних і довірливих. Заманюють чесних і хоробрих, їхніми руками викопують із землі скарби, а тоді забирають душі сміливців разом із тим золотом і коштовними каменями.

— Я думаю, спілкування зі Сташкою не приведе тебе до добра. Це вона тобі наплела? — знахарка засміялася на цей випад Голоти.

— Пхе. Яка Сташка? — підняла брови Ярина, — Я це чула, коли їздила на Волинь збирати оповідки, легенди й казки. Для салону княгині Четвертинської. У Варшаві в неї досі кожного місяця читають оповідки, містичні і страшні історії... І мої, до речі, теж.

— Що вже ця варшавська красуня тобі розповідає, Голото? Не слухай її, вона мліє від усіх романтичних оповідок, які тільки чує. Коли була в Турці, гуцули їй баки позабивали брехнями, і тепер вона їх тобі переповідає... — почав глузувати Гусак, та Ярина й не думала ніяковіти, а відразу відрізала:

— Хто б то молов язиком, як не маляр, що й писати не вміє...

— Тихо! Тихо! Ми ж біля церкви. Поводьте себе пристойно, пані! — засміявся Гусак.

Голота не став слухати канонаду, яка розпочалася після цього зауваження. Швидко покрокував до крила, в якому колись працював батько, оглянув стіни. Та серед густо розсипаних по стелі й стінах облич святих і фігур янголів не було того, що б привернуло увагу. Він вийшов надвір і підняв голову. По небу пливла чорнота, від грозових хмар швидко темніло.

Голота саме набрав повітря, щоб гукнути своїх, та згадав про босорканю й, обережно повернувшись, глянув нагору.

— На хмари чи на розпис дивитеся? — Голота здригнувся, опустив очі й побачив священика, що доброзичливо усміхався, стоячи навпроти.

— Якщо на хмари, то не надійтеся — не буде дощу. Вітер їх зараз порозмітає — і знову нам пектися...

— А ви, панотче, знаєтеся?

— Знаюся, спостерігаю, і люди до мене приходять про погоду взнавати. Я отець Яків, із храму. Так що на хмари не дивіться, вони лише виглядають загрозливо, та дощу не дадуть... Тож ви на розпис дивитеся?

— Дивлюсь, отче. Цікавий... гм... розпис.

— Це років із десять тому один маляр намалював. Кшиштоф. Я йому допомагав, фарби навіть змішував. Ледь із того піддашка не попадали, — засміявся він. — Але ж красиво вийшло?.. Ну то роздивляйтеся собі, а я на службу, — отець Яків повернувся спиною і пішов.

— Красиво... — задумливо повторив Голота, дивлячись угору, на фігуру білобородого святого Миколая... А тоді кинув погляд на отця Якова, який саме йшов до церкви, і від несподіванки аж скрикнув. На схарапудженого Голоту здивовано подивились інші шукачі.

— То хрест, місяць і зорі — прямо на ризі батюшки? Сташко? — прохрипів Богуслав, вказуючи на спину отця Якова.

— Так. Хрест. Місяць. Зорі, — здивовано підтвердила Сташка. — І що?

— Ризи! — закричав ліценціат. — Де ризниця? Де тут тримають церковне начиння та одяг? — Голота вчепився в рукав служки, що саме біг повз. Той здивовано показав на малий непримітний будиночок і кинувся далі.

— Цікаво, — провів долонею по обличчю Голота й неквапливо пішов до хатки, що стояла неподалік церкви. Зайшов до невеликої веранди-пе-редпокою, а тоді швидко вискочив.

— Вогню!

Гусак побіг до церкви й за хвилину повернувся з дебелою свічкою. Усі зайшли до передпокою й побачили: одна зі стін, із підлоги до стелі, була вкрита розписом. Голота стояв, високо тримаючи свічку. Її світло виривало із сутінків лева. Цар звірів спав, тримаючи в лапах ліхтар та квітку.

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер

До майстерні цього разу не пішли — Голота небезпідставно вважав, що там може бути небезпечно. Знервовані і втомлені вони ходили взад-вперед по Краківському передмістю до пізнього вечора. Ліценціат щомиті зиркав на дахи і плутав вечірніми вулицями, аж поки не привів усіх до покинутої пустки на Жовківській. Її вони ділили з волоцюгами та жебраками, що спали, їли, шкреблися повсюди. Нечесані, немиті старці вешталися кімнатами покинутого маєтку, їли й пропивали те, що заробили на міських вулицях удень.

—Та-ту-неч-ку... милосердний! Любчику-господарику! Не минайте, ка-ліч-ку! Не... —чулося трохи далі від гурту причитання та пришіптування. Волали таким пискливим і жалісливим голосом, що аж переверталося все всередині, та несподівано, як по команді, плач перервався.

— Соколику любенький! Соколику любенький! Знов забув «соколику любенький», бовдуре тупоголовий! — гаркнув басовитий голос із темного кутка, де Голотин давній знайомий, старий Кривда, вчив молодого жебрака просити милостиню. — Скільки можна тебе вчити, Пшемеку?! Ти й мідяка так не вимолиш. Будеш голодувати, ти так і знай — не дам і окрайця хліба. Не дам! До біса така робота! Давай знову!

Мнішек, а особливо Ярина гидливо оглядалися навкруги, однак Голоті, Сташці та Гусаку, очевидно, було байдуже те пахуче сусідство й репетиції львівських вуличних акторів. Вони згрудилися навколо хиткого триногого стола, посеред якого горів невеликий каганець, і розглядали малюнки.

— Голото, тобі треба пояснити... — розважливо заговорила Сташка, врешті відірвавши погляд від намальованого.

— Наприклад, що це ми знайшли?! Мені набридло сліпим кошеням повзати! — закінчив думку знахарки Мнішек, гепнувши долонею по поламаному столу, аж підскочили Гусаківські малюнки. Ліценціат цього разу й не думав заперечувати.

— То я не хотів плутати вам голови здогадками, але тепер я упевнився... — Богуслав підійшов і обережно подивився в розбите вікно колишнього палацу, хоч роздивитися щось у темряві було справою безнадійною.

— Як ви знаєте, мій батько був малярем, — заходив він кімнатою, втупившись собі під ноги. — Хоч він і був цеховим писарем, але ремісником себе не вважав — скоріше людиною мистецтва. Мав власний погляд на науку малювання. Так-так, він вважав його саме наукою. Не раз і не два казав, що фарби — то все порох і пил. Головне — сам малюнок, його пропорція, розташування фарб на полотні. Фарба — плоть, малюнок — кістка в тілі. То була його улюблена приказка. І саме тому він так багато звертав уваги на символи. Їх безперестанку вимальовував, щоб відтворити давню мову.