Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 17

– Чи фарсу.

– Згодна. Тож вона знайшла прихисток у того самого коханця під крилом. Він, ким би не виявився, сам у розпачі. Не знає, як вийти з глухого кута й спекатися тієї, котру сам і породив. Убити – зробити ще гірше. І не мені вам казати, Глібе Андріяновичу: сутенери, звідники, продавці похабних карток та листівок до вбивства за верству не підступлять.

– За дві. – Коваленкові набридло походжати, він повернувся за стіл, торкнувся карафки, передумав. – В ідеалі, Анно Ярославівно, десь так усе й могло бути. Трохи збивають знімки, заховані в спальні, тобто в батьківському домі. Але, з іншого боку, цілком відповідають імпульсивній, погано керованій поведінці нашої героїні.

– Ким погано керованій?

– Оленька не ладна керувати сама собою.

– Та й то так, – Анна легко визнала його правоту. – Вам доведеться попрацювати, пане Коваленко. Маєте аж дві задачі, їх бажано розв’язувати одночасно.

– На кону – чергова сенсаційна публікація, – Гліб гордовито випнув груди. – Воно того варте.

– А я тим часом подумаю, куди Майстер возив дівчат. Цілком імовірно, Оленька зараз сидить десь там.

– Або її тримають під замком, – підхопив думку Коваленко. – Гадаючи, що з нею робити. Є підказки?

– Небагато, – тепер підвелася Вольська. – Прогулянку, знову ж таки, зі слів Катерини, призначили вдень. Що логічно, юні гімназистки ввечері вже мусять бути вдома, з батьками. І що таке літній вечір? Темніє пізно, чекати темряви – ризикувати. Уявіть, який хай здійняв би Лев Градов, аби його єдина доня десь забарилася при смерканні. Тож білий день – одна з причин, чому дівчатам веліли зав’язати очі. Місце так само важливе. Біля «Шато-де-Флер» постійно сновигає чимало народу, ніхто ні на кого не звертає уваги. Подумаєш, дві баришні сіли в закритий екіпаж…

– Два роки тому так викрали молоду жінку, – згадав Гліб. – Історія така…

– Потім, – зупинила його Анна. – Якби говорила з Ольгою, визначити місце було б значно простіше. Адже Катруся – не місцева, переїхала до Києва зовсім недавно. У місті не орієнтується серед білого дня. А тут очі закриті. Ну, пригадала: поїхали прямо, потім – повернули праворуч, потім – ще повернули. І то не певна, чи правильно запам’ятала.

– Знаю я вас, – дещо фамільярно підморгнув Гліб. – Аби тут не було підказки чи іншого сліду, ви б про це не згадали.

– Через те й маю з вами справу. Бо ми навчилися розуміти одне одного, – погодилася Анна. – Підказка неабияка. Але краще так, ніж нічого. Там сосною пахнуло. І залізниця.

– Тобто?

– Недалеко від будинку, куди привезли дівчат, – пояснила Вольська. – Стукіт характерний, гудок паровоза. І підлога ледь-ледь тряслася.

До справи Гліб Коваленко вирішив узятися чимшвидше.

Не лише тому, що любив свою роботу й отримав чудову, перспективну історію. Її можна, навіть треба давати з продовженням. Розтягнути, мов сенсаційний[10] роман, хай не такий довгий. А потім ще й книжечку втнути. Хапатимуть, мов свіженькі пиріжки, навіть якщо, тримаючи слово, не називати в публікаціях справжніх прізвищ. Народ ласий до оповідок із сексуальним підтекстом.

Особливо – дами, нудьгуючі домашні господарки, дружини казенних чиновників і матері сімейств. У їхніх спальнях усе спокійно, розмірено, рутина без пристрасті й брудних забаганок. Тому читатимуть крадькома, червоніючи й облизуючись водночас, пліткуватимуть з такими самими подругами-кумасями. А їхні чоловіки надуватимуть щоки, поважно ячитимуть про втрату моральних цінностей, хоча самі ж – ох, як добре знав усе це Коваленко! – учащають до борделів. У кращому ж разі купують такі ось листівочки й роздивляються, з сумом косуючи на своїх висушених чи, навпаки, надміру огрядних мадамів. Чому так краще? Бо дешевше, завжди можна взяти, тренувати уяву, і головне – повнісінька гарантія від сороміцьких хвороб. З лупанарів[11] додому їх, буває, приносять.

Утім, Гліб мав ще одну причину тішитися з нинішньої зустрічі. Відколи познайомився з Анною Вольською тісніше, вона чим далі, тим більше не давала йому спокою.

Статус успішного, а отже – модного репортера робив Коваленка популярним серед жінок різного віку, й одружені дами винятком не були. Час від часу на якомусь світському прийнятті газетяр отримував недвозначні знаки уваги. За ними слідували спокусливі пропозиції, у записках, які слухняно знищував, а часом – навіть усно.

Не те, щоби Гліб вважав себе взірцем моральних чеснот, навіть навпаки: міг охоче піддатися, закрутити інтрижку чи коротке романсеро. Звісно ж, не аж таке бурхливе, аби хлюпало через край, усі його зв’язки з жінками лишалися винятково справою двох і для двох. Проте розрадою заміжніх осіб, тим більше дружин впливових містян, Коваленко ставати не збирався. Забагато ризиків, найперше – для нього самого. Одне діло прощатися з коханкою, яка не має ні перед ким жодних зобов’язань, та зовсім інша справа – розривати стосунки, що зробилися дещо нав’язливими й почали значно обмежувати його особисті свободи. Тож доводилося докладати титанічних зусиль, помножених на тонку дипломатію, аби відмовити заміжній пані й при тому не викликати бурю праведного гніву.

З Анною все складалося інакше, принаймні в його уяві та сприйнятті. Удова, за всіма законами, – вільна. І водночас Гліб не міг дозволити собі щось серйозніше за невинний та справедливий комплімент. Високі оцінки талантів пані Вольської, найперше – сищицьких, чого Коваленко ще ніколи не помічав у жінок, у жодному разі не були спробами фліртувати чи відверто залицятися. Між обома за це літо склалися – принаймні йому так здалося – рівні ділові стосунки, які межували з товариськими.

Глібові ж кортіло більшого.

Чого саме, як далеко збирався зайти, Коваленко поки не домовився сам з собою. Звикнувши до жіночої активності на свою адресу, він був свідомий того, що ззовні – зовсім не Паріс, а статурою – далеко не Аполлон. Ним цікавилися найперше через популярність. І варто Глібові з якихось причин припинити публікуватися, уже за рік його прізвище забудуть, а за два – не впізнаватимуть. Але поки репортерство дозволяє лишатися світською персоною й грати роль тієї свічки, на яку злітаються ніжні метелики, Коваленкову гордість зачепила цілковита Аннина байдужість до його персони.

Та чорт забирай, вона могла бодай з ввічливості виявити дещицю цікавості – ні!

Спершу Гліба зачепило подібне ставлення. Надалі, коли Вольська ввела його у свою гру, сприйняв це як своєрідне відшкодування моральних збитків. Самолюбство втихомирилося. Потім таємна операція з картярським клубом і ставкою на життя[12] затягнула вже сама по собі. Реальна небезпека додала перчинки. Тож щойно Коваленко видихнув і оговтався після пригоди, відкрутив події назад, на початок, і зрозумів: Анна Ярославівна Вольська хвилює його значно більше, ніж усі інші, з ким мав стосунки дотепер. Хоча б тому, що ця молода жінка не буде слати йому знаки уваги й добиватися його на якийсь час, аби потішити власне еґо. Усякий, хто має певні наміри щодо неї, мусить добиватися її.

Тільки так.

Навпаки ніяк і навряд колись буде.

Коваленко розкусив, прорахував Вольську. Щодо правдивості своїх висновків сумніву не мав. Але це аж ніяк не прояснювало для нього ситуацію й не давало жодних козирів. Анна хоч і вдова, проте досі не готова впустити у своє серце іншого чоловіка. Форсувати події означало налаштувати її проти себе. Нічого не робити, чекати з моря погоди не в Глібових правилах. Припустити – усе мине, перегорить, так само не в його характері.

Такий розвиток подій Коваленка не влаштовував.

Запросивши, фактично вмовивши Анну піти на прийняття до Пивоварових, він зробив відчайдушний крок наблизитися, зустрітися без поважної для того причини. Нею зазвичай могла стати хіба чергова сенсаційна історія, знайдена й опублікована Глібом. Нічого дивного, що Вольська цікавилася кримінальними хроніками. Але останнім часом її увагу нічого не привертало. Що означало паузу в зустрічах. Тому Коваленко вирішив зробити хід першим.