Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 18

Небеса зглянулися над ним – не прогадав.

Якби не пішов тоді з Анною, вона б не здибала доньку Лева Градова й не впізнала її. Якби не побачила її з подружкою, донькою Пивоварова – не взяла б правильний слід, займаючись зникненням Оленьки. Нікого, крім Гліба Коваленка, пустити по цьому сліду Вольська не могла.

Коли так, він має цілком легальний привід і не шукатиме слушної нагоди зустрічатися з Анною частіше.

І зробить усе, аби без нього Вольська відчувала себе, мов без обох рук.

Не так уже й багато тієї роботи – для знавця справи.

Часу Гліб не гаяв, тим більше, що час настав зручний, передвечірній. Київське розпусне життя вже остаточно прокинулося, умилося, нафарбувалося, начистило пір’я, розпушило яскраві різнобарвні хвости. Кафе-шантани, борделі й босяцькі трактири-притони впевнено оживали, гостинно прочиняли двері. Знав Коваленко чимало, у деяких місцях вважався своїм, насамперед через уміння тримати язика за зубами й не здавати, коли, де й від кого почув потрібне. Тож із Татарки відразу спрямував візника через Євбаз ближче до Бесарабки.

Там розплатився, пішки прогулявся до Еспланадної. Завітав до закладу мадам Стороженко, вона утримувала веселий дім з офіційного дозволу міської Думи як удова героя Шипки. Світська бесіда під чарку лікеру десь так на пів години. Коваленко частував сам, за власні гроші, заплативши особисто власниці, бо генеральша не радила достойним людям купувати в барі, для особливих клієнтів і дорогих гостей мала власну комірчину. Ну, а платити треба, їй дорогі напої теж не задарма дістаються. Мадам була в доброму гуморі, утім, то її постійний настрій, не мала за чим журитися. Слово за слово – і ось Гліб, звичайно ж, під великим секретом і тільки для нього, по старій дружбі, дізнався: є серед тутешніх дівчат такі, хто охоче позує напіводягненими чи зовсім без одягу для сороміцьких знімків.

– Але то все химера, Глібе Андріяновичу, – відразу ж пояснила шістдесятирічна дама, підливаючи собі ще дорогого духмяного лікеру. – Ви ж бачили картини в музеях. Та бачили, бачили. Там голих баб повно, ще й з отакими цицьками. – Генеральша вирізнялася грубуватими манерами, у цьому був певний шарм. – Наші, бабські тіла, красиві. Такими дочок Єви сподобив Господь наш, творець і создатель. То що значить: якщо тебе двісті років тому художник пензликом малював, то нічого, усе добре й у музеї на стінку чіпляють. Ще й платять за намальованих такі гроші, яких навіть мамзель Жужу, моя зірочка найкраща, за все своє життя не заробить. Ви ж знаєте, Глібе Андріяновичу, що вміє мамзель Жужу.

– Особисто не маю честі, – Коваленко пригубив чарку. – Начуваний від знаючих осіб.

– Дарма носа вернете. Спробуйте, мамзель Жужу ще вільна яку годинку. Бо далі в неї все розписано, і боюся, ох, боюся – отруять її інші заздрісні дівчата. Чи кислотою лице спалять…

– Дякую, то вже іншим разом.

– Брешете. Чула, чула, розбестили вас киянки дармовщинкою, – мадам Стороженко грайливо помахала перед ним товстим пальцем. – Не моя то справа. Я про інше. Намальовані, значить, коштують усіх грошей світу. Ще й милуватися ними можна, навіть треба. А якщо майстер гарну фотографію зробить, щоб потім її продати за нещасний рубль, так то вже непристойна справа. Заледве не кримінал. Усе через що, Глібе Андріяновичу? Через те, що наша сестра не соромиться свого тіла. Пощо соромитися? Хіба в неї з живота хобот стирчить?

– Ви про майстра згадали, – насторожився Гліб, обережно направляючи говірку мадам у потрібне йому русло. – Того, кого шукаю, так Майстром і називають.

– Довго шукати будете, коли так, – реготнула генеральша. – Вони ж усі майстри.

– Але, так собі міркую, одне одного знати повинні.

– Авжеж, повинні, – легко погодилася мадам Стороженко, лукаво підморгнула: – То вам живі й моторні не цікаві, га? Хочете собі картинку, задля забави на самоті.

– Від вас нічого не приховаєш, – підіграв генеральші Гліб. – Наскрізь бачите.

Огрядна пані враз прибрала з обличчя посмішку.

– Вас, Глібе Андріяновичу – особливо. Вам же не картинки треба. Послухайте мене й почуйте. Мої дівчатка, не всі, але чимало, позують для знімків і з того зиск мають. Мені в касу частину віддають, така в нас домовленість. І не дай вам Бог щось таке втнути у своїй газетці, щоб того фотографа взяли за шкірку й кинули за ґрати. Дружбі нашій кінець, коли так.

– Дуже ціную нашу дружбу, Віро Лук’янівно, – репортер відсалютував чаркою.

Обмін такими репліками давно став неодмінною частиною їхньої гри. Мадам ніби між іншим нагадувала Коваленкові про свої зв’язки й про обережність. Гліб навзаєм гарантував дотримання правил. Ім’я та адресу не записував, затримав у пам’яті. Посидів ще трохи, як того вимагали неписані правила пристойності між ними.

А потім – знову на візника.

Тепер на Поділ, до ательє Керзона. Про його існування Гліб дотепер нічого не чув, а це означало: власник ательє не публікував у київських газетах рекламних оголошень. Хоча всякий його колега, котрий себе бодай трохи цінує, оплачував рекламу бодай раз на місяць. Обрати можна яку завгодно вартість, однак це працювало в плюс. Факт надрукованого оголошення вже йшов справі на користь. Такий собі Керзон відмовився від реклами. Навряд він бідує. Злидні не в змозі втримувати не лише ательє зі світлопису – взагалі нічого.

Пояснення тут одне: пан Керзон не хоче мозолити загалу очі зайвий раз.

Значить, слід веде правильно.

– На жаль, глухо.

Коваленко приїхав наступного ранку до Анни не визнавати помилку. Жодних помилок не зробив. Ательє Керзона по-хорошому мало б зацікавити поліцію, бо таки виявилося фікцією. Тобто не зовсім: пан Керзон мав на хазяйстві все, що треба для фотографії, – дорогий апарат з подвійним об’єктивом та цейсівською оптикою, належно обладнана під студію кімната, лабораторія в комірчині. Та саме по собі приміщення губилося серед яскравих вивісок. Більш ніж скромна табличка з написом без назви, лише два слова – «Фото Керзонъ» – робила ательє схожим на професійного жебрака, яких видно по вихідних, святкових та ярмаркових днях.

– Послухала вас, пане Коваленко, і таке враження, ніби ви тицьнули пальцем у небо, – мовила Вольська, підливши компаньйонові ще кави. – Не ображайтеся, але…

– Хто б ображався! – роздратовано гмикнув Гліб. – Сам очікував результату десь так п’ятдесят на п’ятдесят. Це як ота бабуся надвоє казала: або дощик, або сніг, або буде, або ні. Прикро, Анно Ярославівно, що все я правильно чинив. Знаю ж, як з такою публікою поводитися. Вони ж, оці продавці похабного, боягузи насправді. Бояться – а роблять. І навпаки: роблять – і бояться. Ще й пощастило. У пана Керзона там саме чергова моделька була. З тих самих, у кого жовтий білетик замість паспорта. Додайте досвід спілкування з босяками. Я панові Керзону таких словечок на вуха відразу навішав – один Бог знає, за кого він мене вчора прийняв. І однаково постріл у «молоко».

– Ви б не прийшли отак, зранку, без нічого, – завважила Анна.

– Ваша правда, дякую за довіру, – Гліб злегка вклонився. – Дещо є. Просто думав – нарию більше. – Він умостився зручніше, поклав ногу на ногу. – На чому я Керзона прищучив? Дівок без одягу фотографує, потім картинки гімназистам прищавим продає? Погано, та малувато. І не тягне він, чесно кажучи, на людину з фантазією. Бачив його роботи. Без вогника, просто плоть, нічого не викликає.

– А мало б викликати? – Анна зацікавлено скинула брови.

– Спробую пояснити, не вдаючись у подробиці. Тут цінується не просто оголена натура. То для мужчин без фантазії. Глянути раз, і то коротко. Даруйте, якщо дозволю собі зайвого, але кожен дорослий чоловік бодай раз у житті бачив жінку без одягу близько до себе. – Вольська спокійно кивнула, Гліб став сміливішим. – Більшого вартує загадка. Якщо жінка на подібному фото стоїть на півоберта, мужчина хоче розвернути її до себе очима. Якщо вона на половину роздягнена, її кортить роздягнути повністю. Якщо…