Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 26

– Залякуєте, – Корній пихнув сигарою, наляканим при тому не виглядав.

– Намагаюся відповісти на всі питання, які почула від вас. І досить, час відповідати вам на мої. Судячи з того, що Нонна знає про гімназистку, ваша акомпаніаторка з вами недавно. Чи любов із Оленькою крутили, образно кажучи, при живій Нонні?

– Я попервах теж думав, що то була любов, – попіл Алмазов недбало струсив на килим. – Нонна правду говорила. Хто з нас кого спокусив – ось питання, яке дотепер мучить. Не приховаю, справді маю успіх серед жінок і чимало прихильниць, особливо в провінції. Тут, у Києві, я поки починаю велику кар’єру. Зате за межами губернського міста я, так би мовити, столична штучка. У нас пішла настільки відверта розмова, що визнаю: так, користуюся жіночою увагою до себе без жодних докорів сумління. Артистичне життя – воно таке, Анно Ярославівно. Якщо чиєсь серце розбите, не готовий узяти це на свою совість. Цинічно, правда?

– До цинізму звикла. Цікаво, чи Нонна готова розділити участь інших ваших пасій.

– Не готова, – у голосі чувся виклик. – Тому, зволили бачити, вона й лютує. Але мені вже тридцять, добродійко. Час визначитися, перевести подих, озирнутися, зупинитися. Тож, хай би там як це зараз не прозвучало, нагла смерть моєї маленької дівчинки нарешті змусила мене збагнути, як і чим я живу. Та взятися за розум.

– Маленької дівчинки?

– Я назвав її так, коли збагнув, чого донька купця Пивоварова від мене хоче. Зрештою, – Алмазов гірко всміхнувся, – зрозуміти це мені, дорослому мужчині, який звик до жіночої уваги, було не складно. Оленька кинула на мене оком на тому вечорі в них на дачі під Ворзелем. Коли Пивоварови влаштували для своїх гостей домашній концерт. Раніше я ніколи в них не бував. Мене взагалі лиш недавно почали запрошувати, поки не доспівався до соліста, – знову гірка посмішка, нова затяжка. – Менше з тим, не згадаю точно, з чого саме все почалося. Просто в якийсь момент зрозумів: найменша донька моїх замовників говорить зі мною не як з артистом, а як з чоловіком. Та виявляє погано прихований інтерес.

– Чому ж ви з вашим досвідом не зупинили Оленьку, не припинили це?

– Бо в моєму житті подібне сталося вперше, – легко пояснив Корній. – Зрозумійте, я натура творча, артистична. Мене цікавить будь-який досвід, мені потрібні нові відчуття, емоції. Тут юнка фактично пропонує себе. Що б ви зробили на моєму місці?

– Я не уявляю себе на вашому місці.

– От власне, – Алмазов гмикнув. – Між іншим, про маленьку дівчинку недарма обмовився. Бо потім почав називати Оленьку донечкою. Розумієте, підсвідомо все ж хотілося поставити якийсь бар’єр, пригальмувати, зупинити. Тому ставився до неї вже як батько, який хоче врозумити доцю. Згоден, піддався спокусі. А потім узагалі побачив себе коханцем, спокусником власної доньки. І водночас хотів її надоумити, урятувати, захистити. Зневажайте, ваше право.

– Довго тривав зв’язок? – Анна пропустила закид. – І де саме все відбувалося? Там, на дачі, у Ворзелі?

– Пивоварови не лише запрошували, а й бували запрошеними. Припускаю, Оленька надалі знаходила спосіб організувати мені різні ангажементи. Усюди після концертів починалися прийняття. Ніхто ні на кого не звертав уваги після певного часу. Їй подобалося гратися саме так.

– Гратися?

– Її слова. Знаєте, – Корній подивився на кінчик сигари, потім підняв очі на Анну, – ми ж дорослі люди, наша розмова вже зайшла надто далеко, аби соромитися. Оленька вже мала досвід, ну, з чоловіками. Я не був у неї першим. І навряд чи останнім. Останній її вбив.

– Ви говорите так, ніби знаєте його.

– Знаю.

Вольська рвучко подалася вперед.

– Хто він? Де його знайти?

– Бачив раз. Теж на якомусь прийнятті, усередині серпня. На той час я вже набриднув Оленьці. Так, мабуть, відчувають себе всі жінки, з якими погралися й покинули. Гостріше, але дуже близько до істини.

– Хоч щось ви зрозуміли. Але я інше питала.

– Теж дорослий мужчина. Моя маленька дівчинка справді загралася, збираючи свою колекцію.

– Чому колекцію?

– Називала мене своїм екземпляром. Спершу думав – жартома.

– Гаразд, ближче до справи.

– Років тридцять, мій ровесник. Ну, може на рік чи два менший або старший, на око вік не вмію визначати. Одяг звичайний, не дорогий, але й не дешевий. З прикмет хіба бакенбарди. І він узагалі якийсь… знаєте… сірий.

– Що мається на увазі?

– Жодних барв. На мою маленьку дівчинку це не схоже. Не її вибір, не її типаж.

– Із собою порівнюєте, міряєте по собі?

– Хоч би й так! – Алмазов гордовито випнув підборіддя. – Думаю, їх зв’язало щось інше. Не лише пригода, які так полюбляла Оленька. Через оте, інше, ми посварилися. Я не хотів бачити цього більше, у серцях пригрозив розказати пані Пивоваровій. А дівчинка мені – мовляв, не посмієш. Багато про що ще доведеться розповісти.

– Ходите колами, – Вольська здогадувалася, в чому річ. – Кокаїн?

– Ви й про таке знаєте! – Анні вкотре вдалося вразити артиста. – Слухайте, без образ, тільки ви або чарівниця, або відьма.

– Усього потроху, – кинула Анна. – Якщо вже ви склали про мене таку думку, не маю нічого проти. Тим більше побоїтеся збрехати.

Не все почула, на що сподівалася.

Але й без того чимало.

Додому того вечора Анна повернулася зі змішаними почуттями.

За своєю природою вона не дуже любила красунчиків-донжуанів. Богемні гульвіси викликали в неї окрему неприязнь. Проте, вирішивши одного разу допомагати Іванові й отримавши перші успіхи, вона зрозуміла: в подібних справах краще не зважати на особисті симпатії чи антипатії. Особа або винна, або ні. Або причетна до злочину, або не стояла поруч. Решта значення не мало, тож помилкою буде вважати всякого, хто їй неприємний, душогубом, злодюгою, шахраєм чи ґвалтівником.

Через те Вольська вирішила не обговорювати нинішню зустріч із Христиною. Принаймні уникати непотрібних подробиць, зокрема розписувати зовнішність і спосіб життя Корнія Алмазова. Річ у тому, що Христя Попович потай малювала у своїй уяві саме таку пару. Дівчина могла скрутити шию, озираючись на вродливого чоловіка, тим більше – молодого, і дарма, що часто-густо мрія спаруватися з ним була недосяжною. Більше того: Христина, бувала в бувальцях в усьому, що стосувалося хатнього господарства й побуту, про стосунки чоловіка й жінки мала доволі наївну, якщо не сказати – дитячу чи підліткову думку. Це проявлялося, зокрема, у ставленні помічниці до Гліба Коваленка. Христина зненавиділа його найперше за худорляву статуру, щиро не вважаючи повноцінним мужчиною. Натомість варто їй близько зустрітися з кимось, подібним до Алмазова – і дівчина відпустить йому всі гріхи на життя вперед. Аби лиш приділив дещицю уваги, дав примарну надію, являвся в чарівних снах.

Те, що Христина вдало й спритно провела розвідку, насправді нічого для Анни не значило. Помічниця виконала завдання. Дізналася, що за такою-то адресою мешкає пан, до якого небайдужі жінки й молоденькі дівчатка. Алмазов із сумішшю суму й роздратування визнав помилку: легковажно дозволив потрапити раз двірникові Парфентію на очі в компанії Оленьки. Сталося це напередодні розриву, артист навіть не запросив її додому, дав візникові гроші й суворо порадив маленькій дівчинці негайно повертатися додому й не світитися з ним так відкрито. Тож не побачивши Корнія на власні очі, лиш наслухавшись двірницьких пліток, Христина справді уявляла такого собі огидного сатира. Особиста зустріч, певно, змусила б дівчину поміняти думку. Нехай собі, тільки потім помічниця збиватиме Анну в її міркуваннях.

Нічого не поробиш. Христя Попович, як усяка людина, мала власну натуру й свої вади. Засуджувати її Вольська не могла й не хотіла. Проте зважати на нюанси й рахуватися з дівчиною мусила. Тож після повернення не розвіяла картину про такого собі розпусника-спокусника, у якого ані стиду, ані совісті. І завершила коротку розмову висновком, який за відсутністю іншого змушена прийняти й погодити.