Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 27

Корній Алмазов мав залізне алібі.

Його підтвердила Нонна, теперішня пасія. Анна прямо запитала, де артист був того вечора, коли Ольга Пивоварова зникла з дому. Замість відповіді чоловік покликав Нонну. Жодних згадок про день і час, просто запитав, чи жінці вже краще. На що та відповіла: значно краще, ніж три дні тому. Так з’ясувалося: їх запросили на день народження одного відомого промисловця як баритона і акомпаніаторку. Але Нонна раптом відчула різі нижче живота. Довелося лишитися вдома, Корній їздив по лікаря.

Ще й прізвище назвав та адресу, якщо треба перевірити.

Наче навмисне про свідків подбав…

Вольська відігнала цю думку. Сумнів гриз, зудів прикрим комаром. Та якщо все підтвердиться, доведеться або відкинути підозру – або запідозрити в змові вже трьох: самого Алмазова, його коханку Нонну і незнайомого Анні лікаря.

Занадто, їй-богу занадто.

– То що, Ярівно, нехай собі їдуть завтра, куди хочуть? – перепитала Христя.

– На води, у Батумі, – уточнила Вольська. – Призналися, що так збіглося. Нонні лікар рекомендував море, гори й воду лікувальну пити. Алмазов уже збирався, але новина про вбивство колишньої юної коханки все прискорила. Каже, як відчував, що хтось шукатиме. Вирішив під шумок забратися з Києва тижнів на два, поки все вляжеться. І знаєш, таки правий наш баритон. Інші сенсації будуть.

– І ви кинете справу, королівно?

– Ти мене ніби вперше бачиш. Мається на увазі, Київ гудітиме про інше. Поліція ж робитиме своє діло. Я – своє. Не посміхається мені, щоправда, тягнути цю історію аж так довго. Вбивства або розкриваються по гарячих слідах, або розмотуються роками.

– Слід же прохолов, Ярівно. Хіба ні?

Христина вголос сказала те, що гризло Вольську зсередини.

Не хотілося, щоб виявилося правдою.

Анна думала – довгий, щедрий на події день нарешті скінчився.

Аж ніяк: по дев’ятій, коли вересневий вечір остаточно передав права ще по-літньому теплій ночі, знадвору долинуло рипіння погано змазаних ресор, грюкнули колеса на дрібних ямах немощеної вулиці, голосно форкнув кінь. За мить у хвіртку впевнено постукали, у відповідь приязно загавкав Лорд.

Анна й Христина майже одночасно вийшли до передпокою. Вольська вирішила посидіти трохи з плетивом у залі, перебралася в просту домашню сукню й накинула широку гаптовану хустку на плечі. Христя ж мостилася спати, воліла вкладатися рано, хай життя в домі Вольських потроху позбавляло звичну до сільського ладу дівчину такої звички. Тому роздягнулася до половини, і тепер вибігла боса, в сірій просторій спідниці та спідній полотняній сорочині без рукавів. Оголені до плечей повняві руки прикрила кофтиною на ходу. Жінки перезирнулися, здивовано й тривожно водночас.

– Хто б то міг бути? – мовила Анна.

– І я думаю, кого чорти принесли, – гмикнула Христина. – Нічо, королівно, зараз я гляну. Хто б не був – таких чортів випишу!

Наполегливий стукіт не припинявся. Запахнувши кофту, Христя для чогось підхопила кочергу, зважила в руці, лишилася задоволеною й рішуче вийшла на ґанок. Двері тримала прочиненими, Вольська ступила за нею слідом, тепер визирала з-за спини.

– Чого треба! – грізно рявкнула дівчина, пригрозивши темряві залізякою. – Гляди, собаку спущу!

– Як ти спустиш, коли хвіртка замкнена й паркан! – долинуло з вулиці.

Обидві миттю впізнали голос.

– А ти, халамиднику кощавий, зовсім стид пропив! – гукнула Христина. – Чи в карти програв! Навчився, бач, насобачився!

Анна відсторонила дівчину, виступила трохи наперед.

– Пане Коваленко, ви дуже пізно й без попередження.

– Причина поважна, Анно Ярославівно! Не через паркан же кричати, аби сусіди чули.

Тим часом до Лорда додався хор довколишніх собак.

– О, нас уже чують! – Коваленків голос звучав зухвало.

– Відчини, – зітхнула Вольська.

Щось бурчачи собі під ніс, Христя, далі стискаючи кочергу, пройшла босоніж через двір до хвіртки. У двір Гліб не зайшов – увалився, ледь гойднувшись, і зробив те, чого за весь час їхнього ближчого знайомства ніколи собі не дозволяв. Хвацько збивши канотьє на потилицю, репортер витягну шию, нагнувся й влучив дівчині губами в найближчу до себе щоку.

– Ой! – вереснула Христина й розгубилася на коротку мить.

Глібові миті вистачило, щоб управним балетним порухом обійти її, уникнувши можливого удару. Так, пританцьовуючи, репортер дійшов до ґанку, на ходу встигнувши потріпати за вухом собаку для обопільного задоволення. На цьому дивну поведінку не припинив: картинно підняв капелюха, зграбно шаркнув ногою, підхопив Аннину руку, цмокнув.

– Ану! – урешті оговталася Христя, посунула на порушника спокою з кочергою напереваги.

– Чекай, не бачиш хіба – він п’яний, – Вольська все зрозуміла, уловивши суміш запахів, що огортала пізнього гостя.

– Та я ж унюхала!

– Пардон, милі дами! – Гліб відступив, театрально підніс руки вгору. – Не хочу вас образити, але ви або ніколи, або дуже мало бачили справді п’яних мужчин. Амбре нічого не значить. І так, каюсь, я пив. Проте – інакше б поліцейського не розговорити. Результат є, він на користь нашій справі. Я приніс сенсацію, Анно Ярославівно.

– З сенсаціями вам до вашого редактора.

– Спершу – до вас. Редактор, як і сенсація, нікуди не втечуть.

– Я теж, – сухо мовила Вольська. – Справді, нічого не заважає мені прочитати все, що ви мені хочете повідати, у ранковій газеті. Знаю про вашу вчорашню пригоду. Високо ціную ваші зусилля й допомогу, Глібе Андріяновичу. Розумію, чому не зволили зустрітися зі мною дотепер. Але ваша поява в такий час і в такому стані…

– Поважна причина, – повторив Коваленко трохи тверезіше. – Зайдімо, краще говорити в іншій, більш камерній обстановці.

– Ще командує тут, – не вгавала Христя.

– Хоч відпустили візника, та все ж знайдете спосіб повернутися до себе додому. – Вольська відступила, даючи гостеві пройти. – Сподіваюсь, ви на коротко. І воно того варте.

Двері в кабінет Анна причинила не щільно.

Зробила так навмисне. Цікава Христина все одно шукатиме спосіб підслухати. Помічниця була чи не єдиною з живих людей, від кого Вольська не мала жодних секретів. Утім, присутність дівчини при їхній розмові порушувала певні правила. До всього, її натура неодмінно змусила б переривати, влазити, тим більше – коли стосується Коваленка. Однаково згодом Анна переповість Христі почуте. Проте залишивши в дверях широку шпарину, Вольська тим самим позбавляла себе клопоту повторювати одне й те саме, помічницю – потреби ховатися, і водночас дотримувалася принципів субординації.

– Частування не буде. Ви вже достатньо начастований, – відрізала Анна, відразу даючи зрозуміти – бесіда буде короткою.

– Навіть кави?

– Я варити її, на свій сором, досі не навчилася. Після ж вашого вторгнення не раджу вам брати бодай щось сьогодні з Христининих рук.

– Невже отруїть?

– На смерть – ні. Шлунок зіпсує. Тобто… може. І досить передмов. Що привело вас? І чому з візитом вирішили не тягнути. Подібну появу готова зрозуміти, якщо на кону питання життя й смерті. Моїх, ваших, іншої людини, навіть не знайомої.

– Вважайте, питання смерті. Другої. Чи першої. Не однієї, словом. Уже вирішене питання.

Анна кинула хустку на спинку стільця, схрестила руки на грудях.

– У вас, чую, язик гуляє. Заплітається вузлами. Хоч самі розумієте, що зараз сказали?

Гліб кліпнув, труснув головою.

– Даруйте. Так буває, коли кортить вивалити відразу все. Отут, – торкнувся зігнутим пальцем лоба, – усе розклав, як треба. Треба тепер вам пояснити.

– Зробіть ласку. І нагадую – не товчіть воду в ступі, година пізня.

– Тим часом місто лише прокидається.

– А в цьому домі інший розклад, – нагадала Вольська. – Отже.

– Гаразд. Ви самі, Анно Ярославівно, мусите сказати, коли саме мені публікувати нову сенсацію. Те, що публікація буде, навіть не обговорюється. Кримінальні сенсації – мій хліб, я збираю врожай, завдяки вам надибав чергову золоту жилу. Кажу ж, питання тільки в часі. Тягнути довго не можу, професійний обов’язок не дозволяє. Тому й прийшов по пораду. У вас, так би мовити, право першої ночі. Щойно ви скористаєтеся повною мірою відомостями, я випущу новину у світ.