Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 36

– Та ну. Боягузка, світ такої не бачив. Проте іншого виходу не маю. Мені дуже, дуже потрібна ваша допомога, пане Лямін.

– Нарешті ділова розмова. – Сірий чоловік потер руки, в ньому навіть проклюнулося щось справді живе. – Наші клієнти з обох боків – особи серйозні, поважні й готові зберігати таємниці одне одного. Назва нашої, гм, неформальної контори справді грайлива. Проте правила досить суворі. Кожна сторона зобов’язана їх дотримуватися. Кожен підписує відповідну угоду. Гарантією з нашого боку є гонорари, які ми виставляємо за послуги, і торги не розглядаються. Нам платять за клопіт виконувати вимоги та умови клієнтів. Дама не звільняється від першого внеску. Надалі, за домовленістю між обома, платити може кавалер. Анонімність – головна умова. Справжні в нашій картотеці, – Лямін кивнув собі за спину, – лише фотографії. Це дозволяє парам обирати й не зустрічатися особисто до того часу, коли обоє будуть готові. Перемовини ведемо ми, в особливих випадках долучаюся сам.

– І в чому особливість?

– Дійде до того – розтлумачу. Поки зарано, погодьтеся. З цієї кімнати ви не виносите нічого, жодного предмета, жодного паперу. З нашим статутом зволите ознайомитися тут. І якщо наміри ваші не помінялися, дозвольте відразу зробити ваше фото.

– А якщо… помінялися? – Анна до останнього гралася в обережність.

– Удруге ви сюди не приходите, – сірий чоловік знову розвів руками. – Одне з правил. Ще одне, важливе, яке має вас заспокоїти. Кореспонденцію від нас будете отримувати до запитання в головній поштовій конторі[26]. Скриньку, знаєте ж, можна орендувати на будь-яке ім’я. Ані справжнього імені, ані вашої адреси ніхто не знатиме. Страховка, мадам. Лиш укажете, на чиє ім’я слати листи й листівки. Придумаєте просто зараз. Бачу, ви таки маєте намір довіритися «Купідону».

Нарешті Лямін спромігся зобразити бодай подобу усмішки.

– Не звикла відступати. Коли вже наважилася – іду до кінця.

– Чудово. Зважте, причини вашої появи в нас нікого не цікавлять. Ви постукали – значить, вони є.

– Так, добродію. Ви дуже делікатний.

Анна не помітила, що, як і коли він зробив – але звідкілясь раптом виринув ще один чоловік.

– Прошу до нашого маленького салону. Довіртеся майстрові, він робить чудові фото. Будете кращою, ніж у житті. Хоча, визнаю, це навряд можливо.

У того, кого назвали майстром, були виразні бакенбарди.

Залишила контору ще десь за годину.

Вольська не мала жодного сумніву: фото робив той самий Майстер, якого описала Катя Градова. Його ж бачили в Пущі-Водиці, орендував дачу, де вбили Оленьку Пивоварову. Дотепер не помічаючи в собі жодного артистичного дару, а лицедійський досвід отримала хіба замолоду, в аматорських виставах домашніх театрів, Анна доклала чималих зусиль, щоб не виказати себе. Не дати людині з бакенбардами зрозуміти – вона або впізнала його, або він їй когось нагадав. Почала перегравати, кокетувати й комизитися з усієї сили, так роблять усі жінки, які готуються позувати фотографу чи художнику. Це врятувало, справді приховало переляк, переключило увагу.

Потім уважно вивчала писані від руки каліграфічним почерком правила «Купідона». Змусила себе сидіти й робити вигляд, ніби це багато для неї важить. Утім, поволі втягнулася, бо документ виявився справді цікавим. Принаймні корисним для її подальшого розслідування. Не знаючи, як діятиме далі, зрозуміла в загальних рисах, з ким та чим має до діла. Звісно, положення не містили нічого про юних дівчат, тим більше ніде не згадувалося про перевдягання в сукні, подібні до лялькових. Але спосіб затягування в тенета дорослих, зрілих дам уявила й склала для себе чітко. Поставила кілька підписів, де просили. Написала власноруч особисте зобов’язання, яке для неї нічого не важило, мило пощебетала на прощання.

З будинку в двір, а з двору – на вулицю вийшла неквапом, опираючись невидимій силі, котра штовхала в спину й вимагала чимдуж дременути. Розуміла – з неї очей не зводять, точно приставили шпига, проводжає непомітно. Простувала невимушено, краєм ока зачепила Христю, грайливо крутнула сумочкою – дівчина зрозуміла знак, спішно подріботіла вперед на протилежному боці вулиці. Вольська ж далі гуляла, вийшла на Михайлівську площу, гмикнула: от же ж іронія, злочинне кубло майже під боком у головної поліцейської управи. Рушила вниз, до Хрещатика, не помічаючи хвоста, але фіксуючи боковим зором Христину. Так дісталася поштової контори й справді завела там скриньку для кореспонденції. Якщо стежать – нехай бачать серйозність намірів.

А вже потім так спокійно, як могла, умостилася в першу-ліпшу закриту коляску.

Тепер, коли сторонніх очей нарешті не було, Анна відпустила себе. Спершу обхопила руками за плечі, намагаючись хоч так стримати напад нервової лихоманки. Потім закрила лице руками, дозволила собі схлипнути – чого дурити, справді пережила майже дві страшні години. Візник терпляче чекав, поки бариня скаже, куди везти. Вольська, швидко опанувавши себе, ледь не веліла гнати. Стрималася, назвала місце й дуже сподівалася, що в Христі стане спритності дістатися додому самій, окремо.

Помічниця навіть обігнала.

Уже чекала вдома – не сама.

– Прийшла, а вона тут. Із собакою грається.

– Я навіть злим собакам дам раду. А з такими гратися – одне задоволення. Скажи, мордо?

– Його Лордом звуть, – вичавила Анна, ще не оговтавшись від подиву.

– Ох і гарна морда у нашого Лорда, – востаннє почухавши собаку за вухом, Роза Лисицька випросталася, продзвеніла: – Ну, обнімемося нарешті чи як, подруги?

Христя пробачила їй вторгнення. Свого часу Лисиця, як називали незвану, але таку бажану зараз гостю, справді врятувала життя їм обом. Цього не забула Анна Вольська, але значно важливіше – цього ніколи не забуде Христина Попович.

Святою Роза не була й не збиралася. Швидше навпаки: грішила й відверто пишалася грішним способом життя. Але вона не дала нападникам зашкодити королівні, після чого Христя канонізувала Лисицю особисто для себе. Утім, ці почуття здебільшого тримала глибоко в собі, аби не балувати Розу й не прирівнювати знану шахрайку до Вольської. Іноді навіть могла насварити й скупати в звичних для себе прокльонах. Та відразу визнавала: чинила так люблячи, без злості, для порядку.

Через те Христина дозволила Лисиці обійняти себе стримано. Ще й скривилася, коли Роза цмокнула її в щоку. Зате Анна несподівано навіть для себе кинулася до гості, мовби колишня циркачка воскресла з мертвих, не інакше.

– Тихо, ша! – зареготала Роза, усе ж коротко притиснувши Вольську до себе, і тут же виборсалася з обіймів.

– Ти вчасно! – вигукнула Анна на видиху. – Господи, аби знала, як вчасно!

– Так я завжди про таке знаю, – відповіла Лисицька, розправивши зім’ятий одяг. – Вас обох десь чорти носили. Відчуваю, знову кудись без мене влізли. Наламали дров, тепер, Розко, значить, рятуй.

– Справді, є про що побалакати, – кивнула Вольська, нарешті уважніше глянула на гостю, потім роззирнулася навкруги. – Слухай, ти отак, без речей прибула?

– Коли це Роза їздила без багажу! Не знала, як зустрінете. Давно ж не бачилися. Зранку заселилася в готелі Гладинюка, люкс за шість рублів. Графиня Вареску може собі це дозволити.

– То ти тепер графиня Вареску?

– Кохана дружина графа Раду Вареску Третього, спадкоємця родинної винокурні Вареску під Кишеневом, – заявила Роза гордо. – Між іншим, і граф, і винокурня справді існують. Без обману.

– Чи не зволить її світлість перебратися в наші скромні апартаменти? – усміхнулася Анна.

– Занадто скромні як для дружини спадкового винокура. А якщо серйозно, дівчата, краще мені зараз вийти в одиночне плавання. Бо у вас тут усе серйозніше навіть, ніж ви собі думаєте.

Анна й Христина перезирнулися.

– І про що ми, по-твоєму, думаємо?

– Ой, не ліпи горбатого, не люблю! – Роза скривилася. – Скажи ще, дружок твій нічого не розпатякав.