Выбери любимый жанр

Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 37


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

37

– Ти про кого зараз? – Вольська чудово все зрозуміла, відповіла не так Лисиці, як самій собі: – Ноги Коваленкової тут більше ніколи не буде. І мене зовсім не обходить, що й кому він може розпатякати.

– Еге! – устряла Христя. – Нехай лиш носа сюди поткне. Ярівна навіть не знатиме, не встигне. Не царське то діло, лайно прибирати. Повідриваю тому недолюдку все, що відривається. З носяри почну.

Задля переконливості дівчина показала гості розчепірену почервонілу правицю. Стиснула й розтиснула пальці, розсікла ребром долоні повітря, уявивши в руці сокиру. Лисицю цим не здивувала. Навпаки, чорнявка зітхнула, глянула на Анну повним докору поглядом:

– Знову погавкалися? Ваша пісня гарна й нова, починайте знову й знову. Ще можу зрозуміти, коли твоя церберка ледь мене не прибила. Я б сама себе прибила, без дозволу чужі гроші не позичають. Було діло, згрішила й покаялася. Ще й сторицею віддала, мусиш визнати. – Анна кивнула. – А Глібку знову за що? До чого тепер досікалася? Миріться давайте, бо без нього в нас діла не буде.

Вольська зиркнула на Христину.

– Мабуть, гостя ще не їла з дороги.

– Не обідала – то факт! І наливки не пила! – підхопила Роза.

Зрозумівши, що вона стала зайвою, помічниця трохи образилася. Останніми днями, особливо – сьогодні зранку, втягнулася в Аннині справи, відчувала свою важливість, незамінність і таки справді трималася на рівних. Тепер, з появою спритної Лисиці, її знову як не усували зовсім, то відсували так точно. Утім, гарикатися зі своєю королівною не звикла й звикати не збиралася. Слухняно пішла на кухню, залишивши приятельок удвох. Анна провела Розу в альтанку і, щойно обидві вмостилися зручніше, заявила різко, мов гірке виплюнула:

– Коваленко дозволив собі занадто навіть для мого терпіння. Заради справи я можу багато чого подарувати йому. Ти правильно підмітила. Але є межа.

– Ой, Анько, є в мене підозра…

– Не помилишся, – Вольська не дала договорити. – Забагато волі взяв.

– Отак! Руки розпустив? – Лисиця зробила круглі очі, прошепотіла: – Лапав, сучий син?

– Гірше.

– Ще гірше? Слухай, за такі діла і я вже готова Глібці все повідривати.

– Освідчився, – рівним голосом промовила Анна. – У коханні. Розумієш, він дозволив собі белькотіти мені щось про свою любов.

Чого завгодно чекала Вольська – лиш не такого.

Роза здригнулася. Спершу гойднулася на лаві. Потім раптом відкинулася на спину, високо закинула голову. Зареготала нестримно, махнувши руками й навіть дриґнувши ногами. На регіт вибігла з будинку здивована й трохи налякана Христя. Підскочив веселий Лорд з надією, що це гра така. А Лисиця не могла вгамуватися. Дзвінкий нестримний сміх лився назовні, мов чистий струмінь з фонтана. Вона то хиталася, то хапала себе за боки, підбори тупотіли по землі й билися один об один, і зрештою захлинулася гикавкою.

Анна сиділа, немов проковтнула жердину, схрестила руки на грудях, чекала, поки Роза трошки заспокоїться. Зрозумівши, що треба, Христя підбігла з кухлем холодної води. Анна спершу хотіла дати Лисиці. Замість того ковтнула сама, пурхнула, бризнула з рота Розі в лице. Та нічого не сказала, простягнула руку, отримала воду й напилася, угамувала гикавку. Аж тоді обтерла лице рукавом, сказала, ніби так треба:

– От ти дурепа, Анько. То обнімаєшся, то плюєшся.

– Від дурепи чую. – Прозвучало зовсім по-дитячому, Вольська зрозуміла це й спохмурніла ще більше, бо збоку виглядала ображеною й слабкою. – Оцей твій регіт інакше, ніж дурнуватим, не назвеш.

– Пробачення просимо-с, – Роза блазнювато вклонилася, тут же заговорила до Анни, мов матір або досвідченіша старша сестра. – Коли кавалер розпускає свого смердючого язика – дістає по пискові. А як дає волю лапам, ще й борзо лізе під спідницю, сама даю по руках. Ти спершу дозволу попроси. І заслужи, так правильно. Але ж нічого такого. Чоловік набрався сміливості й розказав жінці про свою любов. До неї! – чорнявка багатозначно підняла палець.

– Мені його любові не треба, – процідила Вольська.

– Тихо, ша! – Роза зіграла обурену. – Ти справді, без дурні, насмішила мене зараз. Аби я проганяла геть з очей кожного самця, який белькоче мені про кохання, з Одеси-мами виїхала б половина мужчин! А коли взяти ширше…

– Ми дивимося на такі речі інакше, – відрубала Анна.

– Думаєш, не розумію? Була в тебе одна любов на все життя. Ти її поховала, і тепер єдиний чоловік, про якого дозволяєш собі думати, – Ісус Христос, наш Творець і Создатель!

– Е, ти гляди мені, не богохульствуй тут!

Обидві жінки забули про Христину. Дружно повернулися до неї. Слів не треба, дівчина сама позадкувала, знову залишила їх удвох.

– Вона права. Бога гнівиш, – сказала Вольська.

– А може, це ти, подруго, гнівиш його? – парирувала Лисицька. – Хоча б тим, що взяла й вигнала чоловіка, який до тебе щиро, з усією душею. Взагалі, раз ви тут усі такі вже набожні – йдіть у монастир. Туди точно ніхто зі своїми коханнями не поткнеться. Словом, ти нічим пам’яті свого мужа, Царство йому Небесне, не зрадиш, коли даси панові Коваленку дивитися на себе закоханими очима. Любов, Анько, не гріх. А любов молодої вдовиці до іншої, живої людини є божеською справою.

– Ти мене сватати надумала?

– Узагалі-то, Анько, так теж можна сказати. Думаю висватати тебе з твоєю великомудрою головою на одну важливу справу. Але без Коваленка діла не буде.

– Тобі моя голова потрібна чи Коваленкова?

– Зараз я розкажу. Ти послухай. Сама зрозумієш, хто кому й чим знадобиться. О, а тут і до розмови припливло!

Від дому до альтанки поважно простувала Христина з карафкою на таці.

Двома чарочками з товстого скла.

І ароматним штрудлем. Устигла спекти нашвидкуруч.

– Зайду трошки здалеку, – заговорила Роза Лисицька, посмакувавши вишневої наливки й зручніше розвалившись у кріслі. – Затіяла тижнів зо два тому одну невеличку оборудку. Ти ж усе про мене знаєш, Анько, ну, майже все, чого мені тебе соромитися…

– Нову жертву знайшла, – у свою чарку Вольська ледь умочила губи, не мала настрою.

– Хай так, ще менше пояснювати, – легко погодилася чорнявка. – Виник інтерес до одного херсонського поміщика. Не в мене, але я, скажімо так, матиму з тієї оборудки свій законний відсоток. Справи, значить, погнали мого поміщичка сюди до вас, у Київ. Мусила знати, як прокатався і з чим повернувся. Тим більше, подарунок мені обіцяв.

– Привіз?

Замість відповіді Роза хвалькувато показала перстеник на безіменному пальці.

– Він сюди хабаря возив, але й про мене не забув. І оскільки людина він грамотна, ділова, дуже любить всюди, де буває, набрати газет. Читає переважно комерційні оголошення, цікавиться, хто що купує-продає. Навідала я добродія в готельному номері, як домовлялися. Аби ти не дуже червоніла, скажу – потім він заснув, а мені нудно. Бо не все з нього видоїла, що мусила. Стосик газет на столику валяється. Починаю від нічого робити їх перебирать. Але-гоп, знайоме прізвище! Ціла сенсація!

Жестом фокусника Роза видобула з надр своєї сумочки відірваний газетний аркуш. Анна вже бачила це, публікація Гліба Коваленка на першій шпальті. Та сама, про першу жертву Лялькаря.

– Не кажи, що не цікавилася. Збрешеш, – Лисицька поклала аркуш на стіл, розгладила долонею, притиснула карафкою. – Так уже карта лягла, Анько, що газетка сама, вважай, до мене прийшла. Інакше б довго не знала, що у вас тут у Києві те саме робиться.

– Те саме? – насторожилася Вольська, потроху здогадуючись, що привело сюди Розу.

– Улітку почалося. – Чорнявка спорожнила свою чарку, грайливий настрій мовби вітерець здмухнув. – На Пересипу, на бійні, знайшли таку ось ляльку, ламану-переламану. Дівчинка, п’ятнадцять років, потім фараони матусю її відшукали.

– Теж мертву?

– Вважай, що так. Шльондра тамтешня. Я, Анько, не янголиця, крилець нема, над головою нічого не сяє. Тільки ж міру треба знати. Торгуєш собою – діло таке. Правиш за себе не целковий, а п’ятдесят копійок – то вже сама себе оцінюй. Баньки заливаєш, марафетом бавишся – то твій вибір. Але дітей продавати… За таке я б у морі топила, чесне слово.

37
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело