Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/100
• Следующая

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла і в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопо-вич одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

– Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

– Га? що? де? Пожежа! – крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

– Чи ти знаєш, що сталося? – крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

– Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! – захрипів спросоння Прокопович.

– Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

– Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй,– плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

– Та перехрестись, та прочуняйся! – зарепетувала Прокоповичка.– Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

– Та чорт його бери, коли одбив! про мене, нехай пропадає й твоя Вільшаниця, й твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, – сказав Проко-пович.

– От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? – спитала Прокоповичка.

– Про мене, нехай плаче, нехай скаче!– сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

– Та вставай-бо та давай нам пораду! – крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку й ухопився обома руками за свою жінку.

– Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! – закричав він сердито, знов сівши на лаві.– Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

– Вставай! Он архієрей приїхав! – гукнула Прокоповичка.

– Авжеж! піддуриш! Піддури свого батька дурного, – сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.

– Походжай, доню, та насіннячко лузай! – промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

– А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? – сказала байдужним тоном Онися.

– Лучче сядь та плач! – крикнула Прокоповичка.

– Я, мамо, не з таківських, що плачуть,– сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

– Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

– То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?

– Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

– Аби не дірявий горщик, то й носитиму,– сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

– Хіба ж ти думаєш за його йти заміж?– крикнула Прокоповичка.

– Атож! А хіба що?

– А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

– Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, – сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

– То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? ба не підеш! – крикнула мати.

– Ба піду й за чехоню! – тихо сказала Онися, здержуючи гнів.

– Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

– Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

– То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

– То й пішки піду,– це мені не заважить.

– Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

– Тим він мені і сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

– Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.

– І вже ваше минуло. Не час вам гарбузу-вати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.

Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.

– Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі,– сказала Прокоповичка вже спокійніше.

– За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь,– сказала Онися.

Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.

– Хто то приїхав? – спитала мати з кімнати.

– Вгадайте!– обізвалась, не обертаючись, Онися.

– Певно, карапишанська чехоня, бо віз торохтить, як розбитий горщик! – сказала з злістю Прокоповичка.– Крутись же з ним, бо я не буду коло його панькатись.

Не встигла Прокоповичка сказати ті слова, як двері в світлицю одчинились і на порозі став Моссаковськин в чорному довгому жупані, в пасових чоботях, в широких білих ви-кладчастих комірчиках. Його біле лице аж сяло. Сині очі блищали тихим радісним світом. Під його пахвою біліла паляниця.

Прокоповичка кинула на Моссаковського через поріг злими очима, причинила двері й стала за дверима.

Моссаковський вглядів Онисю серед світлиці, й на його матовому делікатному лиці розлився легкий рум'янець. Онися почувала, що вона злякалась цього тихого смирного чоловіка. Вона чула, як у грудях забилось серце, як її руки й ноги неначе охололи.

• Предыдущая
• 25/100
• Следующая